А як би придався їм цей Бердгавер з його радянським підданством, з партійним стажем і такою бездоганною російською вимовою!
Допитував сам помічник коменданта капітан Брюн-не. Він сидів не за столом, де мав усі кнопки сигналізування, а поруч. За його столом сидів новий перекладач, фельдфебель Шютце. Вдивлявся в хворобливе, змучене лице літньої людини. «Бременський Сергій велів» — не виходило з голови. Що воно дасть нещасному, коли цей допит у нього останній.
Капітан ставив питання нарочито голосніше, аніж те було потрібно. Старому підпільникові неважко було зрозуміти, що цей допит робиться «за диван». Так, він справді старий комуніст, але німецької, а не якоїсь ін: шої компартії. Компартія існує ще з 1918 року. Нічого дивного в тому, що й він, молодий робітник бременської судоверфі, через два роки теж став членом тої робітничої партії... В страйках? Звичайно ж, брав участь і в страйках нарівні з іншими робітниками. І в іспанських подіях також брав участь разом з кількома сотнями німецьких комуністів, аякже! Солідарність... Чому переходив кордон? Бердгавер ні на мить не замислювався, чітко відповідаючи на кожне запитання. Всі тоді тікали в еміграцію, бо на батьківщині була гонитва на комуністів. Франція теж виселяла. Треба було кудись діватись, десь пересидіти тривожніший час. Та вже за кілька місяців він повернувся на батьківщину, спочатку в Рур, до Кельна, потім знов, до Бремена і, нарешті, в глибоке запілля.
Арештованому показали кілька фото. Капітан уже який раз витирав рясний нервовий піт на чолі. А Бердгавер спокійно милувався знімками. Ось жінка з дитиною — для Шютце теж були цікаві ті фото, з охотою їх роздивлявся. Потім те саме дівча у формі вихованки дитячого будинку, студентка, доросла жінка, схожа на свою матір...
Помічник коменданта вдивлявся в обличчя, особливо в очі комуніста. Хотів вловити бодай би якийсь порух, трепет повік, брови, зміну в очах. Комуніст переглядав фото, довго спиняючись на кожному з них. Часом здавалося, що й забував, де він, що з ним. Але ні капітан, ні Шютце не вловили жодного зрадливого тремтіння в нерві ока, з чого можна було б зробити якісь висновки. Тільки коли з останнього фото на комуніста глянуло веселе дитинча в коротенькій сорочечці, він різкіше перевернув його, прочитав майже вголос: «Ніночка». Щось ніби зрадило його. Бердгавер ворухнувся. Але тільки щоб запитати:
— Це що ж, та сама дівчина в дитинстві?
— Ні, то... «Варшава, сила Сергія», або твоя онука, зраднику! — не витримав капітан.
Бердгавер розкотисто засміявся, поклавши всі фото на стіл.
— Дякую за культурну розвагу,— спокійно мовив. Те, що кати досі не знали нового пароля, користалися старим, особливо його порадувало.
Чиновник прикордонної служби в суміжній кімнаті лише внутрішньо зворухнувся, коли Брюнне так чітко висловив той старий пароль. Рукою витер піт з чола, відчував, як мліють ноги, як занило в грудях від напруги, коли слухав ту чудово завчену для численних допитів розповідь старого комуніста, спостерігав його спокій і впевненість. Все так бузсумнівно і так просто! Безперечно, слідчі теж розуміють його спокійну впевненість. Та це ж підказало, що саме очна ставка з ним, прикордонником, мусить кардинально вирішити долю Жозефа Бердгавера.
До самого ранку Шютце так і не міг заснути, повернувшись після допиту. Голова тріщала від тисячі проблем, так раптом висунутих за ці кілька діб. Повертаючись із допиту до гуртожитку, де мав тимчасово оселитися, несподівано здибав того ж ад'ютанта.
— Звичайно ж, упізнали бременця?
Ад'ютант раптово озирнувся на нього — тепер його погляд був живий, а не мертво службовий, як до цього. Двоє есесівців при ньому козирнули Шютце і поспішили в іншому напрямку. Лише відходячи, ад'ютант обернув голову, тихо по-змовницькому відповів:
— Звичайно ж, упізнав Бердгавера, як Сергій велів, прошу не турбуватися...— і зник у сірому мороці.
...Передранкова тривога в таборі не здалася чимось ненормальним для такого закладу. Шютце змушував себе таки заснути. Чи ж заснеш, коли голову тривожила та сакраментальна фраза, яку почув уже з уст молодого комендантського ад'ютанта. Прокинулися всі в кімнаті, заговорили, чортихалися собі в кулак.
— Алярм! (Тривога! (нім.)) — прорепетував вартовий, відхиливши двері і відразу нестримно грюкнув ними. В наступну мить двері бурею розчинилися і до кімнати вскочило кілька озброєних вартових концтабору.
— Шютце! — гукнув старший ще з порога.
— Хайгітл...— прорепетував стривожений фельдфебель.
— Алярм! До коменданта!
— Що трапилося? — запитав, надіваючи на ходу шинелю.
Старший вартовий півшепотом повідомив:
— В'язень Жозеф Бердгавер зник! Капітан Брюнне застрілився.
— Бердгавер зник, як то зник? Може, спалили в камері?..
Це була необережність. Вартовий окинув фельдфебеля переляканим поглядом.
— Зник, утік! На тому ж авто, в якому прибув прикордонний свідок і разом з ним зникли два есесівці. Свідок теж з ними. Вони свої. Ад'ютанта, пораненого при спробі втекти, прихопили в авто. Чиста робота! Фельдфебель, до коменданта!
Раптом підскочив до Шютце червоний, спітнілий від бігу, розхристаний, неначе тільки-но з бійки, есесівець і з розгону клацнув наручними кайданами, заковуючи в них фельдфебеля. Присутнім здалося, що фельдфебель ніби й чекав цього, послужливо простягнувши руки.
«Оце конспіратори!» — досі ще захоплювався фельдфебель, пригадуючи молодого ад'ютанта і непоказного, мовчазного чиновника, що влаштували втечу такому в'язневі.
Лише в камері дізнався від вартового, що ця втеча готувалася давно і мала статися на день пізніше. їхній старий пароль розшифровано арештантом-провокатором. його кілька день тому знайшли в камері мертвим. Отрута. До останнього дня дошукувалися співучасників. А вони втекли на день раніше через прорізані заздалегідь колючі дроти. Той самий водій авто, який віз чиновника, ті ж есесівці з його охорони...
Через кілька годин скаженої гонки по лісових хащах і бездоріжжю авто спинили озброєні лісовики. Вони оточили машину, спрямувавши на неї автомати. Шофер відчинив дверці, визирнув.
— В чому справа, партизани? — запитав, не певний, що справді натрапив на той інтернаціональний загін партизанів у Польщі, який йому був потрібен.— Бременський Сергій велів,— ніби розпочав розмову.
— Го-го! Вилазь, браток,— російською мовою озвався партизан, за звичкою протерши пучкою юнацькі вусики.
— Партизани? — похопився Бердгавер з авто. — У нас поранений.
Лука Телегін обернувся до гурту своїх. Кілька чоловік кинулися до авто. Пораненого молодого ад'ютанта обережно винесли з машини, поклали на землю за кущем. Хтось присвітив ліхтарем з-під поли. Телегін продерся крізь гурт до пораненого.
— Поранений, ще з годину потерпиш? Наш лікар там...— обізвався російською мовою.
Бердгавер швидко переклав ад'ютантові ту фразу партизана.
— Потерплю. Тільки б зав'язати, бо я рукою тримаю весь час рану,— переклав Бердгавер фразу ад'ютанта.
— Зав'язати? Костю, ти в нас запасливий, бинта маєш? Перев'яжи товаришеві плече. Ну, як операція? До речі, з цієї хвилини бременський пароль скасовується... То ви і є товариш Бердгавер?— запитав Телегін у найстарішого, що досі ще був в арештантському одязі.
— Так, дякую красно. Я і є Жозеф Бердгавер. А ви росіянин?
Бердгавер підійшов привітатися і обняв молодого партизана, на плече йому поклав свою голову. Скаржився, а чи просто тамував почуття, зустрівши по-справжньому вільну і сильну тою волею людину? За хвилину заспокоївся, знову звернувся до партизана російською мовою:
— Нам конче треба перекинути товариша прикордонного чиновника до французьких партизанів. Йому б лише пристойні документи і надійний супровід хоч би до чехів.
— Може б, перечекав у нас? Фронти зараз дуже рухливі, наближаються. Можна й на несподіванку налетіти.
— Фронти наближаються? А партизанка... Маруся?
— То ви, папаша, і нашу Марусю знаєте? Нас двоє тут, сапери з її загону.
