— Скільки їх і де вони? — запитав офіцер.

Вадим ледве не вирвався відповісти йому німецькою мовою, та вчасно спохватився. Перекладач не затримав перекладу запитання, ступивши ближче до Шостопалька. А той хапаючись розрізував ножем холошу штанів, затискав пальцями рану. Крізь пальці юшила кров.

— Міни тут, на мосту,— квапився пояснити, кидаючи гострі погляди на фельдфебеля.— Партизани з обох боків мосту цілий ранок вовтузилися. Розстріляти мене обіцяли, та за клопотом цим не впоралися. А я почув спасенний гуркіт машин, вирвався. Але ж гад таки догнав.

Офіцер гаркнув на найближчих, щоб покликали мінерів із задньої машини, а решта зайняли бойову позицію, оточивши всю валку машин. Пораненого селянина офіцер звелів відтягти з проїзду на обочину.

— Забрати? — кинув фельдфебель запитання.

— На диявола... Морочитися? Теж, певне, партизан, не помирилися в діліжі. Шнель, шнель!

— Ой братики, не кидайте з укосу. Отут біля стовпців покладіть. Тих тут... нещасна жменя. Ой, спасибі, я посиджу отак, зіпершись на стовпчик. Що ж вони зі мною тепер зро-облять.

Шютце не дослухався, байдуже посадовив пораненого селянина до стовпця. «Свій чи ні?..» — ловив Вадим навіть подих.

Справді, жодного пострілу більше не було чути з лісу. Партизани зникли чи причаїлися. Штурмовики дисципліновано з автоматами напоготові виладналися рідким цепом з обох боків шляху. Навіть шофери доповнювали ті бойові лави.

Мінери, озброєні шукачами, легко знайшли ледве замасковані нашвидкуруч чотири підривні прилади і біля кожного з них поставили водія легкового авто. Офіцер сторожко обійшов ці місця і знов наблизився з літнім перекладачем до пораненого селянина.

— Хто ти? — переклав фельдфебель байдуже запитання офіцера.

— Взагалі людина, а по-їхньому,— куркуленко, що ж тут незрозумілого. Ось і документи... Братики, рідненькі. Може, підвезете хоч до першого села? Вони ж мене тут розшматують. Рідненькі-і...

Тепер перекладач переглянув документи селянина — старий паспорт, якусь довідку. В голові досі ще переварював для себе отой цинізм куркуленка. Не будучи сам ніяким передовим елементом, не кажучи вже комуністом, Шютце мав свої погляди на цю винищувальну війну, взивав її звірячою. А це диктувало йому, принаймні на самоті з совістю, деякі симпатії до комуністів. Ледве не постраждав на передовій за необережне слово про жахи кровопролиття, насилу викрутився і перекинувся з знаннями російської мови на перекладацьку службу. Куркуленко в його очах спочатку справедливо здався ворогом комуністів. Фельдфебель мимоволі повірив у ті жалюгідні вигуки і відчув антипатію до цього «типа».

— Паспорт недійсний. Старий,— таки вибилося наверх почуття огиди до куркуленка.

— А як же б ви хотіли, рідненькі! Чи гадаєте, що вони дали б мені на цю втечу новісіньку путівку? Спасибі війні, вирвався з Донбасу. Ще б трошки, і... порятунок,— у взятому тоні говорив далі «тип».

Офіцерові набридло це сльозливе приказування, перестав слухати послужливий переклад фельдфебеля. Повернувся на якусь репліку мінерів і пішов. Есесівець досі ще переглядав документи. Ніби сам до себе грубо вилаявся, і в тому Вадим відчув намагання сказати щось суттєве. Що не свій, це вже тривогою продиралося в бентежну свідомість. А може, це все маскування? Треба рішатись, кращого випадку не буде.

— Щасливий ти, браток! І їхню та й нашу мову знаєш. А тут...

— Такому гадові мова не потрібна. Сичатимеш і так. Пораджу автоматникам...— пробубонів, не стримавшись, фельдфебель.

Це вже була інша мова! Він обурений поведінкою куркуля, значить...

— Стривай радити, Сергію. За що гину? Всі ми... люди.

— Людина,— ще одворотніше вимовив есесівець, не добравши сенсу, але насторожившись від того «Сергію». Розумів, що як на приманку ловлять його тим «Сергієм». Кинув межи очі документи і вхопився за маузер біля бока. Це не був конспіративний жест. Вадим відчув серйозність моменту, захитався під ним грунт. І наважився: другого випадку не буде.

— Ой людоньки... Я ж тебе шукаю! Придурююсь, життям ризикую...— майже пошепки старався Вадим.— Бременський Сергій велів. Пісня є така — чув? Звичайно ж, не чув. Де вам! То будь же людиною, фельдфебелю! Зрозумій, що недаремно співається: «Бременський Сергій велів!»

Есесівець різкіше обернувся на той шепіт. З якоїсь інерції ще замахнувся кольтом, але тільки штовхнув важким чоботом у дужу ногу.

— Що ти мелеш, божевільний! — поглянув просто в очі. Жест був надміру злостивий, слова теж не обіцяли миру. Але очі!..

Вадимові раптом здалося, бо саме цього й хотілось, що фельдфебель догадався про його наміри знайти конспіративний зв'язок. З ким, для чого? Чи не провокація, допитувалися очі. Ледве не вискочать з орбіт, заклопотані. Аж піт у Вадима виступив по тілу від догадки про ті вагання фельдфебеля. Помилка, а чи успіх? Розуміє,

що фельдфебель, вагаючись, сприймає довіру партизана, готовий допомогти.

— Стріляй, виродку!— заволав Вадим. І тут же німецькою мовою прошепотів скоромовкою: — Скажеш тому гадові, прикордонному чиновникові, щоб він обов'язково впізнав комуніста на побаченні в таборі. Чуєш? Бременський Сергій велів! Щоб він упізнав і ствердив, що бачив у того комуніста німецький, а не радянський паспорт! Хай каже правду, а не те, що треба фашистам. Та не забудь передати: «Бременський Сергій велів». Так і скажеш: «Бременський Сергій велів» — зрозумів? Для того ж і комедію оцю влаштували. А то б не доїхати вам... Отже, німецький паспорт і «Бременський Сергій велів». Тепер стріляй, тільки ж мимо, друже! І зіпхнеш під укіс... Ой гади! — заверещав уже російською мовою. І з радістю відмітив, як блиснули інші вогні в очах за склом окулярів у есесівця, як по-змовницькому скліпилися обоє очей, а уста прошепотіли: «Бременський Сергій велів...»

— Людочки, за що гину! — верещав Вадим, тамуючи сміх радості.

Пролунали два постріли з пістолета, порснули сніжні бризки поруч, і дужий штовхан ногою в плече зіпхнув Шостопалька з високого укосу. Дії есесівця остаточно переконали, що таємниця потрапила не до ворога. Аж унизу колючий кущ глоду стримав падіння Вадима. Шостопалько застиг, дограючи цю ризиковану роль. Ледве бачив щілинками «мертвих» очей, як мінери зняли з мосту запальники мін і прорегулювали проїзд автомашинам через міст. Автоматники буксиром зачепили підбите авто, останніми пробігли через міст до своїх машин. Заревли мотори. За мить, заглушивши всі шуми автоматними чергами з задніх машин, есесівці рушили далі. Валка машин сховалася за поворотом автотраси.

Віктор перший прибіг до Вадима з лісу, вхопив за плечі, щоб підняти з землі. Та Вадим у ту ж мить пружно звівся й сів.

— Порядок! Повний порядок!

— Значить, повний порядок, Вадю?

— Чудовий народ оці підпільники, тільки... якісь чудні!

— Старий, молодий?

— Станіславових літ. Він таки німець, видать... А важко ж йому, біднязі, калічити мову! І школи ще не має... Чи ж я не переплутав пароль: «Бременський Сергій велів»?

— На цей раз — Бременський, Вадиме, Бременський!

Ошелешений такою зустріччю, фельдфебель Шютце відчув, як ніби захитався під ним грунт насипу, в очах замиготіли солдати, офіцер. Мимоволі глянув униз, куди безладно, неначе труп, падав селянин. «Бременський Сергій велів! Тепер стріляй, тільки ж мимо, друже!» Яка бездоганна вимова у радянського партизана!

Фельдфебелеві тепер-то вже треба було грати — йому довірено таку таємницю! Але ж кому адресується вона, потрапивши йому лише, як на етап? Офіцер наказав рушати далі, мінери скінчили свої справи. Шютце пробіг повз легкові авто до свого всюдихода, в якому їхав і офіцер поряд з водієм. На задньому сидінні з фельдфебелем сидів і польський перекладач. «Може, він?» — торкнула думка. Але, пробігаючи повз машини, Шютце побачив у одній з них і того прикордонного чиновника, одягненого в свою казенну форму. Невиразне обличчя отупілої, засняділої людини. Спробуй домовитися з таким... «Бременський Сергій велів!..»

Валка машин неслася вже по території Польщі. Комендатура, де вони підночовували, попередила, що на польській землі партизанських наскоків треба сподіватися навіть удень. Шютце аж зворухнувся від раптової думки, що зараз партизанський напад був би таким зручним моментом для розмови і, може, для поквитання з тим чиновником.