— Адже це і не по-господарському. Ну перевезли, десь, припустімо, склали під кущем. І що ж, нехай лежить? До того ж я так собі думаю, цей катер отут, на косі, може привернути і небажану нам увагу з боку тих, хто в гірку хвилину змушений був залишити його на волю океану. Він же не порожній, як бачимо. Мабуть, його спробують і розшукати з допомогою авіації.

— Та тому ж і марудимося з ним, клятим, щоб якнайшвидше вивезти все на берег. Потім можна і зовсім затопити його.

Ваня перечекав зауваження Юри. Але, коли той запропонував затопити катер, перехопив його.

— Таку морську посудину затопити?

Олег теж не витримав. Чи не він стільки трудився біля нього, а тепер затопити!

— Користуватися морським чи військовим трофеєм — законне право переможця. Катер ми не викрали, а з якими труднощами в океані добули! Затоплювати не будемо!

— Підеш з ними домовлятися, законно чи ні ми привласнили трофей. Гітлер виховав... ви, геносе Горн, не обижайтеся. Адже мовиться про тих...

— Я всьо понімайт. Гітлер нет, єсть остров, єсть закон большінства!

— Так ось і я кажу,— знов заговорив Роман, статечно розмірковуючи.— Якщо вже брати весь катер, то треба бути готовими його захищать. Я гадаю, що Ваня правий. А як ви дивитеся, геносе Горн? Забираймо катер десь хоч і в ту протоку біля нас. Розкопаємо гирло...— Роман помітив, що Горн щось намагається сказати ще, бо його перебили тоді, не дали до кінця висловитися.— Давайте, геносе Горн.

— Саме так і мислім. Катер дольшен біть ріхтунг, готов... на плаваніє к берегам родіна... Совієтская Росія!

— Вірно, в Радянську країну! Давай, Ваню, твій проект.

Усі замовкли. Справа ставала яснішою: катер треба забрати. Але де його приховаєш так швидко? Чи ж можлива річ, негайно провести його в ту затоку під густі дерева? Скільки це забере часу!

— Часу в нас вистачає, а план на сьогодні такий,— знов розпочав Ваня,— зняти корабель з мілини — це вже турбота Олега та Горна, вони в нас механіки, нехай мудрують, а ми зробимо — і підвести трофей отуди до нас під камінну кручу.

— Чому б не спробувати відразу аж у затоку? Там і дерева нависають над берегами. А тут і не підведеш до берега, скеля виступає з-під води,— додав своє енергійний Юра.

— Дерева, це правда. Та чи протягнеш його такого нашими силами в ту затоку? А звідти ми просто в нашу хату або в отой рибальський курінь оце все і вивантажили б. Потім знайшли б лад і катеру. А ні, зіпхнули б його знову в океан,— висловлював свою думку Ваня.

— Або затопили б десь там поблизу, як чорноморці свій флот у вісімнадцятім році!..

Відчувалося надмірне піднесення робінзонів від такої несподіваної здобичі. В захопленні не замислювалися глибше, докладно не розмірковували ні над жодною пропозицією, наскільки вона реальна до здійснення їхніми силами. Адже щоб їхати катером через океан, за пропозицією Горна, треба не лише полагодити — залатати катер. Потрібне ж пальне, якщо силова установка, припустімо, уціліла. Пропозиції надходили одна за одною, відчувалося, що в міркуваннях про освоєння катера нарада заходить в марудний тупик.

І схвалили першу, таку просту пропозицію Вані: катера не розвантажувати далі, а підвести ближче до житла і при допомозі Горна максимально освоїти його. Гордий з високої атестації своїх технічних здібностей, Олег не злякався завдання — зняти корабель з мілини! Десять місяців служби Горна на такому катері цілком гарантували виконання цього відповідального завдання.

— А як тут якір витягається, геносе Горн, напевне ж, механічною силою?

— Так, бітте, лебьодка єсть, от сжатий воздух работайт.

— Ось бачите,— стиснуте повітря. А де воно? — переможно запитав Олег.— Ніякі механізми не діють, затоплені. Та й ніс корабля занурений у воду, як ти до тих лебідок приступишся. Хіба що... Стривайте, товариші: здається, десь там є, щоправда у воді, невеличкий якорець. Звичайно, він теж не по нашій силі, та гуртом би якось...

— Так єсть, товаріщ Олег. От ручной лебьодка.

— Оце вже діло, геносе Горн! Я теж бачив його, коли видирався на катер,— підтвердив Ваня.— Почали, хлопці!

— Не надо такой план,— заперечив Горн.— В отсєк імеєтся полшой дліна трос для дальній аварійний буксір. Мі можем єго доставайт. Конец трос берьом нах плот, два товаріщ будет єго тут...— Горн не знаходив слова і крутив рукою.

Олег зрозумів і допоміг:

— Розмотувати.

— Так єсть, розмотайт, пока другіє на плота везут єго конец туда, і крєпім давай на берег за дерева. Потом всьо накручівай єго на лєбьодка іздесь.

— Чудово!

— Товаріщ Ваня! Сейчас наш інтерес єсть само толь-ко катер!

— Вирішили. Олег, давай команду, твоя посудина,— завершив Ваня.

— Горн і я лишаємося на тросі, якщо дістанемо його в тій затопленій схованці. Ваня командує плотом, на якому відвозять кінець троса. Геносе Горн, почали! Як даємо трос?

— Берьом ін отсєк і... дайом, канєшно.— Він не зовсім розумів запитання і пильно вдивлявся в Олега. Нарешті, догадався: — Ах, так єсть: ну, канєшно же, дайом через етот единственні люк. Немножко поцарапаєт бронза от люк, но ето нічево.

Льотчик швидко підійшов до зовсім не помітних з першого погляду металевих дверцят, пофарбованих під колір стіни. Швидко знайшов отвір для ключа і якоюсь скобою почав наполегливо длубатися, доки не відімкнув ті дверцята. За ними було приміщення спеціально для троса з діркою для нього через стіну борту, тепер задраєну. Хлопці побачили величезний стос линви, зручно намотаний на вал-лебідку. Навіть зааплодував котрийсь:

— Красота!..

Ваня прийняв від льотчика кільце троса, який ще ні разу не був в дії на катері. Великий моток легко ворухнувся понад бортом, трос пішов з Ванею в люк. З плота хлопці прийняли від Вані кінець з кільцем, обвихнули за колоду на плоту і, коли на плот скочив Ваня, відіпхнулись од катера.

Хлопці гордилися своїм винахідливим механіком Олегом. Та все ж не могли не відзначити, що Горн у цій ситуації дуже їм прийшовся до речі. Це радувало піонерів. Льотчик тепер уже цілком одужав. Усе-таки він вдячний їм, радянським піонерам, в цьому сумнівів не мали. А що буде далі? Адже натякав уже, щоб і його ставили в чергу на нічні вартування. Зброя, одяг тепер є... Юра Бахтадзе не втримався при тій розмові:

— Щиро шануючи ваше поривання працювати і вартувати нарівні з нами, кацо Горн, давайте все ж таки заздалегідь домовимося...

— Я уже всьо понімайт, товаріщ Юра. Не нада оружіє. Я без оружіє. І будем начінайт ето... ну... через цвай вохе — два неделя.

Розмову цю кожен пам'ятав, вона відбулася не так давно.

— По-моєму,— озвався Юра на плоту,— троса вистачить аж до берега.

— Звичайно,— квапливо погодився Ваня, цілком розуміючи, що Юра хотів сказати щось зовсім не про трос.— За перший же пень або за кущ зачепимо. Гадаю, що вистачить.

— А він, клятий німець, з головою, багато чого тямить. На катері як у себе вдома,— визначив Роман. .

— Що ж ти хочеш, такий льотчик! Та й вік його... Йому вже років тридцять...— зауважив Ваня.

— А здорово йому Юра нагадав. Коректний і не дурний німець.

— Нічого, Ромко, упораємось якось і з ним. А що зброї до біса на кораблі... Не дрейф, хлопці! Давай, Юро, заводь свій край, пристаємо до коси. Отак, так. А яке дисципліноване мале дівча: мовчить, чекає.

— Олега слухається. Він сухаря їй дав.

Троса ледве вистачило тільки до середини коси. Хлопці метушилися, щоб якось заякорити його в піску. Ваня послав Юру на плоту до катера, а Романові довелося тримати трос, упершись ногами в пісок. Ваня ж гарячково вирішував проблему припону.

Недалеко, майже при березі, куди не досягали хвилі, височів засипаний піском і галькою уламок камінної скелі. Ваня обрав його як опору для припону. Кілок-весло обрубав і затесав лопаткою, щоб зручніше було вигрібати пісок навколо каменя. Чим далі вглиб вигрібався, то більше впевнявся, що він на вірному шляху. Брила сиділа міцно і досить глибоко в піщаному намулі берега. Ваня навіть був певен, що вона є одним з виступів берегової камінної гряди, засипаної піском ігалькою.