— Берет? Чудово, товаришу! — зраділо вигукнув Лужінський, беручи берет з руки сапера.

Поляка обступили, приміряли берета, відкинувши геть кашкет.

— Ну що ж, товариші... Чуєте шум авто? Повертайтеся, а ми з Лукою підемо далі. Якщо треба буде — інсценуємо мою втечу. Капітана прогавили, і він утік! Отже... Далі ми йдемо лише з Лукою. Ви повертайтесь.

У франтовитому чорному береті Лужінський тепер скидався на типового інтелігента середньої Європи.

Прощався, як з рідними. Вікторові довше тиснув руку, ніби мовчки розмовляючи з ним.

— Неодмінно постараюсь дати про себе знати. Будьте певні, товариші, я завжди пам'ятатиму і відчуватиму ваші гарячі прагнення щастя й успіхів у нашій спільній боротьбі. Коли ж...— Лужінський замовк, махнув рукою і бігцем догнав Луку Телегіна, який мав довершити його відрив од партизанської групи.

— Наче в могилу спорядили чоловіка...— висловився хтось з гурту.

Тихо відкашлявся інший. Трохи постояли, прислухаючись. До кожного бійця в загоні звикали, як до рідного. Та й боєць із Станіслава особливий. Боровся в Іспанії, знає мови. З його досконалих розвідок партизани завжди знали, чим дихає ворог.

Над головами тихо шелестіло верховіття дерев та десь далеко, як притухаюча гроза, двигтіли громи війни.

Чотири ночі йшли, щоразу дужче поспішаючи. Вдень, коли й не спали, то «вимудровували», як висловлювався Лужінський, собі харч. Навіть звикли, Що ідуть удвох по розбурханому світі. За ці дні жодного разу не згадали, що сапер мусить же десь інсценувати оту втечу «польського біженця».

Аж п'ятого дня, в сніданкову пору, біля населеного пункту за річкою, на відкритому шляху прощався Станіслав Лужінський з Телегіним.

— Ну Що ж, друже;.. Дякую за товариське виряджання, за дружні остереження. Марії Йосипівні передайте моє вітання і неодмінно заспокойте. Скажете, пішов бадьорий, упевнений, хоч самі бачите, як далеко мені до того спокою. Скільки різного діла переробити треба, ховаючись від цих іродів, та якого діла! Мені б оце десь тут, на батьківщині: Але ж моя батьківщина, як і її сини, в запіллі...

— Ради діла ж ідете,— помірковано мовив росіянин.

— Звичайно,— розвів руками.— Кожен з нас має виконувати свої обов'язки громадянина.

Лука довше затримав руку поляка. Щось міркував чи по-своєму добирав сказане Лужінським.

— А знаєте, давайте... не прощаймося. Піду я з вами далі,— нарешті доказав свою думку партизан.

— Зі мною? А дисципліна? Що можуть подумати в загоні про... про нас обох? — забідкався поляк.

— Та що б не думали. Про такі діла треба добре міркувати... Ходімо далі. Тільки ж обминаймо ці кляті пристані. Ви ж туди, до того міста?

Лужінський лиш на мить пристояв, знизав плечима. Потім узяв бійця за руку і що є сили потис її. Мовчки рушили далі, обходячи на світанку селище біля пристані.

Десь з другого боку селища перейшли кладкою ручай, що вискочив з переліска, пронизав очеретища та кугу і перетнув те селище навпіл.

— А може, окупантів тут немає, га, сапере? — тихо запитав Лужінський уже з другого боку ручаю.

— Зараз побіжу розвідаю,— в ту ж мить запропонував Телегін, уже готовий іти на розвідку.

— Не треба, друже. Пам'ятаєте умову: тихо відійти од партизанської групи, щоб приховати мій зв'язок з нею?

— Пам'ятаю,— згодився Лука, підіймаючись на крутий берег з другого боку.— Майже тиждень ідемо тихо, до Польщі підійшли...

— Куди ж ви, стривайте,— гукнув Лужінський, відчувши, як раптом обірвалася мова сапера. Обернувся, заговорив, не вірячи й сам у потребу того вговоряння.— Нам же треба до лісу, відпочити. Давайте понад ручаєм, попід кручею...

І замовк, проводжаючи сапера стомленим поглядом. Телегін пішов не оглядаючись. От і попрощалися... Дальша допомога Телегіна в його складному житті не реальна, а риск збільшує вдвоє.

Відчув, як теплим почуттям огортається душа від тих останніх слів партизана: «До Польщі підійшли!»

Ручай круто завернув до лісу. Стрімкий берег поволі спадав, ширшала долина ручаю. Починався рідкий, запашений худобою вільшник, березняк. Зашелестіло пожовкле копійчане листя осики під ногами. Лужінський зайшов у гущавину лісову, розшукував зручний затишок для відпочинку до ночі, яка вже огортала його самотнього...

Зима наздоганяла Станіслава Лужінського, та так і не наздогнала. Зайшовши в те перше польське місто вночі, він вночі ж і залишив його кількома днями пізніше. Залишив уже і не Лужінський, яким називався колись в Іспанії, в інтернаціональній бригаді, і не Станіславом. Цього разу йому знову пощастило натрапити на своїх людей в окупованій і тероризованій гітлерівцями Польщі. Ризикуючи життям, вони своїм патріотичним обов'язком вважали здобути «бездоганні, хоч і абсолютно липові», як мовив один з них, подорожні документи. Під тим новим ім'ям «співробітника особистої канцелярії Еріха Коха», Лужінський і вирушив у подорож до Рима, через Грац в Австрії. Товаришам пощастило сфабрикувати Станіславові документ, за яким він виконував аж надто «відповідальне завдання гауляйтера Польщі». Кінцева мета цього завдання — особистий зв'язок з дуче в Римі в дуже обмежений час! Так звучав його документ з... Варшави!

— То ж будь, Станіславе, спритнішим за найспритнішого кохівця і... не вловися, боронь боже, з цими документами! Пали, ковтай... Нас же тут ціла організація, такі справи...— радили друзі.

Чудова берлінська вимова в «особистого відрядження» гауляйтера не могла викликати підозри. Та й практику запільника добру мав за життя в умовах жорстокої боротьби в Європі, двічі з пазурів поліції виривався! Не зв'язувався ніде з дрібнотою — комендантами, завжди поривався до головного і неодмінно — у великому місті.

— Лише в Мілані не допильнував, довелося вибріхуватись, чому «обминав» Рим. А хіба він керує цими військовими поїздами?..

Посланцеві Коха годилося тримати гідність на височині! Справді, залізничний рух військового часу був остільки заплутаний, що такому поясненню і не здивувалися. Навіть разом з ним пожурилися складністю військового часу й допомогли влаштуватися в першому ж поїзді на Рим. Квапиться ж бо посланець. Поїзд рушив. Посланець дякував комендантському провідникові, привітно вимахуючи йому беретом з вікна вагона. Десь у П'яченці пересів і вже з іншими документами, з іншим ім'ям добрався на світанку в Ніццу.

Ніцца! Вже через те, що це місто народило і зростило такого народного велетня, як Джузеппе Гарібальді,

Лужінський ще під час перших своїх відвідин повірив у його свободолюбність. Шукав друга — Каспара Луджіно, з яким разом боровся за іспанську революцію!

Та саме тут, у кінцевому місці своєї подорожі, здавалося б у зовсім не військовому порту, вперше зазнав найбільших труднощів. Трохи злегковажив у конспірації.

Одного тихого ранку, нарешті, потрапив до квартири друга, з яким відступили тоді з Іспанії. Адже на знак бойового братерства в Іспанії Станіслав відтоді й став Лужінським. Друг Каспар мав зв'язати Лужінського з ким слід для виконання його завдання...

Ранок був туманний. Вулиці майже порожні, навіть поліції не видно. Тримаючись берега, пройшов марсельський пароплав з військами, надсильно прориваючи густу запону ранкового туману над морем. Ще з тих далеких днів не забув ні хвіртки, ані дверей в дім. Живопліт відгороджував дворище від затишного садка на десяток маслинових дерев. На спокійний дзвінок вийшла дівчина на виданні, вилита копія Анжели. Значить, усе як слід!

Німецькою мовою звернувся до дівчини. Вона аж зворухнулася лячно, похитала головою і зникла. Довелося сісти під живоплотом на лаві, захищеній з боку морського бульвару кущем троянд. Не було сумніву, що родина Каспара Луджіно й досі живе тут. Але чому так довго ніхто не виходить? Війна!

Нарешті вийшла жінка в білому халаті лікаря. Хотілося впізнати в ній Анжелу, та ні, не вона. Підвівся, заговорив складною мішаниною з іспано-французьких слів, аж посміхнулася жінка.

— Я говорю німецькою,— озвалася.— Коли ви до господаря, то його немає.