Біля коси, ледве погойдуючись,— видно, застряв на мілині,— стояв корабель. До нього, мабуть, з кілометр, та хвилі скорочували цю відстань. Вранішнє сонце яскраво висвітлило якісь загальні контури. Але ж які то контури!..

Олег у цю мить розумів, що його загострені від несподіванки відчуття фіксують надто підкреслено кожну деталь. Може, ніякого корабля й немає на хвилях, а тільки міраж — наслідок нічних фантазій та мрій. Не було ж на океані ніякого бою, лише громи, звичайні атмосферні явища! Адже корабель мусив би стояти собі рівно на якорях чи й на мілині. А цей стоїть якось майже сторчма, занурившись носом. Чи ж і корабель? Певне, просто великий човен, баржа або катер. Мабуть, таки катер.

Стоїть, занурившись носом у воду, високо піднявши другу свою половину крутим нахилом, що аж гвинти стирчать зверху. Неначе посудина летіла з небесних просторів та так і завмерла, вткнувшись в океан.

І жодної живої істоти на ньому не видно. Олег озирнувся. Може, люди висадились на берег.

Мимохіть защіпнув пряжку годинника на руці, накинув кітель і, міцно затиснувши пістолет у руці, крадькома пішов ближче до коси. Адже він тепер господар на острові, хто знає, що це за люди. Теж, певне, війною закинуті сюди, на безлюдний острів. А може, вороги?

— Треба було б побігти і розбудити хлопців,— міркував уголос.— А цей океанський прилив? Підніме воду, зірве з мілини, понесе! І скажуть хлопці — хизуєшся, вигадуєш...— 3 якоюсь блискавичною рішучістю та відвагою озирнувся на острів, на широку піщану косу.

Коса була порожня. Жодного сліду на піску. Людей на цьому кораблі, мабуть, уже не було, коли його хвилями винесло на мілину. Значить, таки не грім, а гармати гриміли вночі. Там, в океанських просторах,, був бій, загинули люди, лишивши по собі тільки цей жалюгідний уламок.

«Уламок» погойдувався на хвилях, стоячи майже сторчма, занурившись у хвилі океану, які заливали навіть рульову будку. Два гвинти ще чіткіше вирізьблювалися, висвітлені сонцем. Ялові в мертвому спокої, неначе на посміх причеплені під охвістям човна. Від ударів хвиль катер погойдувався, немов засвердлюючись у мілину. Щоранковий океанський прилив мав ось-ось розпочатись. Зранений катер зніметься з мілини і. зникне в океані. І не повірять хлопці, що бачив їхній вартовий катер...

Треба пливти до катера, роздивитись, тоді до хлопців. А що як не допливу? Не допливу?.. Він, Олег, не допливе?! Ще раз озирнувся., чи не підслухав хто його хизування. Та... дурниці! Он і Роман як уже плаває. А Олег же його вчив.

Отак, відкинувши всі сумніви й вагання, підбурюваний юнацькою цікавістю,. Олег відважно рушив у хвилі океану. Одяг, зброю та годинника відніс подалі, куди не досягають щоденні приливи.

Не озираючись на берег, Олег енергійно брався до катера. Часом висока хвиля затуляла від нього той трофей. Зате коли хлопець видирався на неї, катер ставав перед очима як на долоні. Та це ж не катер, а... цілий дредноут! Хвилі, обмиваючи берег острова, різали навскоси, як птиця крилом. Треба думати, що розбитий у нічнім бою катер десь цілу ніч гнало цими хвилями, аж доки не посадовило на мілині. Могло б і пронести мимо, коли б ішов на якихось сотню метрів далі від острова.

Олег устиг простежити за ці хвилини думкою за всім отим нічним боєм. Проспав його, прокляття! Та все одно буде про що розповісти друзям, буде! В нічнім бою десь далеко в океані — він це уявляє тепер уже повністю — катер не витримав. Команда залишила його. Може, якесь інше судно взяло її. Звичайно ж, були і вбиті, їм хвилі стали домовиною... А катер підхопила хвиля і погнала його, перекособоченого, від місця бою.

«А може, там хтось є? — блиснула лячна думка.— Може, катер ще шукатимуть удень?» Але повертати на берег від тої думки означало впасти в очах друзів, і Олег ще з більшим завзяттям поплив до катера.

Тепер перед ним зовсім близько гойдався справді цілий корабель. Чорні кружала ілюмінаторів по борту блискали, відбиваючи яскраве сонце, засліплювали хлопця.

Починався прилив. Олег помітив, що зранений катер гойдається вільніше. Вода підніметься на добрих півтора метра. В таку пору хлопці старалися не бути в хвилях океану.

Підпливши збоку до зануреного в воду корабля, Олег ледве вхопився за капітанську будку. Хвилі в цьому місці якимсь дивовижним смоком погрозливо відсмоктували хлопця, не даючи йому змоги видертися на будку.

Та видерся! Аж тепер відчув, що непритомніє з перенапруги.

Прочумався від надто сильних поштовхів і гойдання катера. Здавалося, корабель зірвався з якогось припону, що тримав його на мілині. Олег уперше озирнувся на острів. Холодний страх затис його серце. Звідси до острова було далі, аніж здавалося, коли дивився з берега.

Вода вже потроху заливала нижню смугу довгої коси острова. Олег відчув, що катер не спирається на тверду підошву океану, безсило гойдається на хвилях, задерши корму.

Хвилі підштовхували його навскіс до берега. Проте Олег розумів, що цього замало, на такому курсі катер до острівця не потрапить. Треба, щоб його посувало хвилею просто на острів. Інакше прилив тільки допоможе йому перекинутися через мілину коси, і тоді хвилі понесуть понад островом на відстані трьох-чотирьох сотень метрів і геть спровадять на океанські простори.

В найближчому до острова місці Олег зможе зіскочити і випливти, та цього мало. Треба утримати цю посудину! Але як?

У цю клопітну мить і почув, а може, знову здалося, як і цілий ранок: десь ніби над головою чи то заскрипіла обшивка, а чи й справді застогнала, надриваючи сили, поранена людина. Хвилі так вільно граються немічним катером — напевне, скрипить посудина. Олег став на похилену палубу. Підтягнувшись на руках, видерся аж за будку. Стогін чи скрип то затихав, то знов ніби повторювався. Так стогне людина тільки з останніх сил, умираючи. А катер кидало хвилею, підштовхувало то в напрямі острова, то зовсім у протилежний бік...

«Зачепити б за щось, хоч би за скелясте дно... Кинути якір і затримати катер на мілині, доки скінчиться відлив, доки прибіжать хлопці, прийде Горн!..».

Але, на своє лихо, Олег констатував, що катер так і не потрапить на косу. Прилив тільки допоможе пересунутися йому через піщаний перекат, і тоді хвилі швидко пронесуть катер побіля острова.

Озирнувся навколо. Низькі перила товстого прута були погнуті. Зенітний кулемет, мов кліщ, уп'явся в палубу, простяг знівечену смертоносну цівку не вгору, а кудись убік. А якорі, здається, завжди приладнані мусили б бути на кормі. Чи, може, в катерів вони на носі?

О, знову стогін! Тепер Олег ясно почув не скрип, а немов людське знесилене зітхання... В цю мить катер кинуло хвилею, і хлопець побачив спереду гармату, а за нею — трос, намотаний на вал. Трос, а не ланцюг! Якорі ж чіпляють на ланцюгах...

Трохи далі спостеріг на палубі щільно закритий круглий люк.

«Люк задраєно!» — згадав цілу «морську» фразу з кіно. Та вентилі люка були зверху.

Бризки хвиль не діставали до люка. Спробувати відкрити? Можливо, там конають люди,

І тепер уже виразно почув стогін, як писк відчаю...

Але ж треба щось зробити з катером. Ще десять-пятнадцять хвилин його нестиме до берега, а далі силою почне відносити геть від острова. Чи наскочить катер ще раз на мілину, а чи винесе його повз косу на глибинні простори? Хоч би хутчій прокидалися вже хлопці! Напевне ж підуть його шукати. Тоді помітили б катер і свого вартового на ньому...

Та берег був порожній. Хлопці спокійно спали.

«А що коли б дійти в воді аж до носової частини?.. Може, в таких кораблях якорів і зовсім немає?»

Розмірковувати не було часу. Тримаючись за гармату, потім за лебідку з тросом, Олег спускався в носову частину корабля. Глибоко вдихнувши повітря, якомога швидше занурився у воду, перебирав руками, хапаючись за погнутий прут перила. Несподівано натрапив ногою внизу біля борту на якусь розкарякувату річ. Боляче вразив ногу... І вже захлинався без повітря. Від свідомості, що повернутись назад тим же способом у нього не вистачить часу, зробилося лячно. Тоді що було сили відштовхнувся ногами, поринув угору, аби швидше вискочити на повітря. Хвиля ще раз кинула його, ледве не захлинувся водою. Але встиг уже глитнути повітря.