— Вставай, ас, качать тебе будемо! Ану, хлопці!

— Мені їсти хочеться,— як холодним душем отверезив його Олег, підводячись з товстого шару заплави.

Запаморочення від пережитої події було настільки сильним, що в першу мить після пробудження хлопці лише приходили до пам'яті. Що голодні — про це нагадав Олег. Та чи до їжі тут, коли невідомо, де вони і яка небезпека чатує їх на цьому острові.

З коси відійшли спочатку подалі від набридливо бурхливих хвиль. Піщаний берег широкими гонами слався тільки тут, а далі, праворуч, кручею нависав над океаном. Хвилі несамовито атакували ту скелясту кручу, розбивалися на бризки, щоб блиснути заворожливою веселкою, і знов одкочувалися, неначе брали ще більший розгін.

Вибравшись із галькувато-піщаної коси, хлопці не насмілилися заглибитися в гори, покриті лісовими хащами. Щоправда, гори ті були невисокі. Найбільша з них була б немовлям, порівняно з тими горами, що в піонертаборі.

Але ж усе-таки гора! Де-не-де поміж зеленими хащами виднілися оголені, подекуди прицвілі мохом кам'яні хрящі. Напевне, там є і гірські провалля, і хижі звірі... Хоча де їм узятися на такому острівці? Навколо океан, цю безмежну стихію сповнює безперервний гомін хвиль. І жодних ознак звичного для юнаків земного життя.

Не змовляючись, не плануючи своїх дій, вони пішли вздовж берега, в обхід гори, сподіваючись, що за нею напевне десь знайдуть бодай якесь поселення, житло, хоч би й дикунів.

— Триматися, хлопці, дружно! В разі фашисти... виривайся з лабет і в ліс! Вони для нас гірші за дикунів.

Понад водою, де хвилі несамовито розбивалися об скелястий берег або промивали обточену гальку на косі, накриваючи її вихорами пінястих хвиль, іти було небезпечно — міг настигнути прибій. Коли й не затягне в океан, то хвилею вдарить об скелі.

Продиралися по верху. І помічали, що вони не перші проходять по цих скелястих косогорах. Щоправда, свіжих слідів не було, і це в однаковій мірі і радувало, і непокоїло. Хто коли топтав ці вбогі стежки, куди тікав, кого наздоганяв, продираючись крізь хащі понад берегом? Звірі, а чи людина?

Берег весь час відхилявся ліворуч, коса позаду хлопців сховалася за крутим поворотом. Навіть шкода стало: то ж було місце порятунку. Коса підібрала і приспала їх, як мати на світанку, виснажених, напівживих.

Незабаром і ця давно не ходжена стежка людини раптово обірвалася. Перед очима розіллявся мальовничий ставок, околений скелястими кручами. Десь позаду чувся шум океанських хвиль, нагадуючи про грізну силу не загнузданої людиною стихії. У хлопців і досі гуло у вухах, під ногами гойдалася земля.

— Будемо вважати, що подорож наша завершилася чудовим результатом,— підкреслено іронічно, розводячи руками, промовив Олег.

— По-моєму, подорож ще не закінчилася,— втішив Ванй.— Спробуємо обійти ставок... і знаєте, хлопці, що мені здалося?

— Ванюшко, що? Не муч! Село?

— Не село, а... онде в гущавині, бачите, якась руїна?

— Вігвам, клянусь бородою...

Олег ще раз озирнувся, чи не побачить ту саму косу з теплим шаром заплави. Але, крім просторів океану, за береговими кручами нічого вже не побачив.

— Може, то й справді якась халупа людожерів!— сказав, плентаючись позаду за товаришами.

Над головами густо сплелися віти якихось невідомих екзотичних дерев. Вони приємно ховали хлопців від палючого сонця. Товсті, вікові дерева впиналися корінням у розщілини каменю і п'ялися вгору, приглушуючи іншу рослинність на камінному грунті. Тільки мохи зеленими лишаями прикривали голизну репаного каміння.

Вже доходячи до краю ставка, хлопці помітили, як дрібненькими каскадами майже на цілій половині цього природного басейну спадає вода з невідомого ручаю. А ліворуч, де кінчалися каскади, під захистом дерев-велетнів причаїлася руїна якогось куреня. Руїною вона здавалася тільки з першого погляду. Справжньої будови, тут і не було. Звичайний курінь тимчасового користування, давно не пораний господарями, руйнувався. Осипалася листяна і трав'яна покрівля, курінь замулило дощовими зливами.

Хлопці довго і старанно роздивлялися цей слід перебування на острові людини. Боязко зазирали всередину, обходили зокола. На обламаному сучку деревини висіли якісь обривки рибальських сіток з пробковими поплавцями. Поруч, у заростях, лежало перебите і вивітрене, як перепрана ганчірка, весло. Кілька іржавих бляшанок з-під консервів та всіляке сміття, поросле бур'янами.

— Значить, рибалки,— байдуже констатував Роман. — Рибалки. А це значить, що близько тут ніякого поселення немає. Рибалки були на острові дуже давно, ще перед початком війни на Заході, коли океан не кишів підводними човнами ворогуючих держав,— докладно визначив Ваня Туляков.

— Ну, то й що ж, Ваню, які з цього висновки маємо зробити?

— Висновки? — замислено перепитав Ваня, кинувши погляд спочатку на став, а потім і на океан. Тоді глянув на хлопців.— Мені здається, що цей острівець досі був зовсім безлюдний. Рибалки приїжджали сюди на цілий риболовецький сезон чи на якусь путину просто з континенту.

— З континенту? — вирвалося майже разом у всіх трьох товаришів Вані. Це було швидше не запитання, а знак оклику, в якому вже звучала жахна певність, що вони опинились на безлюдному острові.

— Лишається розшукати П'ятницю та Робінзонову ламу.

— Ох, лама була б так до речі!

Роман перший спустився вниз до протічка і, прилігши, спробував напитись. Тут же і відірвався в захопленні:

— Ура, хлопці! Чудова вода! Нарзан, боржом... Шкода, пляшок у нас немає. Юро, давай мерщій сюди. Боржом тут, голова!

Вода в протічку справді порадувала хлопців своїм чудовим смаком і прозорістю.

— А знаєте що?— озвався Ваня вже на другому боці протічка.— Коли не знайдемо села, людей, то отут і поселимося в цьому курені. Ніякий літак не побачить, сонце не пектиме, і вітри не проймуть.

— Головне, вода!

— І вода,— згодився Туляков.

Обійшовши став, хлопці опинилися з другого його боку і знов вийшли на берег океану. Раптом майже одночасно помітили ліворуч димок над островом.

— Село!— вирвалося з грудей. Радість і в цьому випадку глушилася острахом. Хто ці люди і як поставляться до них?

Та вже здершись на першу прибережну кручу, переконалися, що то догоряв ліс на пагорбі, де впав підбитий гітлерівський літак. І розчарування, і радість охопили юнаків воднораз. Розчарування, бо то не село, не людське житло привітало їх димком. А радість — бо знов же самі стають господарями вогню. У них буде багаття, щоб зварити рибину, зігрітись уночі.

Літак ударився сторч об камінну скелю і, сплюснувшись коржем, загорівся. Цілком можливо, що падав він зовсім не ушкоджений лише тому, що втратив керівництво, бо льотчик, діставши поранення, мабуть, викинувся на парашуті. Метал подекуди розтопився і потік, сплющився в якусь безформну масу. Коли хлопці дісталися до місця падіння літака, ще жевріли стовбури столітніх дерев, але безформний стоп металу вже захолонув.

Обережно обійшовши це місце, хлопці розчаровано переглянулися. Кожен з них у думці сподівався, що з літака їм пощастить перенести до куреня якісь зручні деталі, щоб пристосувати їх у цьому новому, такому страхітливому своїм майбутнім побуті. Стояли і зажурено дивилися на безформні купи стопленого металу, на жевріючі оберемки гілля, стовбури дерев.

Ні хмариночки на небі, в повітрі загрозливий штиль. Пече сонце, допікають думки, повні суму та відчаю. З учорашнього дня хлопці нічого не їли і поки що жодної перспективи щось попоїсти й сьогодні.

Троє старших хлопців обернулись і подивилися на Олега. В очах друзів відбилося співчуття, хоч їх теж мучив голод.

— По-моєму, ти, Олег, розбалувався в таборі,— почав Юра. Хоч це, безперечно, був жарт, але докір дуже щиро прозвучав у тих словах друга.

Роман кашлянув, немов крапку поставив на цій розмові, і Юра вмовк, не закінчивши думки. А Роман незалежно обернувся, оглядаючи навколишні зелені гори, безмежжя океану поза ними — може, намагався вгадати долю товаришів, що так гірко поплатилися через нього. Про свою долю мав мужність не думати, адже сам винен.