У квітні 1876 року Нарада розпочала укладання спеціального журналу та вироблення рішень. Юзефовича навмисне викликали до Петербурга, куди він і з'явився, не забувши поклопотатися про видачу йому «підйомних грошей» — свої срібняки пан Михайло, звісно ж, отримав. У журналі Наради був такий висновок: «цензурное ведомство давно уже обратило внимание на появление в печати значительного числа книг, издаваемых на малорусском наречии, не заключающих в себе по–видимому ничего политического и вращающихся единственно в сфере интересов чисто научных и художественных. Но следя с особым вниманием за направлением всех расплодившихся во множестве изданий для народа на малорусском наречии, нельзя было не прийти к положительному заключению в том, что вся литературная деятельность так называемых украинофилов должна быть отнесена к прикрытому только благовидными формами посягательству на государственное единство и целость России. Центр этой преступной деятельности находится в настоящее время в Киеве. Стремление киевских украинофилов породить литературную рознь и, так сказать, обособиться от великорусской литературы, представляется опасным и потому еще, что совпадает с однородными стремлениями и деятельностью украинофилов в Галиции, постоянно толкующих о 15–миллионном южно–русском народе, как о чем-то совершенно отдельном от великорусского племени. Такой взгляд рано или поздно бросит галицийских украинофилов, а затем и наших, в обьятия поляков, не без основания усматривающих в стремлениях украинофилов движение в высшей степени полезное для их личных политических целей. Несомненным доказательством этому служит поддержка, оказываемая Галицкому украинофильскому обществу «Просвита» сеймом, в котором преобладает и господствует польское влияние. В книгах, изданных нашими украинофилами для народа с позволения цензуры, не замечается явного демократического направления, но это вовсе не доказывает, чтобы украинофилы были чужды разрушительных начал социализма. Очевидна и та конечная цель, к которой направлены усилия украинофилов, пытающихся ныне обособить малоруссов медленным, но до известной степени верным путем обособления малорусской речи и литературы. Допустить создание особой простонародной литературы на украинском наречии значило бы положить прочное основание к развитию убеждения в возможности осуществить в будущем, хотя может быть и весьма отдаленном, отчуждение Украины от России. Относясь снисходительно к развивающемуся ныне поползновению обособить украинское наречие путем возведения его в степень языка литературного, правительство не имело бы никакого основания не допустить такого же обособления и д ля наречия Белоруссов, составляющих столь же значительное племя, как и Малороссы. Украина [Правобережжя. — Д. Ж.], Малороссия [Лівобережжя. — Д. Ж.] и Западная Россия, населенная Белоруссами, силою исторических событий и естественного тяготения окраин к соплеменному им великорусскому центру, составляют одно неразрывное и единое с Россией великое политическое тело».
Зрештою 24 квітня 1876 року був ухвалений проект рішення, складений М. Юзефовичем. Він мав 11 пунктів. Перші три обмежували розповсюдження україномовної літератури і передбачали заборону видань українською в імперії, за винятком історичних пам'яток і художньої літератури (і тільки з дозволу ГУД у кожному конкретному випадку). Особливо підкреслювалася заборона на «кулішівку» — запропонований Пантелеймоном Кулішем фонетичний правопис. Було зазначено, що слід дотримуватися «загальноросійської орфографії». Заборона на вживання української мови поширювалася і на сценічні вистави, «как имеющие в настоящее время характер украинофильских манифестаций» (четвертий пункт). Пункти 6,7 і 8 стосувалися міністерства народної освіти. У них пропонувалося не допускати викладання малоросійською мовою у школах, «очистить библиотеки всех низших и средних учебных заведений» від книг малоросійською, а також скеровувати викладачів, котрі закінчили курс у великоросійських губерніях, на службу в Київський, Харківський й Одеський навчальні округи, а їх випускників, своєю чергою, в інші округи (!). П'ятий пункт проекту пропонував надати фінансову допомогу львівській москвофільській газеті «Слово». Нарешті, пункти 9, 10 і 11 передбачали закриття газети «Київський телеграф», припинення на невизначений термін діяльності Південно–Захід- ного відділу і вислання з краю П. Чубинського та М. Драгоманова. М. Юзефович, зрозуміло, торжествував — настав час поквитатися з кривдниками за все. У журналі Наради, підготовленому для подання Олександрові II, суттєвих змін зазнали чотири пункти проекту М. Юзефовича.
До заборони сценічних вистав додалася заборона на публічні читання українською мовою й абсолютно безглузда заборона на публікацію україномовних текстів до нот. Явно нездійснений пункт про тотальне переселення викладачів був відредагований і стосувався тепер тільки неблагонадійних. Та найцікавіші зміни торкнулися пунктів про заборону Південно–Західного відділу Російського географічного товариства і вислання з краю П. Чубинського та М. Драгоманова «як невиправних і небезпечних для краю агітаторів». За Драгоманова і Чубинського клопотався брат царя Костянтин Миколайович та київський генерал–губернатор Дондуков–Корсаков, але марно. Проект постанови передав імператорові Олександру II, який поїхав на мінеральні води до німецького курорту Емс, шеф жандармів О. Потапов. Цар проглянув проект і наклав резолюцію: «Исполнить, но с тем, чтобы Отдел Географического Общества в Киеве в нынешнем его составе был закрыт и чтобы его открытие вновь не могло состояться иначе, как с моего разрешения, по представлению министерства Внутренних Дел».
Остаточна версія висновків Нарад и від 18 травня 1876 року і дістала в літературі назву Емський указ (за місцем підписання царем журналу Наради). На основі цього журналу складалися потім таємні службові інструкції. Емський указ був дещо пом'якшений 1881 року (коли прем'єр Михайло Лоріс–Меліков зняв заборону на українські вистави, і це спричинило бурхливий розвиток українського театру — адже всі інші сфери українського культурного життя лишалися забороненими; саме в 1880–х роках виникла знаменита «трупа корифеїв» М. Кропивницького), проте 1884, 1892 та 1895 роках були видані нові доповнення до нього (на друк д итячих книжок тощо), які діяли аж до 1905 року, коли внаслідок
революції обмеження на друк українською мовою було нарешті знято. За підрахунками Я. Грицака, за період з 1876 до 1904 року цензори пропустили лише близько ЗО % поданих на їхній розгляд українських рукописів. Українському руху в Російській імперії було завдано потужного удару, проте він вижив усупереч ініціаторам Емського указу.
До речі, ще один цікавий факт з історії україно-російських взаємин кінця XIX століття, пов'язаний з однією з дійових осіб попереднього сюжету. Іронія пані Кліо, музи історії, безмежна. Мало хто з киян і гостей української столиці знає, що окраса Софійського майдану Києва, пам'ятник Богданові Хмельницькому, був поставлений за ініціативою київської громадськості й насамперед… Михайла Юзефовича, який очолив комітет з його спорудження! Горда кінна статуя Хмельницького, створена білоруським скульптором Михайлом Микешиним і урочисто відкрита 1888 року, мала символізувати, звісно ж, єдність «російського народу», маючи на собі таблички «Волим все под царя восточного, православного. Богдану Хмельницкому — єдиная неделимая Россия» (Широку таблички прибрали). За початковим проектом, зрештою так і не реалізованим, кінь Богдана мусив топтати фігури єврея, поляка та єзуїта, а внизу на постаменті мали бути бронзові барельєфи з зображенням перемог Хмельницького, а також українця, білоруса й росіянина, котрі слухають кобзаря. Одначе і в спрощеному (через брак коштів) варіанті пам'ятника російські праві газети радо вбачали символ, котрий не надто тішитиме око київських «жидів та поляків». Неоднозначно сприймали монумент, котрий частково копіював відомого петербурзького «Мідного вершника», і деякі тогочасні українці — так, галицький письменник і поет Осип Маковей 1897 року без надто великої поваги писав:
