Та поки що гетьман досить сміливо і необачно висловлювався стосовно російських планів миру з Річчю Посполитою. «Якщо царська величність дозволив наші землі потроху віддавати королю, то нехай би віддав уже нас усіх, король нам буде радий. Але в нас є на цьому боці війська тисяч зі сто, будемо боронитися, а землі своєї не уступимо. Чекав я до себе царської величності милості, а царська величність дозволив нас у неволю віддати. Наших купців польські люди грабують і в тюрмах тримають, села навколо Києва плюндрують, а великий цар нічого їм не робить і нас не обороняє. Коли б ми самі себе не обороняли, то давно б поляки нас у неволю взяли, а на захист від московських людей сподіватися нічого» — згадані слова ретельно записав піддячий М. Савін 1671 року. їх іще пригадають Многогрішному, так само як і спроби розпочати переговори з Дорошенком (що їх необачний Многогрішний не надто приховував, сподіваючись йа можливе порозуміння Москви з Дорошенком) для спільної боротьби проти військ Речі Посполитої, котра намагалась розширити підконтрольні їй українські території, особливо в районі Києва, який спільно боронили козаки ліво- і правобережного гетьманів. Хоча в російських документах ці контакти колишніх приятелів одразу скидалися на очевидну зраду «гетьмана Демка» московському царю… Отож чутки, що з'явились на Лівобережжі восени 1671 року щодо бажання Москви змінити «незручного» гетьмана на «слухнянішого», навряд чи були необгрунтованими. Занепокоєний Многогрішний звернувся до царя — але той мовчав. Гетьман, схоже, втратив самовладання і почав правильну, але запізнілу й досить недолугу за виконанням «кадрову чистку», маючи на меті вигнати зі служби ненадійних полковників (таких як серб за національністю та інтриган за покликанням Дмитрашка Райча, якого Многогрішний поранив). Під час сварки важкий на руку гетьман відлупцював свого генерального суддю Домонтовича, відмовлявся приймати царського представника Неєлова, а стрілецькому офіцерові Танєєву заявив, що хоче чесного розмежування з Річчю Посполитою, аби поляки не прихопили козацьких земель. Схоже, останньою краплею, що переповнила чашу терпіння царських радників, стали прохання мешканців білоруського Гомеля прийняти їх під булаву Многогрішного (а не в опіку царя), на які Многогрішний був готовий погодитись і просив царського дозволу на це. В Москві вирішили, що гетьман–селянин забув, що він аж ніяк не Хмельницький — адже навіть Богдану такі речі теж не завжди вдавалися під час походу 1654-1655 років. Непередбачуваний лідер лівобережної Української козацької держави остаточно перестав улаштовувати Москву, і царським резидентам та опозиційній українській старшині було віддано наказ діяти негайно.

Переворот у гетьманській столиці Батурині (саме за Многогрішного це місто стало столицею козацького Лівобережжя—доти нею був Гадяч) став вислідом зусиль старшин–змовників і царських резидентів. Йому передувала зустріч змовників (старшин високого рангу Забіли, Мокрієвича, Домонтовича, Самойловича, Райчі) з російськими представниками. Старшини лякали росіян тим, що Многогрішний готовий виступити проти Москви, з'єднавшись із Дорошенком (якому він, мовляв, допомагає військом і грішми), а Неєлов і Танєєв рад існо повідомили, що цар здогадується про зраду «мужичого сина» і буде милостивим до зрад ників свого гетьмана й держави.

Власне переворот стався в ніч з 12 на 13 березня 1672 року. Будинок Многогрішного було оточено російськими стрільцями, гетьмана захопили зненацька в спальні, звинуватили в зраді і мало не вбили під час спроби вчинити опір. При всіх своїх вадах боягузом Дем'ян Многогрішний не був ніколи: навіть тоді, коли його тягли до двору російського посланця Неєлова «видавати царю», він спробував схопити мушкет, але був поранений у плече пістолетним пострілом Мокрієвича та закутий в кайдани. Таке неймовірно ганебне поводження зі своїм гетьманом запам'яталось багатьом українцям — саме Мокрієвич став згодом сприйматись як основний злочинець і зрадник. Над цим багато попрацював старий приятель Многогрішного Лазар Баранович — зацитуймо показовий уривочок з одного відомого листа Пилипа Орлика, у якому момент злочину і кари змальовано «в усій красі»: «покойник Мокріевіч, который будучи в том же, у яком и я былем, писарства енералного чину, у гетмана Демяна Многогрешнаго, чи праведно, чили неправедно, Бог весть, обвинил его, гетмана своего, о противные государству Россійскому с Дорошенком пересылки и согласія и предал его лестію в ссылку в Сибир; а якуюж напотем за тое имел честь? и уряду писарского от Самуйловича лишился, и з Украины изгонимый был, и на всяком месть чрез все житіє своє предателством укораемый и поносимый был и от мирских и от духовных особ, найпаче от блаженныя памяти преосвященнаго архієпископа Черніговского Лазара Барановича, который, когда колвек его Мокрієвича в церкве или на обхожденіи видел, во усльїшаніе всеми и ему самому именовал его Іюдою, пана своего предателем, а сынов ехидниным порожденіем, и когда антидору ему давал [тобто причащав. — Д. Ж.], всегда обыкл былтые мовить слова: "и Христос Іюде хлеб дал, и по хлеб вииде вон сатана"».

Можливо, звістка про поневіряння Мокрієвича згодом усе ж таки дещо втішала в Сибіру нещасного Многогрішного. Зауважмо — жоден з учасників змови того зиску, на який розраховували, не мав. Більшість із них утратила не тільки повагу козаків, а й посади. Єдиний хто, здавалось, насправді виграв — Іван Самойлович, котрий став у результаті гетьманом. Проте розплата спіткає і його, хай і через 15 років, зате абсолютно безпомилково, буквально в стилі «око за око».

А поки карета з пораненим Многогрішним, який лаяв на всі заставки Москву (що її в безсилій люті присягався спалити, зібравши козаків і татар) і зрадників, таємно рушила на північ, через Конотоп і Путивль до Москви. Тут за арештанта взялись професійні кати, які на дибі та батогами протягом другої половини квітня й початку травня 1672 року намагались вирвати у Многогрішного таке бажане зізнання у зраді та змові з Дорошенком. Проте Многогрішний виявився справжнім козаком — жодних свідчень від нього так і не добились! Тим часом в Україні арештовували і звозили до Москви нечисленних прибічників, котрі не відцуралися свого гетьмана — його брата Василя (якому боягузливо й ганебно відмовили у праві на сховок кілька монастирів, благодійником котрих він був, а також відомі тогочасні ієрархи й культурні діячі Іоаникій Галятовський і Варлаам Ясинський — більше того, саме останній видав нещасного гетьманського брата російським агентам), дружину і дітей гетьмана та його брата (за принципом «колективної відповідальності», поширеним у Московській державі), М. Гвинтовку. (Бідолашний старий ніжинський полковник! Він навіть не встиг передати росіянам заздалегідь підготований донос на Многогрішного; а от прудкий як завжди Симеон Адамович устиг! Цього разу він виплутався, і ще цілих п'ять років строчив доноси, аж поки 1677 року чаша небесного терпіння не переповнилась і Адамович за доведений наклеп таки опинився в Сибіру, до якого вимостив дорогу багатьом своїм співвітчизникам.)

Упертість Многогрішного змусила царських слуг прохати допомоги в українських колег — ті радо надали багато різного компромату на Многогрішного. «Якби ми записали всі докази Демкової зради, то не помістили б усього не тільки на аркуші паперу, а й на воловій шкірі» — повідомляли царя горді від почуття добре виконаної роботи змовники–старшини. Переважно компромат полягав у нечемних виразах про царя Олексія Михайловича, якого Многогрішний (можливо, напідпитку) нібито ганьбив і похвалявся загнати за Москву в стилі незабутнього (і для козаків, і для росіян) гетьмана Сагайдачного. Зрештою, навіть намагання «Демка» відстоювати договірні пункти Хмельницького сприймалося «слідчими» як доказ очевидної зради підсудних…

28 травня братів Многогрішних вивезли, аби здійснити над ними смертний вирок. Але з політичних міркувань цар вирішив помилувати нещасних, замінивши страту довічним сибірським засланням для всіх звинувачених (зокрема для їхніх жінок, дітей і кількох слуг екс–гетьмана). Зрештою «гуманний» цар уже домігся свого — вперше (і, на жаль, не востаннє!) українська старшина своїми руками знищила гетьмана, котрий якомога намагався обстоювати інтереси лівобережного Гетьманату. Вперше козацького гетьмана покарали як звичайного холопа всевладного царя. Вочевидь, ідея козацької державності зазнала з часів Богдана Хмельницького чималенької «еволюції» в деяких козацьких головах…