Що ж це все-таки було? Хвилинний розпач? Важка депресія, поглиблена смертю 1675 року чи не єдиного вірного друга, митрополита Йосипа Нелюбовича–Тукальського? Чи зважене, добре осмислене рішення? Нам чомусь здається, що гетьман, відвагу котрого шанували навіть вороги і який бачив у своєму житті річки крові, схоже, вирішив просто «не брати на душу» гріха за загибель свого рідного міста і своїх останніх прибічників. Не хотів він і нового руйнівного турецького вторгнення. Зрештою, у фізичних і моральних сил будь–якої людини теж є певна межа…

Наступні 22 роки життя Петра Дорошенка стали таким собі затяжним епілогом. Протягом жовтня 1676 — початку березня 1677 року екс–гетьман і вся його родина та родина його брата Григорія жили в Сосниці, сотенному містечку Чернігівського полку (до речі, Сосниця — місце народження іншого видатного українця—Олександра Довженка). Проте Москва не дала Дорошенкові спокою—цар наказав Самойловичу від правити його з родиною до російської столиці. Дрібна регламентація життя, постійний нагляд за кожним його кроком, нагадування про старі «провини перед государем» разом з намаганням скористатись колосальним політичним і дипломатичним досвідом колишнього козацького гетьмана — таким було життя Петра Дорошенка в «почесному полоні». Гірко читати чолобитні колишнього гордого володаря України обох боків Дніпра до царя, у яких він неначе останній царський холоп просить надати йому хоча б якесь «жалування», помешкання, відпустити до нього його другу дружину (щодо її імені українські історики ніяк не домовляться — у Д. Дорошенка вона фігурує як Єфросинія, у Т. Чухліба — як Любов; вона була донькою Павла Яненка–Хмельницького, родича гетьмана Богдана): темпераментна і девіантна козачка (і аж ніяк не зразкова «дружина декабриста») 1676 року кричала одному з братів свого чоловіка (Андрієві), що не поїде в далеку Московію за своїм благовірним, а якщо її туди вишлють силоміць, то її чоловік «недовго на світі житиме». Проте до чоловіка її таки вислали, і «щасливе подружжя» возз'єдналось і жило разом у Московській державі аж до смерті 1685 року скандальної дружини екс–гетьмана. До речі, саме на почесному засланні вже колишній гетьман одружився втретє — останньою дружиною 57–річного Петра Дорошенка стала значно молодша за нього російська бояриня Агафія Борисівна Єропкіна, від якої гетьман мав трьох синів (Олександра, Олексія та Петра) і доньку Катерину. Саме від доньки Олександра Дорошенка походить Наталя Гончарова, дружина О. С. Пушкіна (1833 року поет відвідав могилу Дорошенка в селі Ярополчому, яке тоді вже називалось Ярополець; до речі, бували на могилі гетьмана і В. Гиляровський з Д. Яворницьким).

1679 року Дорошенка спробували проти його волі вислати з Москви воєводою до Великого Устюга (таке враження, що царський уряд просто не знав, що робити з колишнім гетьманом), а потім відправили на таку саму посаду до В'ятки, де минули наступні три роки його життя. 1682 року Дорошенко нарешті осів у подарованому йому царем селі Ярополче Волоколамського повіту неподалік Москви (сьогоднішня назва — Ярополець). Та сама невблаганна доля, яка зруйнувала його плани і політичну кар'єру гордого козака, зле пожартувала і з «поповичем» — цікаво, як сприйняв Дорошенко новину про арешт і заслання 1687 року свого давнього знайомого й суперника Самойловича? Чи отримував звістки про долю свого колишнього наказного гетьмана Многогрішного, котрий теж доживав віку як царський слуга?

Чомусь кортить вірити, що хоча б у своєму третьому шлюбі колишній гетьман був щасливий. Є уривки даних, що Дорошенко в останні роки життя вів господарство, судився з навколишніми поміщиками.

Інколи «приборканий орел» (безжально–точний Шевченків образ із цитованого нами вірша) клопотався про долю земляків перед російськими бюрократами — він, колись «непримиримый враг русского владычества» над козацькою Україною, як з певною повагою напише згодом усесвітньо відомий чоловік прапраправнучки гетьмана, Олександр Пушкін, у примітках до своєї поеми «Полтава».

Непримиренний ворог будь–якого володаря, якщо той відмовлявся визнати політичні права і вольності козацької України, Петро Дорофійович Дорошенко помер 19 листопада 1698 року в російському Яропольці. Згодом над місцем його поховання було зведено каплицю, яку взимку 1887 р. осквернили невідомі, марно шукаючи скарби. 1953 року вході «реконструкції» капличку просто розібрали, і тепер на могилі гетьмана лежить звичайний камінь, обнесений металевою огорожею з цегляними стовпами, а бюст гетьмана роботи німецького скульптора XVIII століття О. Тріппеля є окрасою місцевого краєзнавчого музею.

Мали свої «російські» сторінки в політичній та звичайній людській біографії і чільні суперники Дорошенка, гетьмани, котрі керували лівобережною частиною Української козацької держави протягом 1670-1680–х років. Так, колишній полковник Дорошенка Дем'ян Многогрішний (Дем'ян Гнатович, Демко) після скинення і загибелі Брюховецького 1666 року почав керувати північним Лівобережжям як «наказний гетьман Сіверський», вибиваючи звідти рештки царських військ. Вибір на користь Многогрішного може свідчити і про приятельські стосунки Дорошенка з останнім, і про довіру до нього як до не надто самостійного і схильного до якихось різких змін політичного курсу діяча. Проте виявилося, що всі розрахунки гетьмана були хибними. По–перше, він недооцінив бажання і енергії, з якою царські полководці спробували повернути втрачене під час виступу Брюховецького українське Лівобережжя. Зібравши розрізнені частини, царський воєвода Григорій Ромодановський почав новий наступ на українські козацькі території.

Дем'ян Многогрішний, загалом не маючи для оборони краю достатніх сил, звернувся по допомогу до Дорошенка, який не міг перекинути конче необхідні на правому березі війська для порятунку лівобережних полків (адже так починалася запекла боротьба з політичними суперниками). Наказний гетьман завагався, усвідомивши безперспективність боротьби проти сильного ворога. Схоже, головну роль у вмовлянні Многогрішного укласти угоду з Москвою зіграли його брат Василь, а також стародубський полковник Рославець і колишній ніжинський — Гвинтовка, разом із чернігівським архієпископом Лазарем Барановичем. Спочатку Многогрішний навіть хотів атакувати московське військо на марші, але тиск на нього з боку власної старшини зріс просто неймовірно. Зрештою пан Дем'ян розпочав переговори з Ромодановським у Салтиковій Дівиці. Вони увінчалися великим успіхом для росіян і певним успіхом для українських автономістів — наказний гетьман Сіверський присягнув російському цареві, але було передбачено дотримання останнім прав української козацької автономії. Не забуваймо — віра в можливість справедливої «московської протекції» була чималою не лише серед козацької старшини, адже чимало міщан, селян і білого духовенства Лівобережжя вбачали в царському уряді потенційного захисника… від утисків з боку тієї–таки власної старшини!

Натомість Многогрішний, фактично йдучи на вимушене відступництво від свого пана, гетьмана Дорошенка, заради миру на Лівобережжі, хотів бути упевнений, що цар бодай поважатиме права української автономії. В листі до вже згадуваного Лазаря Барановича «гетьман Сіверський» (існує навіть печатка Многогрішного з таким титулом) писав: «Порадившись з полками цього боку Дніпра, при яких вільностях хочемо бути, відомо чиню, якщо государ нас, своїх підданих, захоче при колишніх вільностях покійного славного пам'яті Богдана Хмельницького, в Переяславі затверджених, зберегти і нинішніх ратних людей своїх з міст наших усіх — Переяслава, Ніжина, Чернігова — вивести, тоді изволь, ваше преосвященство, написати царській величності: якщо нас по милості своїй прийме, вільності наші збереже і, що зробилося з вини Брюховецького, простить (ато зробилося від насилля воєвод і відняття вільностей Війська Запорозького), то я готовий з полками цього боку Дніпра царській величності поклонитися і сили наші туди направити, куди буде царський указ. Якщо царська величність нашою службою возгнушається, то ми за вільності свої вмерти готові; якщо воєводи залишаться, то хоч один за одним померти, а їх не хочемо». Як ми бачимо, гетьман–селянин вмів гідно говорити з потенційним сюзереном (погрожуючи в разі чого піти шляхом Хмельницького й Дорошенка, уклавши угоду з татарами). Схоже, саме ця прямолінійність зрештою і згубила Многогрішного.