Гадяч-1658 став фактичним запереченням Переяслава-1654. Нарешті вже цілком відкритий конфлікт Москви і Чигирина мав бути вирішений на бойовищі. Розпочалося те, що сьогодні історики називають першою російсько–українською війною 1658-1659 років. Величезна російська армія втор- глася в козацьку Україну, водночас почалися бойові дії в Білорусії, де українські козацькі підрозділи підтримувало чимало місцевих мешканців. План, що його розробив колишній генеральний писар Хмельницького, був гідний його зверхника — наступальні дії на україно–московському прикордонні, розгром царських гарнізонів у містах козацької України, зокрема Києві, активні бойові дії на Сіверщині та в Білорусії, військова допомога Речі Посполитої та Криму. З виконанням плану справа пішла значно гірше — блискуче вигравши знамените лобове зіткнення під Конотопом у генеральній битві цієї війни 9 липня 1659 року, гетьман Виговський програв війну. Війну, що напрочуд уміло велася з боку Московської держави так званими непрямими засобами, ефективність котрих могли б підтвердити чимало військових теоретиків від давнього китайця Сунь Цзи до «батька бліцкрігу» і палкого прихильника «стратегії непрямих дій» англійця Безіла Ліддела Гарта, що закликав передовсім руйнувати бойовий дух ворога та його волю до боротьби. Проте в історію україно–російських відносин Конотоп назавжди увійшов як символ звитяги української зброї над північно–східним сусідом, звитяги загалом нечастої. Чомусь у пам'яті автора спливають блискуче виграні шотландцями кілька битв кінця XVII — початку XVIII століть, коли горці–якобіти перемогли своїх південних сусідів–суперників, англійців, хоч і зрештою втратили політичну автономію, програвши свою війну. Схожим є здебільшого те, як сьогодні сприймають ці битви патріотично налаштовані шотландці та українці, а ось реакція відповідно англійців і росіян на святкування тих річниць є різною — для мешканців Альбіона то вже давня історія, на відміну від значно більш жвавої негативної реакції багатьох росіян…

Безпосередніми причинами втрати Виговським влади стала докорінна зміна сеймом Речі Посполитої суті ратифікованої ним Гадяцької угоди; спровокована цим ціла низка антигетьманських повстань, значною мірою інспірованих агентами царя Олексія Михайловича (повстань, які гетьман просто не встигав придушувати — голови у невгамовного українського аналога відомої вбитої Гераклом Лернейської гідри відростали швидше, ніж Виговський їх устигав відрубувати); часткова невдача військово–політичних планів гетьмана у війні внутрішній та зовнішній (двічі провальні спроби брата гетьмана, Данила Виговського, вибити царський гарнізон з Києва, невдала облога самим гетьманом Зінькова, де закріпились його супротивники, провал наступу на Слобожанщину, зрив мирних переговорів із царем тощо).

Можливу депресію Виговського поглиблювали смерть або полон найближчих однодумців (Немирича, кількох родичів гетьмана). Особливо трагічною була доля брата гетьмана Данила Виговського — козацького бихівського полковника (Старий Бихів у Білорусії, місце тривалих україно–російських битв у 1658-1659 роках, зрештою взяте росіянами), наказного гетьмана (1658 рік), чоловіка доньки Богдана Хмельницького Олени, учасника українсько-московської війни 1658-1659 років. Він був узятий у полон і закатований царськими слугами в листопаді 1659 року. Його тіло зі слідами тортур видали рідним, очевидно, з метою «вплинути» на настрої козацтва, залякавши його. Версія про «смерть від ран», висловлена тоді ж таки прихильниками зближення з Москвою і підтримувана інколи ще й сьогодні, дуже сильно нагадує відомий сумний анекдот про потерпілого, який «сам випадково впав на ніж свого вбивці, причому зробив це 37 разів». До речі, з історією україно–російських взаємин пов’язана доля ще двох братів Івана Виговського: Костянтин Виговський, полковник пінський, був одружений з донькою князя Мещерського зі Смоленщини, а Федір їздив до Москви як посол від свого брата–гетьмана.

Проте фактично Іван Виговський мало не виграв свій двобій з долею — за однією з сучасних історичних версій, Москва вже була готова запропонувати Виговському мир на умовах 1654 року саме тоді, коли сталося непоправне — зрада з боку найближчого оточення українського гетьмана, того самого «клану Хмельницьких», дійсно небуденний «державотворчий потенціал» котрого викликає навзагал заслужений захват у деяких сучасних українських істориків–державників. Справді — якщо члени цього доволі дивного «клану» і зраджували свого чергового «лідера» (І. Виговського, Ю. Хмельницького, Я. Сомка тощо), то робили це з розмахом, творчо і талановито — так, як це сталося восени 1659 року. Тобто з заманюванням і підступним убивством політичних опонентів, і завзятим обпльовуванням свого вчорашнього кумира, котрий за їхніми ж колишніми словами, за козацьку Україну «свою голову смажив у війні з ляхами», а тепер «виявився» «польським запроданцем». І на котрого так легко тепер було перекласти власну чималу частку відповідальності за криваву вакханалію терору і «війни всіх проти всіх», яка затопила Україну в масштабах, небачених із часів початку Хмельниччини.

20 вересня 1659 року неподалік Германівки (сьогодні Київська область) було зібрано «чорну» козацьку раду, на якій Виговському не вдалося нічого зробити і звідки він був змушений тікати. Після ради в Білій Церкві, де гетьманом проголосили Юрія Хмельницького, Виговський не став чіплятися за владу, збирати залишки вірних найманців, кликати татар чи йти в Білорусію, де все ще воював проти московських військ його вірний полковник Іван Нечай (він потрапить до російського полону разом з останніми українськими та білоруськими оборонцями фортеці Старий Бихів аж у грудні 1659 року). Гетьман просто склав булаву. Вражає мстивість колишніх колег–старшин та царських посіпак до родини екс–гетьмана — крім репресій щодо його брата Данила, про мученицьку смерть котрого йшла мова трохи вище, до Сибіру (Тобольськ, потім Якутськ) було заслано всіх Виговських, котрих тільки змогли зловити прибічники Юрія Хмельницького, — двоюрідного брата гетьмана Юрія, троюрідного — Василя, небожа Іллю та ін. На самого колишнього гетьмана чекала загибель 1664 року, але не від рук царських катів, а від куль жовнірів польського воєначальника Маховського внаслідок інтриг нікого іншого як кума згаданого польського воєначальника, гетьмана Павла Тетері, ще одного представника такого близького (і зрештою такого фатального) для родини Виговських «клану Хмельницьких». Одначе тоді, 1659 року, новий лідер цього «клану» взяв на себе тягар непростих україно–російських політичних відносин одразу після зречення Виговського. Цим лідером був молодший син Богдана Хмельницького, Юрій. Нерідко Юрія вважають «дуже поганою копією» його батька, і в цьому-таки дусі змальовують ті дивні події, що увійшли в історію україно–російських взаємин як «другий Переяслав».

Чи то через намови старшини, чи й через власну нелюбов до Виговського Юрій узяв активну участь в інтригах проти останнього. Не дивно, що частина старшини мірою падіння популярності Виговського чимраз частіше згадувала про сина Богдана, який, здавалося б, ідеально підходив на роль маріонеткового гетьмана. На чолі змови стояла група козацької старшини, ядро котрої належало до того ж таки «клану Хмельницьких», яка висунула своїм формальним лідером Юрія (фактичним лідером був його рідний дядько, Яким Сомко; дядько нерідний — Василь Золотаренко, брат мачухи Юрія, третьої дружини Богдана; переяславський полковник Тиміш Цицюра, Іван Богун, колишній слуга Богдана і майбутній гетьман Брюховецький та ін.). Ця старшина, переважно лівобережна (крім Богуна), вирішила спробувати зробити нову ставку на московського царя — чи навіть спробувати обійтися в майбутньому без жодної протекції, як уважає Т. Яковлєва.

Повстання проти Виговського у Переяславі Т. Цицюра розпочав з убивства прихильників Виговського. Після цього заколотники взяли Ніжин, Корсунь, Чернігів. Потім старшинський виступ охопив значну частину Лівобережжя. Про його початок було повідомлено царським військам і невдовзі — царського воєводу Ромодановського, який виступив у напрямку на Полтаву та Пирятин. Гетьманом було проголошено Юрія Хмельницького, хоч офіційно його обрали пізніше, а наказним гетьманом став Яким Сомко. Як ми вже згадували, в середині вересня 1659 року в Германівці на Київщині зібралася загальна козацька рада, з якої Виговський насилу втік, оголосивши про те, що зрікається булави, а кількох його прибічників було зарубано. Сама ця рада обрала Юрія Хмельницького гетьманом. Не бажаючи розривати відносин з королем Яном–Казимиром, Юрій Хмельницький заявив водночас і про свою вірність московському цареві. Нові вимоги, що їх висувала українська старшина, повинні були конкретизувати деякі пункти Березневих статей. Однак царський уряд зовсім не збйрався дотримуватися договору, тим паче розвивати його в дусі рівноправності обох партнерів. Наслідком став той самий «другий Переяслав» — прийняття Юрієм Хмельницьким та його старшиною відверто фальсифікованих 14 пунктів, які нібито мали повторювати договірні статті Богдана Хмельницького, а насправді були їх переробкою в бік посилення царської влади над козацькою Україною, яка тепер перетворювалась на більш залежного васала. Ці пункти були прийняті під прямим тиском з боку недавно розбитого Виговським під Конотопом князя Олексія Трубецького і полягали в тому, що гетьман тепер мав їздити до Москви для затвердження його повноважень царем, Україна втрачала права на зовнішні політичні зносини, православна церква в Україні переходила під оруду Московського патріарха, російські гарнізони входили до багатьох українських міст, а козаки залишали Білорусію, де їхні полки розформовувалися. Такі умови, замасковані під «статті Богдана Хмельницького», мало кого в Україні могли задовольнити. Не дивно, що їхнє прийняття збурило незадоволення серед козаків та старшини. Цей протест назрівав протягом початку 1660 року і зрештою вирвався назовні.