Нерідко можна прочитати в історичних працях, що першою справжньою спробою Хмельницького «перейти під російську владу» було неофіційне посольство Силуяна Мужиловського взимку 1638-1639 років. Полковник Мужиловський, син відомого українського богослова Андрія Мужиловського, їздив до Москви разом з єрусалимським патріархом Паїсієм. Узагалі роль східних (грецьких, сірійських, єгипетських тощо) православних патріархів та митрополитів в історії Хмельниччини й україно–російських контактів цього періоду ще вивчена недостатньо, але зрозуміло одне — з цього кола цілком могла виходити ідея про тісну політичну співпрацю козаків і московського царя (висував же таку ідею єрусалимський патріарх Феофан 1620 року — див. розділ ІІІ). Так що Паїсій у розмові з царем міг бути цілком відвертий щодо висловлення своїх бажань, говорячи про те, що Хмельницький, мовляв, «хоче, аби його і все Військо Запорозьке прийняли під високу руку государя». Проте в записці, поданій Олексію Михайловичу Мужиловським, про це не йшлося—було сказано лише про причини повстання проти польської влади і містилося прохання про військову допомогу. Олексія Михайловича гетьманський посланець «спокушав» ідеями потужного православного союзу, ба навіть відвоювання Гробу Господнього у турків (тут козирною картою був Паїсій та інші східні патріархи, котрі часто–густо представляли перед царями свою близькосхідну паству як таку, що готова повстати, щойно наблизяться «єдиновірці»). Цар у військовій допомозі відмовив, знову посилаючись на вічний мир 1634 року Москви з Варшавою, проте обдарував Мужиловського і Паїсія. Незадоволений козацький посланець десь прохопився, що «на Москві правди немає ні в чому», про що донесли цареві, і згодом російські посланці докорятимуть панові Силуяну тим, що він говорив «непристойні речі». Ще до від'їзду Мужиловського з Москви цар відправив до українського гетьмана свого посланця — піддячого Василя Михайлова з подарунками та закликом до Хмельницького «мирно жити з ляхами», що за тих умов було, звісно, порожніми словами.
Наступного, 1649, року переговори Чигирина та Москви відновилися за умов, коли Богдан Хмельницький почав планувати не багато не мало як створення окремого Українського князівства «від Перемишля до московського кордону». В переддень вирішальної, як здавалось Богдану, Зборівської кампанії гетьман зустрівся з першим «напівофіційним» російським посланцем до козацької України, дворянином Григорієм Унковським (квітень 1649 року). У своїй розмові з царським послом у Чигирині Хмельницький наголошував на тому, що в Москві та в Україні панує та сама віра і колись була «єдина влада». Проте на всі компліменти й умовляння посол відповідав, що Хмельницький має «помиритися з ляхами», які можуть обрати королем Олексія Михайловича, котрий потім радо прийме запорожців «під свою високу руку». І все це говорилося, попри вже відомий у Москві факт, що шляхта Речі Посполитої благополучно обрала королем Яна–Казимира, брата покійного Володислава IV. З 1649 року «московський» вектор політики Богдана Хмельницького починає химерно переплітатися з «кримським». Гетьман організує «викиди інформації» для царських посланців на тему своїх переговорів з ханом Іслам-Гіреєм, котрий закликає його «йти воювати Москву за її неправди». Причому сам Богдан виступає в цих звістках як прихильник порозуміння з «єдиновірною Москвою», котрий стримує агресивного хана (все це трохи нагадало автору відомий працівникам правоохоронних органів та кіноглядачам прийом «злого поліціянта» й «доброго поліціянта», котрі працюють у парі). Те, що український гетьман сам був не проти інколи прямо натиснути на царський уряд, стало видно вже влітку того ж таки 1649 року. А поки в травні
1649 року велике козацьке посольство на чолі з довіреною людиною гетьмана, полковником Федором Вишняком, вирушило до Москви з грамотами, у яких ішлося про бажання гетьмана, щоб цар «взяв під свою високу руку» всю Русь, що перебувала у складі Речі Посполитої, а не лише козацьке військо. Однак і на таку спокусу Олексій Михайлович та його обережні радники не піддалися, дарма що наживка так яскраво виблискувала на гачку перед їхніми носами. Існує версія, що цар на особистій аудієнції таки пообіцяв Вишняку якусь допомогу, хоча це жодним чином не було закріплено на папері, тож зрозумілою є подальша бурхлива реакція Хмельницького, коли ця допомога не була надана.
Тим часом наприкінці літа 1649 року козаки та армія Речі Посполитої зустрілися в боях під Збаражем і Зборовим, хан уклав сепаратний мир з королем, а Хмельницький був змушений підписати відому компромісну Зборівську угоду з поляками, за якою автономна козацька Україна обмежувалася трьома воєводствами і 40 тисячами реєстру. Незадоволений результатом практично виграної кампанії, Богдан на чергових переговорах з московськими посланцями почав звинувачувати в усьому Москву, котра не надала йому допомоги, погрожуючи їй пригадати це дуже скоро; причому налякані царські шпигуни сповіщали, що всі «черкаси» тільки й говорять, що про війну зі східним сусідом. Розлючений Богдан кричав, що московські дипломати всі є шпигунами (і то було правдою — в усі часи дипломатія та шпигунство йшли пліч-о-пліч) і що він «усі московські міста і Москву зламає» (а ось це вже було радше засобом тиску). Загалом же ця «пропагандистська кампанія» мала на меті дипломатичний тиск Чигирина на Москву (частково вдалий, адже цар наказав зміцнювати кордони, водночас звелівши поводитись обережніше з гетьманом, аби й справді не спричинити війни). В цьому-таки руслі можна розглядати і факт проживання в Чигирині претендента на московський престол—такого собі «лжеШуйського» (Тимофія Акундінова) протягом 1650 року. Цей цікавий авантюрист, що видавав себе за сина царя Василя Шуйського, виконував важливу роль у планах Богдана Хмельницького, будучи постійною загрозою царю (після Смутних часів у Московській державі самозванців боялися як вогню), котрий не хотів іти на співпрацю з козаками — і на конфлікт із Варшавою. Попри всі вимоги московської сторони видати самозванця, козацький гетьман не поспішав це робити (давши згодом змогу Акундінову вільно виїхати до Трансільванії; та зрештою російські агенти таки вполювали відчайдушного самозванця в князівстві Гольпггейн, але то вже інша історія). Проте остаточного розриву відносин з Москвою Хмельницький явно не хотів—так, 1650 року він не погодився взяти участь у спільних бойових діях проти неї у складі польсько–татарської коаліції (яка фактично не склалася через позицію козацької України), запропонувавши натомість ханові похід до Молдавії.
1650 рік був позначений відносним затишшям у сфері українсько–російських переговорів «на найвищому рівні». Сторони не обмінювалися посольствами, хоча уважно стежили одна за одною, а Хмельницький листувався з прикордонними російськими воєводами. Фактично гетьман розглядав у цей час перспективу стати васалом Османської імперії, що сильно непокоїло і Москву, і Варшаву. Причому йшлося не просто про якісь попередні домовленості чи декларації про наміри — султан пропонував гетьманові широку автономію на ліпших правах, аніж навіть ті, які мало Кримське ханство. Загалом перебіг українсько–турецьких переговорів 1650-1653 років сильно впливав на позицію Московського царства щодо козацької України і зрештою став багато в чому визначальним стосовно їхніх результатів.
Важливою віхою у відносинах Хмельницького з сусідами стала поразка козацького війська в битві під Берестечком влітку 1651 року, після котрої, у масах козацтва, селян і міщан почало наростати дедалі більше незадоволення своїм гетьманом. Масові переселенські рухи на Слобідську Україну, що розпочалися саме після Берестечка, гетьман сприйняв як зраду — він вимагав від московських воєвод не приймати втікачів і не надавати їм земель для поселення на території Московської держави: фактично той процес, котрий українські історики згодом будуть називати «розширенням українських етнічних територій», був для Богдана Хмельницького нічим іншим, як масовим дезертирством!
Після Берестечка Земський собор (найвищий становий орган влади в тогочасній Московській державі, який періодично скликався царем і складався з членів боярської думи, верхівки духовенства, а також виборних делегатів від дворян та міщан) висловив ідею прийняти в підданство Військо Запорозьке (скоріш за все, без території, за умови переселення) — це зовсім не влаштовувало Хмельницького, хоч і давало надію на майбутні дипломатичні успіхи на «московському фронті» (1652 року до Москви їздив посланець гетьмана Іван Іскра). Фактично сторони товклися на місці аж до вирішального для україно-російських взаємин цього періоду 1653 року. Саме взимку 1652-1653 року переговори пожвавлюються — сторони обмінюються посольствами (Семена Богдановича–Зарудного, згодом Кіндрата Бурляя та Силуяна Мужиловського до Москви, Якова Ліхарьова до Чигирина). Причиною цього пожвавлення стало те, що цар і його радники зрозуміли: Річ Посполита сильно виснажена війною, так само як і козацька Україна. Отже, є шанс утрутитися в боротьбу без аж надто великого ризику. Проте спочатку царські дипломати спробували розв'язати проблему мирним шляхом — через переговори з Річчю Посполитою добитися переходу Війська Запорозького під владу Москви. Зробити це їм не вдалося через непоступливість Варшави, котра за будь–що хотіла відвоювати козацьку Україну. Тим часом погіршилася зовнішньополітична ситуація для держави Хмельницького — Молдавія, Валахія та Трансільванія тимчасово об'єдналися в коаліцію з Річчю Посполитою (через спроби Богдана зробити свого сина Тимоша спадкоємцем молдавського престолу). За таких умов, ураховуючи непрості відносини з основним союзником, Кримом, Богдан Хмельницький вирішує одночасно розіграти дві дипломатичні «шахові партії» — «турецький» та «російський» «гамбіти». З турками вдалось досягти порозуміння, і османський посол Мехмед–ага привіз у травні 1653 року до Чигирина дари та клейноди (булаву, бунчук, прапор і парадний кафтан), а також грамоту від великого візиря Мустафи, у якій ішлося про згоду взяти Військо Запорозьке в підданство. Проте, як уважає сучасний український дослідник Віктор Горобець, гетьман мав сумніви щодо реальних можливостей Османської імперії надати допомогу козакам (турки вели важку війну з Венецією на Середземному морі) і тому не дав остаточної позитивної відповіді на турецькі пропозиції, водночас здійснивши черговий «викид інформації» про турецькі плани в бік Москви (через досвідченого дипломата, свого генерального писаря Івана Виговського, майбутнього гетьмана). Це не на жарт стурбувало Кремль, адже стійка конфігурація Чигирин + Стамбул змінила б усю розстановку сил у регіоні, причому зовсім не на користь Москви. Тому українсько–російські переговори зрештою досягли помітного результату (цьому сприяла і діяльність нового московського патріарха, знаменитого Никона). 22 червня 1653 року цар, який ще двома днями раніше уперто відмовлявся вести мову про порушення миру з поляками, надсилає грамоту до українського гетьмана з пропозицією «прийняти Військо Запорозьке з городами і землями під свою високу руку». Саме таке знамените рішення зафіксував і Земський собор у жовтні 1653 року, а російські війська дістали наказ готуватися до війни з Річчю Посполитою.
