— А якби це все, що ти тут виклав, дала українському народові Комуністична партія?

Я помітив, з якою напруженою увагою стежить він за мімікою мого обличчя.

Я відповів, не кривлячи душею:

— Я зняв би перед нею капелюха і сказав: «Прости, мамо, блудному синові».

Він без слова потис мені руку.

Треба було крові тамтого на моїх руках і моєї тюрми, щоб дізнатись, що марксистські теоретики розрізняють два націоналізми: гнобителів і гноблених. Курц унд біндінг[158].

Моя жінко!

Мене вбили, почетвертували, вкинули у горнило, висушили, розтерли у порошок, розвіяли по пустині, а я уцілів.

Живу і житиму.

Проте запам'ятай собі, жінко: ті, що повертають з того світу, вже ніколи не зможуть бути тими, що колись.

Я теж не той, що був колись.

Та чи зрозумієш ти мене, росинко?

На цьому кінчається другий щоденник Маркіяна Івашкова.

Нелю мучило, що вона єдина в родині знає страшну таємницю Славка Ілаковича і мовчить про це. Чоловік, заражений моральною чумою, ходить поміж людей, вітається з ними за руку, їсть за одним столом, а ніхто не знає, що це потвора в людській подобі. Хіба не належить до обов'язку порядної людини здерти маску з потвори?

Неля довго надумувалася, палаючи від внутрішньої гарячки, в який спосіб їй викрити потвору.

Врешті вибрала, як звичайно після довгих вагань, найбільш заяложений прийом: плюнути падлюці в обличчя при свідках!

Прилюдно, на вулиці? Боже борони! Перехожі могли б прийняти її за ображену любку, яка так вульгарно розплачується з своїм невірним коханцем.

Неля вибрала годину, коли в Річинських з нагоди дня народження Олени зібралася вся ближча родина. Вуйко Ілакович з огляду на шлунковий розлад у тітки Наталі делегував на родинне свято представника роду — сина.

Славко, очевидно, зважаючи на почесну роль, яка випала на його долю, з'явився в чорному святковому костюмі, з такого ж кольору «метеликом» замість краватки, з поважним виразом на блідому, неприємно масному обличчі. Енергійний орлиний ніс, здавалося, був виставлений напоказ разом з новими перламутровими запонками на рукавах сорочки. Молодий Ілакович більше прислухався до розмови, ніж встрявав у неї. Зрештою, у присутності Орисі він не дуже й поривався до слова.

Якраз доктор Гук, впавши у патріотичний тон, ремствував, що українці, зокрема галицькі, не цікавляться, а тому й мало знають земляків-рослин, а захоплюються всякими зайдами.

— Ось для прикладу співають «зелененький барвіночку», а хіба цей барвінок — то українець з походження, наш земляк? Нічого подібного. Це француз. Улюблена рослина Жан-Жака Руссо. Так, прошу панства, так! Латинська назва цієї рослини «вінка мінор», і вона, за свідченням професора Черняєва, на Україні не росте в дикому стані. Або, прошу панства, така ботанічна нісенітниця: «Стоїть явір над водою». Це «ацер псевдоплатанус», дуже рідко подибуваний в дикому стані на Україні, який не може стояти над водою, бо це дерево, яке не любить вологості. Аля я не це хочу сказати. Ми культивуємо, плекаємо в себе всяких зайд — французів і т. д., а тим часом, славу наших рослин, земляків, як то кажуть, добрий сусід вкрав. От, наприклад, тюльпани! Немає інтелігента, навіть далекого від ботаніки і естетики, щоб не знав, що батьківщина тюльпанів — це Голландія. А тим часом це брехня, історична фальсифікація і, коли хочете знати, панство… і національна кривда! Батьківщиною тюльпана є наші Чорноморські степи! Але чи нашому русинові спливло б у голову робити гешефти на тюльпанах? Мало того. Ми, українці, до війни, а може, й тепер самі одержуємо цибульки тюльпанів з голландських чудово рекламованих фірм!

Славко кинув погірдливо:

— Ви чекаєте від слов'янського вола комерційного розуму, пане докторе? Ви знаєте, як каже Ніцше?

— Я тебе прошу, мовчи! — тихо, але з погрозою пригадала йому свою присутність Орися.

Ілакович вмовк, зробивши при тому міну, мовляв: «Не хочу зв'язуватись з бабою».

Орися, аби оживити настрій при столі, почала жартома переконувати доктора Гука, що він колись пожалкує, що не одружився, хоч воно й тепер ще не пізно.

Найзабавніше було те, що Гук зовсім серйозно поставився до жарту молодої Ілаковички.

— Не буду! Даю слово, що не буду, хоч і знаю, що помру, як собака.

— Що пан доктор таке говорить! — жахнулася Олена. — Ще, слава богу, ми є…

Доктор спростував:

— Є таке прислів'я, пані добродійко, що кавалер живе, як пан, а вмирає, як собака; жонатий живе, як собака, зате помирає, як пан.

Всім стало весело. Тітка Клавда зо сміху поплескувала себе по стегнах, як у чардаші. Безбородько скористався з нагоди, щоб запропонувати ще по лампці вина.

За винятком Олени й доктора Гука, який уже досяг своєї норми, ніхто не відмовився.

Мариня урочисто заповіла традиційну з такої нагоди горіхову бабку з сметанковим кремом, коли підвелася Неля з свого місця з-за столу. Можна було подумати, що вона збирається виголосити привітальну мову на адресу матері. Постава була в неї така, як би вона хотіла щось промовити. Неля справді хотіла сказати: «Сліпі, прозріте, серед вас Іуда!»

Здається, ніхто й не звернув уваги, крім Олени, яка дуже не любила, коли хтось передчасно нечемно покидав стіл, що Неля вийшла з-за столу, обійшла півколом спини гостей при цьому, дала знак Орисі рукою, щоб та трохи відсунулася з своїм кріслом. І саме ця невеличка суматоха звернула увагу декого з присутніх. Олена, яка слідкувала за Нелею, злякалася, побачивши, як раптом зблідла дитина. Не встигла спитати, що з Нелею, коли та, відхаркнувшись, плюнула в обличчя Славкові з вигуком: «Каналія!»

Здавалося, що, коли б у квартирі вибухнула пожежа, не зчинилося б більшого замішання, ніж вчинок Нелі. Всі зірвалися з місць.

Дехто з таким поспіхом, що аж крісло перевернув. Хоч усі бачили, що сталося, ніхто не хотів вірити своїм очам. Таким несумісним був Нелин вчинок з її лагідним характером і добрими манерами.

Олена з риданням простягла руки Нелі. Не сумнівалася, що її нещасну дитину завернуло.

Зоня тут же скористалася з нагоди, щоб дати доказ своєї далекоглядності:

— Я ж казала мамі, що коли вона вижиє, то залишиться вар'яткою!

Славко Ілакович, якого взялись потішати та перепрошувати Безбородько з тіткою Клавдою (хоч у щирості співчуття в останньої можна було і посумніватись), стояв блідий, непорушний та безмовний, наче з вапняку витесаний. Не хотів сідати за стіл, але й не виявляв охоти покидати квартиру тітки, де його так ображено.

Не реагував на перепросини родичів, але й не виявляв обурення з приводу того, що зайшло.

Катерина, бажаючи вивести кузена з закам'яніння, доводила йому, що Неля хвора і їй не треба дивуватись.

Тим часом Ілакович один знав справжню причину Нелиного вчинку. Його думка блискавично, тільки Неля стала перед ним, пов'язала логічний ланцюжок з причин і наслідків напереміну: якщо Неля знає його таємницю, то, крім неї, знає або буде скоро знати ще хтось. Якщо буде знати ще хтось, то знатиме її і той, хто захоче розправитись з ним, Ярославом Ілаковичем. Отже, вирок над ним — це тільки питання часу, а з цього випливає одне: тікати. Чимскоріш тікати, поки не пізно.

Олена з Олею вивели Нелю з їдальні. Мариня вмовила її лягти до ліжка і прийняти ліків, які вона про всяк випадок заховала ще з часу Нелиної хвороби. На щастя, це були якраз потрібні в цьому випадку бромові препарати.

Коли гості розійшлися (яка то вже була гостина, зжалься боже!) Олена дала волю своїм сльозам.

Мариня заспокоювала її лагідними словами; а коли це не допомогло, стала кричати:

— Чого їмосць заводять тут, як по небіжчикові? Чо' тут ревіти? Я скажу їмосці, що Нелюська здорова і нісь її не завернуло! Ого, аби нам з їмосцею такого здоров'я! А може, їй так виходило, що мусила плюнути Славкові в пику?