Якщо є пекло взагалі, то я вже його маю.

Щоб мене знищити морально (вони ж мене не катують), влаштували мені очну ставку з Ілаковичем. Була спеціально для мене зроблена інсценівка. Щоб у мене не було абсолютно ніяких сумнівів, перед тим показали мені його зізнання в поліції. Наш вождь ні більше ні менше як працював одночасно з німецькою розвідкою і польською дефензивою. Цього одного факту було досить, щоб вмерти з розчарування, болю і сорому.

Найбільше пече мене моя беззастережна, абсолютна віра в нього.

Комуністи вбили провокатора. Незрозуміло, чому ця звістка так пізно дісталася сюди.

Честь комуністам за це!

Ілаковича не вб'ють. Яка ганьба!

Ти не вб'єш його, бо ти не змогла б убивати взагалі. Крім того, він твій брат. Стривай, якщо той падлюка твій брат, то мені він доводиться швагром! Яка ганьба! Яким кольором змалювати ганьбу? В червоно-фіолетовому?

Вождь. Провідник. Авторитет. Зразок. Величина — і провокатор. Це так, як би хтось глибоко віруючому наплював у чашу з святими тайнами.

Театр, який влаштували спеціально для мене, виглядав так: приймальня слідчого. Дійові особи:

Слідчий суддя окружного суду — років тридцять п'ять — тридцять сім.

Провідник націоналістичної групи Ярослав Ілакович — років двадцять сім.

Я — свідок — років двадцять чотири.

Я — в ролі судової публіки.

Суддя (до Ілаковича). Ви працювали водночас з німецькою розвідкою й нашим Другим відділом?

Ілакович. Так.

Суддя. Всякі підривні акції ОУН на Нашівщині ви погоджували з Другим відділом?

Ілакович. За малими винятками, так.

Суддя. Ви отримували гроші за свої послуги?

Ілакович. За послуги — ні. Хіба що діставав добові.

Суддя. Я не цікавлюся призначенням грошей. Я вас питаю: отримували ви гроші з Другого відділу?

Ілакович. Так.

Суддя. Ви говорили про це своїм товаришам?

Ілакович. Як я міг видавати себе?

Суддя. Ви завжди видавали гроші за призначенням?

Ілакович. Не завжди. Часом залишалися.

Суддя. Ви повертали їх до каси?

Ілакович. Я їх отримував не з каси.

Суддя. В конверті?

Ілакович. Так.

Суддя. А ті гроші, що у вас залишалися, ви віддавали в бойовий фонд організації?

Ілакович дурнувато посміхається.

Суддя. Я вас питаю, і ви відповідайте на запитання.

Ілакович. Ні!

Суддя. Ті гроші прилипали до вашої кишені?

Ілакович (ніяково). Залишав їх в себе.

Суддя. На власні видатки?

Ілакович. Так.

Суддя. Добові ви отримували лише у зв'язку з якою-небудь конкретною акцією?

Ілакович. Так.

Суддя. Залежно від ваги акції підвищувалася і сума добових?

Ілакович. Так.

Суддя. Вам відомо було, що вбивство було внутрішніми, власне, персональними порахунками між двома польськими політичними партіями?

Ілакович. Так.

Суддя. Другий відділ був інформований про всі стадії підготування до вбивства?

Ілакович. Так.

Суддя. Ви знали, що атентатчики[157] йдуть на певний провал?

Ілакович. Так.

Суддя. Ви були особисто зацікавлені, щоб Івашкова ізолювати довічно?

Ілакович. Так.

Суддя. Ви знали, що за співпрацю з німецькою розвідкою вас чекає польський польовий суд?

Ілакович. Так.

Суддя. А вам хотілося жити, бо ви недавно одружилися?

Ілакович. Так.

Суддя. Якою ціною заплатили ви за своє життя?

Ілакович. Я дав зобов'язання працювати в німецькій розвідці, але інформувати про свою роботу політичний відділ польської поліції.

Суддя. Говоріть далі.

Ілакович. І шляхом організації нападів на державні банки та влаштування фіктивних атентатів на польських діячів…

Суддя. Останній атентат не був фіктивний.

Ілакович. Він і не мав бути таким.

Суддя. Продовжуйте.

Ілакович.…організацією фіктивних атентатів допомагати поліції усувати невигідних осіб з оунівського підпілля.

Суддя. А якщо ваша дволична гра викриється? Вас можуть згладити з світу німецька агентура або ваші однодумці.

Публіка, тобто я, думає: «Він має рацію».

Суддя (продовжує). Ми з вами ведемо розмову при свідкові. Хоч це і переслідується тюремною адміністрацією, але свідок, ви це знаєте, дасть сигнал на волю, що ви провокатор. Що тоді буде?

Ілакович (понуро). Я застрахувався.

Суддя (з насмішкою). На яку суму?

Ілакович. Я не маю на думці грошей.

Суддя. Ви хочете сказати, що ви застрахувалися морально?

Ілакович. Саме так.

Суддя. Як, наприклад, застрахувалися ви від помсти ваших однодумців? От, скажім, щоб вас позбутися, вистачить відпустити на волю свідка. Свідок Івашків, я маю рацію?

Свідок, чи то пак я, мовчить.

Суддя. Хто мовчить, той притакує. Отже, як ви застрахувалися від помсти, відкрийте нам свій секрет.

Ілакович. Є купка людей, якій відомо, що польська поліція розпускає поголоски, ніби я співпрацюю з нею, аби підірвати серед української націоналістично настроєної молоді…

Суддя. Ту купку людей ви оплачуєте вже з своєї кишені.

Ілакович. Я нікому не даю грошей.

Суддя. Звичайно, це принизливо і для того, хто дає, і для того, хто бере. Досить з вас, що ви мусите брати гроші у поліції. Отже, ви грошей тим людям не даєте?

Ілакович. Ні.

Суддя. Не гроші… Значить, фундуєте пиятики?

Ілакович. Не часто і не всім.

Суддя. Зрозуміло. Тільки найбільш довіреним.

Ілакович (непевно). Так.

Суддя. Це ваша ідея розпускати чутки, ніби вас підозрівають в співпраці з поліцією?

Ілакович. Ні.

Суддя. Певно, для ідеї треба голови. Значить, вам підказали. Так?

Ілакович. Так.

Суддя (до мене). Ви його знаєте?

Я мовчу.

Суддя (до Ілаковича). Ви його знаєте?

Ілакович. Так.

Суддя (до мене). Тепер ви бачите моральну вартість ваших провідників?

Я мовчу. Ілакович морщиться.

Суддя. Може, пригадуєте собі його?

Я мовчу. Суддя підвищеним голосом втретє повторює запитання.

Мовчу.

Суддя натискує кнопку. Входить оправця.

Суддя. Вивести цього трупа.

Проклинаю його всіма найстрашнішими прокльонами, що їх знає мій народ. Не смію вмерти, доки не зустрінуся з ним віч-на-віч. Хто вбив би його тепер, став би моїм особистим ворогом.

Зустрінемося, провіднику, навіть коли б ми обидва вже були старцями над гробом.

Пробач, моя, що не кохання, а помсту поставив на чолі всіх своїх життєвих питань. Уяви не маєш ти, моя росинко, яким могутнім стимулом до життя може бути жага помсти. І якою аморфною видається тепер моя зненависть до москаля, ляха, постолака у зрівнянні з цією, що її ношу у грудях до… свого!

Сталося те, чого я найбільше боявся: починаю втрачати віру в сенс нашої боротьби. Маю враження, що подібного відчуття зазнає людина, коли починає втрачати розум. Що може бути більш трагічне, як безглузда, безцільна, нікому не потрібна, нічим не виправдана, абсурдна жертва?

Ми з ним поговорили до світанку, тобто я виливав перед ним всю жовч, а він слухав і мовчав (і певно, щось собі думав при тому). Наостанку запитав мене серйозно: