Мені залишалося всього кілька місяців до диплома, і я часто думав про те, що з такою подругою життя моє завжди буде цікавим, радісним.

Правда, ми не говорили ніколи про одруження, але це розумілося само собою. Хочу сказати, що ми не потребували домовлятись про такі справи, і в цьому була особлива краса. Проте ми мали виконати таку формальність, як запис у загсі, і треба було призначити день для цієї процедури. Моя дівчина вважала, що з цього приводу не варт здіймати шуму. От, як стоїмо, так і підемо, зареєструємося, а звідтіль — зразу на пляж.

— Чудово, — як завжди, не заперечив я їй. — Але я хотів би про наш намір повідомити наших батьків. В мене мама, як знаєш, а в тебе… — І щойно тепер до мене дійшло, що так був зачарований самою її істотою, що навіть не поцікавився, хто її батьки. З мене, видно, було досить, що вони подарували мені таке чудове створіння, яким була моя рись.

— А в мене нема батьків, — сказала на те і при тому так якось подивилася на мене, що мені аж ніяково стало.

— Що ж, тоді напишемо до тітки чи дядька.

— Нема в мене ні тітки, ні дядька, ні діда, ні баби.

Я здогадався нарешті, що моя кохана — вихованка дитячого будинку.

— Гаразд, — намагався я вийти з незручного становища. — Тоді напишемо спільного листа директорові будинку, в якому ти виховувалася.

Її очі в одну мить зайнялись недобрим вогником, звузилися, вона відкрила рот, але нічого не сказала. Я мав враження, що саме в тій хвилині вона витримала бій сама з собою.

— А я не з дитячого будинку, я… з трудколонії, до твого відома.

Ну й от, мушу вам сказати, що саме тоді я вперше дізнався про страшну, нищівну силу слова. Впало одне слово «трудколонія» — і тайфун прошумів над нами. За одну мить не стало ні її, ні мене. Ми обоє, бодай я це так відчував, були вже інші. Неймовірна річ, щоб одне слово могло накоїти стільки непоправного лиха. Ви розумієте, я завжди вважав себе за передову людину. Я ж теоретично допускав, що людина, особливо в роки юності, може схибити з правильного шляху, виправитись, і пізніше з таких бувають якраз повноцінні люди… Я враховував той факт, що її дитинство проходило саме в роки війни, але все це — тільки теорії. А на саму згадку, що моя чиста рись могла ночувати колись з бездомними волоцюгами десь під мостом, і взагалі… Ні, це було понад мої сили. Хай мене чорт візьме, я ж читав і захоплювався Макаренком! Мене опанувало щось таке, що було сильніше за мій розум, за мої почуття до неї. Я дивився на свою дівчину і був не в силі хоч би слово видушити з себе. Та вона й без того прочитала на моєму обличчі вирок для нашого кохання. Минула болісна, страшна хвилина, поки вона промовила густим, здушеним від сліз голосом:

— Ти не любив мене ніколи…

Я мовчав, хоч те, що говорила, була чорна неправда. Я ж любив мою дівчину. Навіть тепер, після майже чотирьох років, можу сказати, що любив її, як ніколи до неї і після неї.

Приволікшись додому, я не міг собі ради дати, просто божеволів. Я проклинав і лаяв себе останніми словами, навіть плював би на себе, коли б це було фізичко можливо, а проте нічого не міг зробити з собою. Перед моїми очима ставали-виринали тепер картини, від яких мороз ішов по шкірі.

…Більше ми не зустрічались. Я не пішов до неї, а вона була занадто горда, щоб шукати зустрічі зі мною.

Скориставшись з того, що серед призначень було одне місце електрика на кораблі Північного флоту, я попросився туди.

Після трьох років я повернувся в рідне місто і вже не застав її там.

Знайомі місця роз'ятрили в серці не один спогад. І тут усвідомив я собі, як по-дурному і жорстоко повівся з коханою дівчиною. Мені стало ясно, що нам треба за всяку ціну зустрітись ще раз і серйозно поговорити.

Я взявся розшукувати мою кохану… і оце кілька місяців тому зовсім випадково натрапив на її слід.

Влітку цього року дізнався я від одного знайомого, що в туристському таборі над Черемошем він бачив мою дівчину, а може, тільки подібну до неї.

Розуміється, я негайно вибрався в Карпати. І треба було, щоб над Прутом захопила нас повінь і ми, пасажири, цілих три дні чекали переправи автобуса на той бік.

Ця пригода звела мене ближче з симпатичним лікарем приблизно моїх років. Набалакавшись досхочу, ми вкінці почали розважати себе переказами різних пригод. Коли прийшла черга до мене, я розповів знайомому власну любовну трагедію. Ви розумієте — мій біль без угаву шукав собі виходу.

Коли я розповів так, як оце вам, лікар задумався, а потім сказав:

— Який збіг обставин! Я знаю точнісінько таку саму історію. З тією тільки різницею, що дівчина та була не вихованкою у трудовій колонії, а працювала там художнім керівником. А своєму хлопцеві вона навмисне сказала неправду, щоб, либонь, перевірити глибину його почуттів…

— А ім'я… ім'я вашої знайомої! — нерозумно вихопилося в мене.

— Ім'я не змінюють. Воно в неї те ж, що й було, а прізвище змінила…

Для мене стало все ясно. Навіть те, що вилив я свою наболілу душу ні перед ким іншим, як перед чоловіком моєї безнадійної любові. Моє перше враження? Не знаю, як сказати. Я мав тоді тільки одне чітке бажання: залишитись на самоті.

Симпатичний лікар зрозумів мене. Буркнувши «пробачте», він залишив мене самого, і коли я пізніше прийшов попрощатися з ним, тактовно не здивувався.

Моя мета була досягнута.

Я віднайшов свою кохану — і міг повертатися додому.

1949

Сонце заходило криваво. На вітер. На неспокій в його душі.

Зачервонілася суха крона дуба біля воріт.

Червоніла від того кривавого заходу і сива волохата голова старого Кавулі.

Ходив по подвір'ї, чистім, як хата у свято, і кляв. Не голосно, ні, але від самого серця. Видихав ненависть з себе, як сірчаний дим. Чорні думи по вінця сповнили його душу.

Такої суми ніколи не чекав Вважав, що знає закон про податок достатньо. Як «Отче наш», вивчив ті місця, де говориться про оподаткування землі. Знав, скільки за їх законами має сплатити від усіх моргів (вони лічили на гектари та ари). Здавалося, все передбачив, — а тут ось тобі несподіванка.

Коли десятник приніс йому зобов'язання, спочатку не хотів приймати. Був переконаний: досить тільки торкнутися мізинцем папірця, як вважатиметься, що погодився з його змістом.

— Мой, іди з цим геть, поки я ще добрий…

Але пізніше сам наздогнав десятника і взяв те «нещастя» до рук. Піде з папером до району. Скаже, що товариші помилилися. Звідки в нього, мамо рідна, має взятися аж стільки збіжжя? У нього взагалі немає вже хліба. Бог свідок. Хіба он те, що залишив на засів. А так — звідки? Прошу: ворота й двері відчинені. Можна перевірити правдивість його слів. Він не суперечить. Навпаки, він домагається цього. Хай перешукують усі закамарки, хай солому в постелі перетрусять — дідька лисого знайдуть!

А вона, небога, — повертаються його думки до першої дружини, що померла двадцять один рік тому, — була така лиха на нього за ту цементовану яму. Думала, що він гроші в гною втопив, а тепер ця яма як придалася йому. Погодує ще якийсь рік. Якби стара жила — нагодував би і її. А їх — ні. Ні синів, ні невісток, ні онуків, ні оту, що взяв собі до хати з дурного розуму. Не мусить йому стара дорікати, що не ділиться з дітьми й онуками. Перед ними ще довгий шлях життя, а його стежка вже добігає до кінця, тому кожний цаль[16] на ній потрійно дорожчий.

Коли засвистіли кулі, то вони повтікали, наче вороння від пострілу. Захопили з собою тільки те, що могла пара коней потягти. За життя своє боялися, а він залишився сам — майно рятувати. Самісінький! Тоді, тої страшної ночі, коли виривало дерева з корінням, спало йому на думку влаштувати сховище в цементованій під гній ямі. Га, не легка то праця — очистити яму. Не легка! Було таке, що викидав гній на землю і, далебі, не знав, кому готує місце — своєму добру чи самому собі. Від спалахів ракет і вибухів бомб ніч здавалася зеленим судним днем… Птахи кидали гнізда, а він пробирався у хату, виносив звідти залізну касу з золотими талерами ще часів Марії-Терези, килими такі, що один може півроку годувати його, кожухи, полотна, сувої сукна, чоботи святкові… І все те умістив у приготованім сховищі… Уклав ладненько, зробив дашок з бляхи, прикрив сухим гноєм, ще й отвір зробив угорі, щоб був доступ повітря, і тільки тоді заспокоївся. Цемент — в ньому речі можуть пролежати й рік. Безпечно, як у гробниці.