Само собою розуміється, що першим жестом мого шефа, як тільки дізнався він про правду (незважаючи на всі його попередні компліменти щодо моєї фігурки і бузі[10]), була зроблена підвищеним тоном у присутності всіх учениць і челядничок заява, що він виганяє на сто вітрів «це сміття» (тобто мене) з своєї майстерні.

Хоч ці слова були, так би мовити, передбачені програмою, все-таки було неприємно чути їх на свою адресу.

Я мовчала (це теж було заздалегідь вирішено між нами). Зате виступила Марина.

Я ще ніколи не бачила її такою гарною! Хвилювання додало рум'янців її блідому, трохи наче налитому обличчю, блиску її очам. Навіть голос її змінив своє забарвлення.

— Добре! — сказала вона. — Але якщо піде звідси Марта Кравчик, то я заявляю від імені всіх учениць і челядничок, за винятком панни Штейн, від якої я не уповноважена говорити, що всі ми залишаємо вашу майстерню… А наша профспілка, беріть ці обставини на увагу, пане шефе, уже подбає про те, щоб ніхто не став на наше місце. Це вам наша відповідь.

Тепер я зрозуміла, що моя роль мала серйознішу мету, ніж те, щоб тільки зіграти на нервах шефа. Дівчата хотіли мати привід для організованого виступу.

— Що ви? Що це за погрози? Я покличу поліцію! Це шантаж! Це терор! Грабунок серед білого дня!

Шеф кричав… Дивно, нікому чомусь не були страшні його слова. Він грозив, і ніхто його не боявся. Він аж пінився, а дівчата на чолі з Мариною стояли спокійно, як статуї. В цьому вже була наша перемога.

Хоч за нашим шефом стояла озброєна поліція і вся державна адміністрація і хоч він був, як говорила Марина, рабовласником, а ми — його законними рабинями, я відчула, просто серцем відчула, що ті, кому належить перемога у майбутньому, — це ми, а не пани Зільберкранци!

Між шефом і Мариною стала панна Міся. Вона, треба визнати, виказала куди більше такту, ніж він.

Кінець кінцем стало на тому, що я поки що залишусь у майстерні (таки наша взяла!). Це «поки що» означало — до першого січня 1940 року, а там, з проектованою перебудовою майстерні на жіночий конфексіон, буде видно, кого фірма (це слово підкреслила панна Міся) вважатиме за потрібне залишити, а кого звільнити (вже не «прогнати на сто вітрів!»).

— А ви нас, — звернулась панна Міся з чемною ущипливістю до Марини, — будь ласка, не застрашуйте своєю профспілкою, бо на закони завжди знайдуться закони, так, як на терор знайдеться терор…

— Ага, Береза Картузька! — вигукнув хтось з гурту.

— Хто це сказав? — вирячив свої очі на купку дівчат наш шеф. — Хто це сказав?

Та ніхто йому не відповів.

І навіть те, що панна Штейн не заявила, що це не вона, а солідарно мовчала разом з іншими, треба було вважати за велику перемогу на ділянці нашого крихітного фронту.

Було це на початку літнього сезону 1939 року, а у вересні цього самого року мали ми вже війну в своєму краї…

Війна!

Ніколи я до того часу не уявляла собі, що може статися з війною. Адже від самого дитинства навчено мене, що війна — це таке ж зло, як голод і зараза. Хіба ж не співала я колись сама побожно: «Од мору, гладу і воєн сохрани нас, господи!».

Звістка про те, що Польща втягнута у війну, сповнила мене хвилюванням, якого не в силі була приховати… Десь глибоко таїлася надія, що ця війна принесе розвал панської Польщі, а тим самим і… розвал Берези Картузької.

Мій настрій видався аж надто підозрілим Ривці.

— Я не розумію, чого ти радієш? — спитала вона мене із стягнутими бровами, звільнившись досить холодно з моїх обіймів. — Ти ж знаєш, що як Польща програє, то прийде сюди на окупацію гітлерівська армія… Чого ж тут радіти? Хіба ні? Чи ти, може, — і її очі звузилися так, що тільки крізь щілинки проходило світло від них, — чекаєш німців?..

Я нічого не сказала на це, тільки подивилась, як то кажуть з серцем, так, що Ривка без слів зрозуміла мене. Вона з плачем впала мені на груди.

— Пробач мені, — схлипувала вона, — я знаю, що ти не така. Але…

Незважаючи на воєнну метушню, на перші транспорти поранених і біженців з Познанщини, в нашій майстерні на перший погляд все йде по-старому. З тією хіба різницею, що не приймаємо нових замовлень (по правді, то ніхто їх не робить!) і що шеф наш став до всіх без винятку, навіть до такого «сміття», як я, незвично ввічливим.

Характер різних клієнток теж дає себе знати. Одні пані вже в перші дні мобілізації прибігли захекані і позабирали недокінчені, часто навіть без рукавів, сукенки, інші знову вередували так, наче війна ні в якому разі не може зачепити їх буття.

Пані X., наприклад, уперлась за всяку ціну мати при сукенці канаркового кольору викінчені тюлем рукави та шийку кольору каштанів, і ми з Мариною вже другий день бігаємо по місту по… каштановий тюль.

В нормальних умовах панна Міся ні за що в світі за такою дрібницею не випустила б у місто аж двох робітниць разом, але тепер на ці справи дивиться вона крізь пальці…

Вулиці Львова являють собою карикатуру на карнавальні дні. Рух на них справді надзвичайний. Впадають у вічі протилежності, які найкраще характеризують ці дні.

На стінах будинків розвішені великі, як плахти, плакати, що сповіщають про необхідність об'єднання перед лицем спільної небезпеки, а повз ці плакати озброєні військові жандарми ведуть колону закутих у кайдани українських селян.

Польські орльонта (читай: фашисти) вештаються по місті з червоно-білими пов'язками на руках і тичуть кожному, хто хоче і не хоче, летючки про те, що польське лицарство розіб'є ворога вщент, тоді як вулиці Львова дослівно забиті військовими недобитками і цивільними втікачами із західних окраїн Польщі.

Врізалось мені в пам'ять одне особисте авто, завалене валізками, жінками і дітьми, з поприв'язуваними до болотників подушками. З сіл зганяють щоразу нові, під конвоєм, загони мобілізованих. А тим часом у Львові повнісінько військових, яких нема кому сформувати і які волочаться по місту, підсилюючи тільки його хаотичний вигляд.

До мене і Марини підходить якийсь хлопець, з одягу видно, що з Покуття:

— Чи далеко звідси буде до Снятина?

— Навіщо тобі до Снятина? — питаємо в один голос з Мариною.

— Бо бачу я, що тут аж ніяк нема порядку, а мене вдома робота на полі чекає… Так доки ж я буду попід чужими мурами волочитися? Га?

Ми з Мариною дуже докладно пояснюємо йому, як найкраще було б дістатися до його міста.

Вісімнадцятого вересня ми за звичкою вийшли на роботу і застали замкнені двері нашої майстерні. Двері мали бути замкнені зсередини, бо там чути було якесь шарудіння, але ми не поцікавились тим, хоч нам вчувалися голоси Зільберкранца й панни Місі.

Наші єдинокровні брати йшли нам на допомогу, весь український народ по цей і по той бік Збруча переживав історичну, віками очікувану хвилину.

Кілька днів пізніше приніс хтось вістку, що Червона Армія вже у Винниках під Львовом.

— Слухай, ходім переконаємось, чи то правда, — не може втерпіти Ривка. — Я мушу на власні очі побачити їх, хіба ні?

Ледве переконала я її, що така цікавість занадто рискована. Дорога до Винників іде через ліси, а в лісах вештаються різної масті підозрілі люди.

Зрештою, ми ще того самого дня побачили у Львові двох радянських командирів. Приїздили вони на дипломатичні переговори з командою польського військового гарнізону у Львові.

Я не знаю, чи ті два командири справді були такі на диво гарні, чи тільки ми з Ривкою бачили їх через призму нашого настрою, але ми були вкрай зачаровані ними.

— Ти, — щипала мене Ривка весь час, — ти бачила, який благородний у них вираз обличчя? Слухай, той молодший — то має бути, певно, ад'ютант, хіба ні?

Ще того дня ввечері з Личакова в'їжджали у місто радянські танки.

Я вже говорила, що Львів у ті дні нагадував собою якийсь кошмарний карнавал. Я на власні очі бачила, як якийсь молоденький, з дівочим личком офіцерик (трохи нагадував він мені Марильчиного Янека) стояв на розі вулиць Академічної і Легіонів і, обхопивши руками голову, питав крізь сльози невідомо кого: