Від чекання можна збожеволіти, коли нічого робити, — знову став розумувати Мохобородько. — Коли чекати й нічого не робити, час не тече, а просто начебто повзе…

Маєш рацію, — погодився Муфтик. — Що ж нам теперечки робити?

Його погляд ковзнув по салону фургончика. Під час їхнього бідування-полону деякі речі опинилися не на своєму місці. Чи розпочати прибирання? Е, ні. З цим не варто квапитися. Адже взагалі невідомо, що станеться з машиною. А втім… А він сам? Вельми перепрошую, але й він сам, так би мовити, наче обпатраний. Його муфта пошматована і в багатьох місцях ще й прогоріла наскрізь. У такій муфті жоден порядний водій не сяде за кермо, оскільки це було б майже порушенням правил руху. І в такій муфті жодному кумедному чоловічкові негоже перебувати в товаристві славних друзів.

Трохи перегодом Муфтик і Мохобородько, взявши голки, почали ревно зашивати муфту: Муфтик — спереду, а Мохобородько — ззаду. І що ліпше посувалася робота, то далі відступали похмурі думки й бентега.

Нарешті Муфтикова муфта набула пристойного вигляду. Тільки прямо над пупом у муфті зяяла велика дірка, крізь яку виднілося ніжне тіло кумедного чоловічка.

— Ну й пригодонька, — сумно зронив Муфтик. — Тепер, коли я знову в одежі, ця діра справляє особливо неприємне враження. Слово честі, буцімто я із задоволенням виставляю на розглядини свого пупа!

Та Мохобородько заспокійливо всміхнувся.

— Нічого, — сказав він і вийняв із кишені шматочок муфти, який Комірчик знайшов поблизу вовчого лігва. — Зараз пришиємо на місце!

Цього разу так і полагодили муфту знайденою шматиною.

Що це за потріскування?

Муфтик і Мохобородько прислухались. Тріскотіння повторилося, і тоді обоє кумедних чоловічків стрімголов кинулися до задніх дверцят авто.

Півчеревичок! Уже повернувся! За лагодженням муфти як усе-таки швидко промайнув час!

Авжеж, зрозуміло, звідкіля оце скреготіння — Півчеревичок свердлом старанно розширював замковий отвір у дверцятах фургончика. І ось вони відчинилися.

Порятунок! Свобода!

— Урра-а-а! — вигукнув Мохобородько, вистрибуючи з машини, а Муфтик теж негайно зробив те саме.

А Комірець прошмигнув повз обох і встиг першим привітати Півчеревичка.

Його обличчя шаріло від щастя, а водночас ніби дещо ніяковіло; Півчеревичок поклав свердло і взяв із землі кульок з ягодами.

— Прошу, — запропонував він, простягуючи кульок Муфтикові й Мохобородьку. —Смачного. Це, здається, морошка, якщо не помиляюсь.

Мохобородько й Муфтик прикипіли до ягід. Які смачні й соковиті! Водночас тамують і голод, і спрагу! Просто благословенна морошка!

— Правда, ці ягідки виросли не в бороді, — всміхнувся Півчеревичок, — та, певне, в них є щось таке…

Кульок уже спорожнів, і Мохобородько сказав:

— Жити, їй-бо, варто, коли є такі ягоди. Я вважаю, що повинен зволожувати свою бороду, тоді, може, і в ній зросте якась морошечка.

Чудова думка, — похвалив Муфтик і тильною стороною долоні витер губи. — Де ти знайшов такі ягоди, Півчеревичку?

Півчеревичкові стало ніяково. Він відчув, що не з’ясувалося щось вельми важливе. Це стосувалося Муфтика… І як він звинуватив Муфтика, і як вирішив піти сам мандрувати. Очевидячки, це вимагало пояснення. Але як ти поясниш таку мудровану штуку?

— А, ти про морошку, еге? — Півчеревичок намагався зберегти бадьорий тон. — Це, це… я знайшов на болоті, де ж іще. Адже морошка зростає переважно на вологих місцинах, це, так би мовити, давня істина. Чи не так, Мохобородьку?

Той не відповів. Тепер ніяковість охопила і його. Так що Півчеревичок потрапив на болото. Що тут дивуватися, помилився і все. А помилятися, як подейкують, властиве людині. Та чи тільки через це він повернувся, що не подолав болота? Невже тільки через це?

— Я зібрав для вас, — пробурмотів Півчеревичок. — Та спершу їв трохи сам.

Муфтикові стало ніяково. Нібито читаючи думки своїх спільників, він пригадав те, що Мохобородько розповів йому про поводження Півчеревичка. Але ж зараз він знову тут. Він, Півчеревичок, врятував їхнє життя. Хто давнє пом’яне, той лиха не мине!

Мені в морошці більше всього подобається її смак, — сказав Муфтик, щоб тільки не мовчати.

Так-так, — поспішив ствердити Півчеревичок. — Морошкові ягоди вельми смачні.

Мохобородько мовчав, як і досі. «Хтозна, чи вони й далі говоритимуть лише про морошку», — подумав він.

Я вважаю, що в лісі могло б рости набагато більше морошки, — вів далі Півчеревичок. — І не лише через те, що такі ягоди приємно збагачують стіл. Певною мірою жовті ягоди є окрасою одноманітного болота. Окрім цього…

Окрім цього, ти вважаєш, як на мене, Муфтика вовчим вихованцем! — раптом урвав Мохобородько патякання Півчеревичка. Тепер це було сказано.

— Що правда, то правда, — пробубонів Півчеревичок і тут же обернувся до Муфтика. — Чи це відповідає дійсності? Адже краєзнавці вважали, що ти виріс поміж вовків.

Муфтикові щоки зашарілися.

І тоді Мохобородько відповів за Муфтика:

— Це припущення сповна заперечується фотодокументами.

— Он воно що, — мовив Півчеревичок і здивовано звів брови. — Прикро…

На це Мохобородько промовчав і все.

Муфтик і Мохобородько пішли до струмка напитися й повернулися з кількома пригорщами горіхів. Щоправда, морошкою вони потамували неабияку жадобу під’їсти, але й смачні вилежані горіхи були до речі, оскільки після змушеного постування кумедні чоловічки потребували відновлення сил.

Незважаючи на щасливий порятунок, настрій у чоловічків був поганенький. Після докорів Мохобородька Півчеревичок став сумний і мовчазний. Між друзями виникла дивна ніяковість, якій ніхто не міг зарадити. Звичайно, не поліпшувало настрій і те, що авто наче приварили до обох дерев. Уже кілька разів вони гуртом намагалися зрушити машину з місця, але все марно.

— Якщо у нас нічого путнього не вийде з фургончиком, доведеться, скоріше всього, жити в лісі, — припустив Мохобородько.

Про себе він думав, що це, певне, ще й не найгірше. Вони жили б тут просто й щиро в гармонії з усіма законами природи. А машина слугувала б їм за маленьку хатину. А втім, нині саме найкращий час для життя в лісі: горіхи достигли, у лісі повно ягід і грибів. А по весні можна б посадити якісь овочі…

Проте Муфтик і чути не хотів про те, щоб залишитися в лісі.

— Краще все-таки рушати, — порадив він. — Рушати — означає просуватися вперед. І окрім цього, в лісі ми потерпатимемо від лютого холоду.

Дрова, зрозуміла річ, маємо припасати заздалегідь, — Мохобородько все-таки спробував захистити свою точку зору. — У лісі дров ого-го!

Ці слова наштовхнули Муфтика на таку несподівану думку.

— Ну, звичайно! — просяяв він і показав на дерева, між яких заклинило авто. — Ви тільки погляньте, як ці дерева чекають не дочекаються пилки! Оте, тонше й сухіше ми спиляємо без особливого клопоту.

Яка проста думка — зітнути одне з дерев. Просто дивовижно, як вони раніше не докумекали до такого рішення.

Тепер вони не квапились. Муфтик шмигнув до фургончика, де знайшов велику дворучну пилу. І робота почалася.

Спочатку пиляли Муфтик і Мохобородько, тоді Муфтик і Півчеревичок, тоді Півчеревичок і Мохобородько, а тоді знову Мохобородько і Муфтик. І коли Півчеревичок підійшов, щоб удруге змінити Мохобородька, з’ясувалося, що стинати вже нічого: сухе дерево з тріском стало падати й гугухнуло на землю. Від нього залишився тільки кривий пень. Мохобородько повагом оглянув стовбур і пробубонів:

— Добули палива на всю зиму.

Але він і сам розумів, що цього разу вони в лісі не залишаться. Прохід до передніх дверцят був вільний, і Муфтик кинув стурбований погляд на ручку. Чи відкриється?

Дверцята фургончика відчинились.

— Машина конче потребує ремонту, —сказав Муфтик і сів за кермо. — До моря, певне, якось доїде. Може, воно й недалечко.

Мохобородько теж забрався у машину.

Ну, рушаймо? — запитав він і відчув, що його охоплює непереборна жага до мандрівки.