– Виходить, вона гадала, що це ти, – задумливо мовив Френк, починаючи розуміти, як усе те сталося. – Я не ображаюся за те, що ти скипів, хоча, мушу сказати, характер у тебе препоганий. Це ж учора ти збирався відрізати мені вуха, чи не так?

– У тебе теж вдача не краща, Френку. Як ти насідав, аби я відрізав тобі вуха, коли я поклав тебе на лопатки, ха-ха!

І обоє весело розреготалися.

– Це характер старого Моргана, – сказав Генрі. – Він, судячи з переказів, був задерикуватий, як чорт.

– Та, напевно, не задерикуватіший від цих Солано, з якими ти збираєшся породичатися. Там майже все сімейство висипало на берег і точно хотіло зрешетити мене, доки я гріб до шхуни. А твоя Леонсія схопила свою гармату й пригрозила довгобородому, вочевидь, батькові, мовляв, пристрелить його, якщо він не припинить стріляти в мене.

– Б’юся об заклад, що це і був її батько, старий Енріко! – вигукнув Генрі. – А решта – її брати.

– Милі голуб’ята! – мовив Френк. – Скажи, а ти не боїшся, що твоє життя стане занадто одноманітним, після того як одружишся і ввійдеш у цю мирну, лагідну сімейку? – Проте відразу перебив себе: – Слухай, Генрі, якщо вони гадали, що то був ти, якого біса їм так хотілося тебе вбити? Знову, напевно, та сварлива морганівська вдача! Чим це ти роздратував родичів майбутньої дружини?

Генрі з хвилину дивився на нього, ніби зважуючи, сказати чи ні, і нарешті відповів:

– Ну що ж, можу тобі, мабуть, розповісти. Це паскудна історія, і, напевне, тут завинила моя вдача. Я посварився з її дядьком. Це був наймолодший брат її батька…

– Був?… – перебив його Френк багатозначно.

– Я ж сказав, що був, – кивнув головою Генрі й продовжив. – Його вже немає на світі. Звали його Альфаро Солано, і характер у нього був теж препоганий. Усі вони вважають себе за нащадків іспанських конкістадорів і пишаються цим, як індики. Альфаро збагатів на продажі цінних порід деревини й саме тоді посадив на березі велику плантацію кампешевого дерева. Якось я з ним посварився. Сталося це в маленькому містечку Сан-Антоніо. Можливо, це було непорозуміння, хоча я досі вважаю, що він був не правий. Він завжди шукав привід посваритися зі мною: розумієш, не хотів, щоб я одружився з Леонсією. Ну от і сталося! Почалося все в пулькерії. Альфаро пив там мескаль і випив трохи зайвого. Він образив мене не на жарт. Нас розборонили й відібрали рушниці; але перш ніж розійтися, ми заприсяглися вбити один одного. Уся біла в тім, що під час нашої сварки було людей двадцять свідків, і всі вони чули, як ми погрожували один одному. Години за дві комісар із двома жандармами проходив глухим провулком тоді, коли я нахилився над тілом Альфаро: йому хтось усадив ніж у спину, і я спіткнувся об його тіло, йдучи до берега. Що тут можна було сказати? Нічого! Всі знали про сварку й погрозу помсти. І ось не минуло й двох годин, як мене спіймали на гарячому біля ще теплого трупа Альфаро. Відтоді я жодного разу не був у Сан-Антоніо – я тоді миттю дав драла. Альфаро був дуже відомий: це був хвацький хлопець, а такі завжди подобаються. Мене навіть і не судили б, одразу випустили б кишки. Тому я негайно накивав п’ятами – pronto! Потім, коли я вже був у Бокас-дель-Торо, мене розшукав посланець від Леонсії й передав обручку з діамантом, що я їй подарував. Тепер ти знаєш усе. Після цієї історії мені все остогидло. Повернутися в ті краї я не наважуюсь, знаючи, що Солано й тамтешні жителі прагнуть моєї крові; от я і перебрався сюди пожити самітником і пошукати скарб Моргана… Проте я дуже хотів би дізнатися, хто загнав ножа в Альфаро. Знайшовши вбивцю, я виправдався би перед Леонсією й іншими Солано, й тоді, безперечно, ми б одружилися. Тобі ж я можу зізнатися, що Альфаро був зовсім непоганий хлопець, хоч і запальний.

– Ясно як день, – промурмотів Френк. – Тепер я розумію, чому її батько і брати хотіли продірявити мене… Справді, чим більше я дивлюся на тебе, тим більше переконуюся, що ми схожі, як дві горошини, якщо не вважати моїх вусів…

– І ось цього. – Генрі засукав рукав, і Френк побачив довгий тонкий білий шрам на лівій руці. – Це в мене з дитинства: упав з вітряка крізь скляний дах оранжереї.

– Слухай, що я тобі скажу, – почав Френк, просяявши від думки, що спала йому в голову. – Хтось має витягти тебе з цієї брудної історії. І зробить це не хто інший, як Френк – компаньйон фірми «Морган і Морган»! Можеш залишатися тут або податися на острів Бика й почати там розвідку, а я повернуся й поясню все Леонсії та її рідні…

– Якщо вони не вб’ють тебе перше, ніж ти поясниш їм, що ти – це не я, – гірко зауважив Генрі. – От лихо з цими Солано! Вони спочатку стріляють, а вже потім розмовляють. Вони не слухатимуть жодних доказів, доки не вб’ють супротивника.

– І все ж я спробую щастя, голубе, – запевнив його Френк, запалавши бажанням усунути сумне непорозуміння між Генрі та його коханою.

Проте його хвилювало дивне почуття від згадки про неї. Йому було невимовно шкода, що ця чарівна істота по праву належить людині, так схожій на нього. Френку знову привиділася дівчина там, на березі, коли, охоплена суперечливими почуттями, вона то пригорталася з любов’ю до нього, то нападала на нього з гнівом і презирством. Він мимоволі зітхнув.

– Чому зітхаєш? – глумливо запитав його Генрі.

– Леонсія на диво вродлива дівчина, – відверто зізнався Френк. – Але вона твоя, тому я подбаю, аби вона повернулася до тебе. Де та обручка? Якщо я через тиждень не надіну її на палець Леонсії від твого імені й не повернуся сюди із добрими звістками, можеш відрізати мені не лише вуха, а й вуса.

За годину до берега Тельця підійшла шлюпка з «Анжеліки», яку вислав капітан Трефезен на поданий із берега сигнал. І хлопці почали прощатися.

– Ще дві речі, Френку. По-перше, забув тобі сказати, що Леонсія – зовсім не Солано, хоч вона цього й не знає. Про це мені сказав сам Альфаро. Її прийнято як дочку, але старий Енріко обожнює її, хоча в неї немає ані краплі його крові і вона навіть не однієї з ним національності. Альфаро ніколи не розповідав мені подробиць, сказав тільки, що вона не іспанка. Я навіть не знаю, хто вона: англійка чи американка. Вона досить добре розмовляє англійською, хоча вивчила цю мову в монастирі. Бач, Енріко удочерив її, коли вона була зовсім крихіткою, вона і не здогадується, що він не її батько.

– Не дивно, що вона з таким презирством і ненавистю поставилася до мене! – розреготався Френк. – Адже вона думала, ніби я – це ти. І вона вважала – та й досі вважає – що це ти загнав ножа в спину її рідному дядечкові.

Генрі кивнув і повів далі:

– По-друге, про що я хочу тебе попередити, – це дуже важливе. Йдеться про тутешні закони, або, точніше, про відсутність таких. У цій глухомані із законом роблять, що хочуть. До Панами далеко, а губернатор цього штату чи округу, чи як він там у них називається – старе рам’я. А ось начальник поліції Сан-Антоніо – людина, з якою треба матися на бачності. Він у цій глушині – цар і бог, і негідник винятковий – я в цьому певен. Хабарник – це лагідне слово щодо нього. Жорстокий і кровожерливий, як тхір. Для нього найбільша насолода – страчувати людей, він обожнює вішати. Отже, стережися його… Ну, гаразд, до зустрічі. Половина того, що я знайду на острові Бика, – твоя… Тож дивися, надінь обручку на палець Леонсії.

Минуло два дні. Метис-капітан, обстеживши узбережжя, привіз звістку, що чоловіків Солано немає вдома. Тоді Френк висадився на берег, де вперше побачив Леонсію. Цього разу поблизу не було видно ні дівчат зі срібними револьверами, ні чоловіків із рушницями. Навкруги було спокійно, і тільки обшарпаний хлопчисько-індіанець сидів на березі. Побачивши монету, він охоче погодився віднести записку молодій сеньйориті у велику гасієнду. Френк видер із блокнота аркуш і заходився писати: «Я той, кого Ви помилково вважали Генрі Морганом; у мене до Вас доручення від нього…» Він навіть і подумати не міг, що прикрі події насуваються на нього з такою самою швидкістю і їх не менше, ніж за його перших відвідувань цих місць.