Литмир - Электронная Библиотека

Обручка Генрі боляче врізалася в палець Леонсії, бо Торес у пориві пристрасті знову міцно стиснув їй руку, і це повернуло її у реалії, вона мимоволі почала прислухатися до його красномовності.

– Ви – колюча троянда мого серця, гостра шпора, що ранить груди, але це солодкі рани кохання. Я мріяв про вас… І про те, що зроблю заради вас. У мене було для вас особливе ім’я, завжди єдине: королева моїх мрій! І ви одружитеся зі мною, моя Леонсіє! Ми забудемо цього божевільного грінго, який уже майже помер. Я буду з вами ніжний і добрий. Я довічно кохатиму вас. І ніколи образ того, іншого, не постане поміж нас. Щодо мене, то я не дозволю собі згадувати про нього. Що ж до вас… я буду кохати вас так палко, що ви забудете цю людину і спогад про неї ніколи не краятиме ваше серце.

Леонсія мовчала, обмірковуючи, що робити. А це мовчання тільки розпалювало сподівання Тореса. Дівчина відчувала, що треба виграти час і не відповідати відразу. Якщо братися за порятунок Генрі… адже Торес пропонує їй свої послуги! Навіщо ж його відштовхувати, коли від нього, можливо, залежить життя людини.

– Кажіть-бо! Я згоряю від нетерпіння!.. – благав тремтливим голосом Торес.

– Не треба! Не треба! – м’яко сказала вона. – Ну як же я можу слухати про чиєсь кохання, коли той, кого я кохала, ще живий?

Кохала!.. Вона навіть здригнулася, вживши минулий час. Здригнувся й Торес – і надія розгорілася в ньому ще яскравішим полум’ям. Він уважав Леонсію вже майже своєю. Адже вона сказала: «кохала», отже, вона вже більше не кохає Генрі. Вона кохала його, але тепер це все в минулому. І звичайно, жінка з такою ніжною та чуйною душею, як вона, не може говорити з ним про кохання, доки той, інший, ще живий. Яка тонкість почуттів! Торес з гордістю подумав і про тонкість власних почуттів, і навіть привітав себе в душі з тим, що так правильно розгадав таємні помисли Леонсії. Тепер уже він подбає, вирішив Торес, аби цей юнак, що повинен умерти наступного ранку, не врятувався й не уникнув страти. Для нього було зрозуміло одне: чим швидше Генрі Морган помре, тим швидше він матиме Леонсію.

– Не будемо більше про це говорити… поки що, – сказав він із лицарською галантністю, не менш галантно потиснувши руку Леонсії. Він підвівся з коліна і пильно подивився на неї.

Вона відповіла йому вдячним потиском і, визволивши свою руку, теж підвелася.

– Ходімо до наших, – сказала вона. – Адже вони обмірковують план порятунку Генрі Моргана.

Коли вони вийшли на терасу, розмова враз урвалася, немов присутність Тореса викликала недовіру.

– Ну, надумали щось? – поцікавилася Леонсія.

Старий Енріко, незважаючи на свій вік, був такий стрункий і статний, як будь-котрий із його синів, тільки похитав головою.

– Я можу, якщо ви дозволите, запропонувати вам один план, – почав було Торес, але відразу замовк, побачивши застережливий погляд Алесандро.

На алеї, що вела до веранди, з’явилося двоє обшарпаних хлопчаків. На вигляд їм було не більше як десять років, але хитрі очі й такий самий вираз обличчя додавав їм віку. Одягнені вони були кумедно: один – у сорочку, а другий – у штани. Проте яка сорочка! І які штани! Були вони старі, парусинові й у свій час належали дорослій людині: хлопчисько ж натягнув їх на себе до підборіддя й обв’язав мотузкою навколо шиї, щоб вони не злетіли, а руки просмикнув у діри, що зяяли на місці бічних кишень. Унизу штани були обрізані ножем – за його зростом. На другому хлопчиськові була чоловіча сорочка, поділ якої волочився по землі.

– Геть! – гаркнув на них Александро.

Однак хлопчисько в штанях незворушно зняв камінь, що ніс на голові, й витяг з-під нього лист. Алесандро нахилився через балюстраду, узяв листа і, глянувши на адресу, передав Леонсії, а хлопчиськи взялися канючити гроші. Френк, дивлячись на це кумедне видовище, мимоволі розсміявся, кинув кілька срібних монеток, і сорочка зі штанами негайно подалися алеєю геть.

Лист був від Генрі. Леонсія швидко пробігла його очима. Він не скидався їй на прощальний, бо писала його людина, котра не збиралася вмирати, якщо, звичайно, не станеться чогось непередбаченого. Проте, оскільки така непередбаченість може трапитися, Генрі вважав своїм обов’язком попрощатися з Леонсією – він жартівливо просив її не забувати Френка, який заслуговує на увагу хоча б уже тому, що так схожий на нього.

Спочатку Леонсія хотіла було показати лист усім іншим, але те, що було написано про Френка змусили її відмовитися від свого наміру.

– Це від Генрі, – сказала вона, ховаючи записку за корсаж. – Нічого суттєвого він не пише. Вочевидь, він не сумнівається, що так чи інакше він врятується.

– Ми вже постараємося, щоб йому це вдалося, – рішуче заявив Френк.

Вдячно посміхнувшись йому й привітно зиркнувши на Тореса, Леонсія сказала:

– Ви казали, що у вас є якийсь план, сеньйоре Торес?

Торес посміхнувся, підкрутив вуса й набрав поважного вигляду.

– Є тільки один спосіб – спосіб грінго, до якого зазвичай вдаються англосакси, простий і надійний. Саме надійний. Ми поїдемо й викрадемо Генрі з в’язниці – зухвало, грубо і відкрито, як це роблять грінго. На це вони не очікують, а тому операція, напевно, буде успішною. На узбережжі можна знайти досить бандитів, за якими плаче шибениця, і вони допоможуть атакувати в’язницю. Пообіцяйте їм добре заплатити, тільки всі гроші не давайте відразу, і все буде добре.

Леонсія радісно закивала. У старого Енріко заблищали очі, а ніздрі роздулися, ніби він уже зачув запах пороху. Дивлячись на нього, молодь розпалилася. Усі подивилися на Френка: що він думає про це? Він заперечно похитав головою, а обурена Леонсія навіть вигукнула щось різке.

– Цей план безнадійний, – сказав Френк. – Ну навіщо всім нам ризикувати головою, вдаючись до цієї авантюри, приреченої на провал? – Коли він це промовляв, то підвівся зі свого місця поруч Леонсії й, підійшовши до балюстради, став так, щоб бути між Торесом й іншими. Вибравши мить, він кинув застережливий погляд Енріко та його синам. – Що ж до Генрі, то схоже, йому вже не допоможеш.

– Коротше, ви не довіряєте мені? – розсердився Торес.

– Не дай боже! – запротестував Френк.

Але Торес, не звертаючи на нього уваги, вів далі:

– Тож, по-вашому, я не можу брати участь у сімейній раді Солано, моїх найдавніших і найшановніших друзів? І це забороняєте ви – людина, яку я ледве знаю?

Старий Енріко, помітивши, як спалахнуло гнівом обличчя Леонсії, поспішив застерегти її поглядом і, люб’язним жестом перервавши тираду Тореса, сказав:

– У Солано не може бути такої сімейної ради, на яку вас би не допустили, сеньйоре Торес. Адже ви справді давній друг нашої родини. Ваш покійний батько і я були товаришами й дружили, як брати. А проте, пробачте старому за відвертість, сеньйор Морган слушно зауважує про безнадійність вашого плану. Штурмувати в’язницю – найчистіше божевілля. Ви гляньте на товщину її стін. Вони можуть витримати багатотижневу облогу. Втім, мушу зізнатися, ваша думка спочатку вельми сподобалася мені. Коли я був ще зовсім молодим і боровся з індіанцями в Кордильєрах, у нас був такий випадок. Сядьмо зручніше, і я розкажу вам цю історію…

Однак Торес, пославшись на численні справи, відхилив запрошення, тепло потиснувши всім руки, кількома словами вибачився перед Френком і, сівши на свого коня, сідло й вуздечка якого були оздоблені сріблом, поскакав у Сан-Антоніо. Однією з тих важливих справ був обмін телеграмами з конторою Томаса Рігана на Уолл-стрит. Він мав таємний доступ на радіостанцію Панамського уряду в Сан-Антоніо, звідки передавав депеші на телеграф у Вера-Крусі. Союз із Ріганом був не лише вигідний йому, а й збігався з його власними планами щодо Леонсії та Морганів.

– Що ви маєте проти сеньйора Тореса й чому відхилили його план і так розсердили його? – поцікавилася Леонсія у Френка.

– Нічого, – відповідав той, – просто він нам не потрібен, і взагалі він мені не подобається. Він дурень і тому здатний зіпсувати будь-який план. Згадайте, як він свідчив на моєму судовому процесі. А, може, йому й зовсім довіряти не можна? Не знаю. Навіщо йому довіряти, коли він нам не потрібний? Ну а план його правильний. Ми так і зробимо: вирушимо до в’язниці й викрадемо Генрі, якщо ваша згода. І ми не доручатимемо це бандитам, за якими плаче шибениця, та всяким обшарпанцям з узбережжя. Нас шестеро. Якщо ми самотужки не впораємося із цією справою, то тут уже нічого не вдієш.

14
{"b":"202715","o":1}