– Нам потрібен ти сам, – відповів незнайомий ватажок, вуса якого люто наїжачилися, а чорні очиці люто поблискували.
– То, може, ви мені скажете, хто ви такі?
– Це високоповажний сеньйор Мар’яно Веркара-і-Іхос, начальник поліції Сан-Антоніо, коротше – шеф, – відповів Торес.
– Он як! – розсміявся Френк, згадавши, як описував цього суб’єкта Генрі. – Очевидно, ви вважаєте, що я порушив якісь правила стоянки суден чи розпорядження санітарної комісії, кинувши тут якір. Однак про це вам треба говорити з моїм шкіпером – капітаном Трефезеном, досить поважним джентльменом. А я – тільки особа, що найняла шхуну, звичайний пасажир. Ви, безумовно, переконаєтеся, що капітан Трефезен – великий знавець законів мореплавання й стоянки суден у порту.
– Ви мусите відповісти за вбивство Альфаро Солано, – сказав Торес. – Вам не вдалося обдурити мене, Генрі Моргане, вашими розмовами в гасієнді про те, що ви нібито хтось інший. Я знаю цього іншого. Його звуть Френк Морган, і я сміливо заявляю, що він зовсім не вбивця, а джентльмен.
– О боги морські! – вигукнув Френк. – Адже ви тиснули мені руку, сеньйоре Торес!
– Мене обдурили, – понуро зізнався Торес, – але тільки на мить. Ну, то підете ви добровільно?
– Ніби я можу… – Френк глянув на шість рушниць і красномовно знизав плечима. – Я гадаю, ви судитимете мене pronto й на світанку повісите?
– Правосуддя в Панамі часу не марнує, – відповів начальник поліції англійською; говорив він більш-менш зрозуміло, тільки з дивним акцентом. – Але й не так швидко. Ми повісимо вас не на світанку, а краще о десятій ранку – так для всіх буде зручніше. Як ви гадаєте?
– О, вирішуйте самі, – відповів Френк. – Можна й об одинадцятій чи о дванадцятій – мені все одно.
– Попрошу вас їхати з нами, сеньйоре, – сказав Мар’яно Веркара-і-Іхос м’яким тоном, котрий, однак, не приховував залізної твердості його намірів. – Хуане! Ігнасіо! Злазьте з коней! – скомандував він по-іспанському. – Заберіть у нього зброю! Ні, руки зв’язувати не треба. Посадіть його на коня за Грегоріо.
Френка вштовхнули в акуратно вибілену камеру з глинобитними стінами футів із п’ять завтовшки. Тут на долівці спали в різних позах шестеро арештантів-пеонів. Прислухаючись до недалеких глухих ударів молотків, Френк згадав судовий процес, який тільки-но закінчився, і тихо, протяжно свиснув. Було пів на дев’яту вечора. Суд розпочався о восьмій. А молотки вже стукали по колодах, із яких споруджували шибеницю, – завтра о десятій ранку на цьому помості йому на шию накинуть мотузку й піднімуть. Справу розглядали всього тридцять хвилин, за його годинником. Вони уклалися б і у двадцять, якби до зали не вдерлася Леонсія й не затримала увагу суддів ще на десять хвилин, люб’язно наданих їй, як дамі зі знатного роду Солано.
«Шеф мав рацію, – мовив про себе Френк. – Правосуддя в Панамі часу не марнує». Одне те, що в кишені в нього знайшли лист від Леонсії на ім’я Генрі Моргана, вже звинувачувало його. Все інше – просто. Півдюжини свідків присягнули, що було скоєне вбивство, і впізнали його як убивцю. Те саме підтвердив і сам начальник поліції. Одним-єдиним світлим моментом була раптова поява Леонсії в супроводі немічної тітоньки. У Френка завмерло серце, коли побачив, з якою енергією чарівна дівчина кинулася захищати його життя, хоча все це заздалегідь було приречене на провал.
Вона відразу ж звеліла Френку засукати рукав і показати ліву руку, але Френк помітив, як начальник поліції презирливо пересмикнув плечима. Потім Леонсія повернулася до Тореса й заговорила іспанською, палко доводячи щось, – що саме, Френк не зрозумів, бо говорила вона надто швидко. А потім він бачив і чув, як репетували й жестикулювали люди, що наповнювали залу, коли слово узяв Торес.
Він не бачив, як Торес пошепки обмінявся кількома словами з начальником поліції, перш ніж протиснутися крізь натовп до місця, відведеного для свідків. Він не бачив цього, як не знав і того, що Торес отримує платню від Рігана за те, щоб утримувати Френка далеко від Нью-Йорка якомога довше, а якщо вдасться, то й усе життя. Не знав Френк і того, що Торес закоханий у Леонсію і його роздирають ревнощі.
Тому Френк не зрозумів усього, що крилося за відповідями Тореса на запитання Леонсії, котра змусила його визнати, що той ніколи не бачив шрам на лівій руці Френка Моргана. Леонсія переможно глянула на старенького суддю, але тут начальник поліції вийшов наперед і гучним голосом запитав Тореса:
– А чи можете ви заприсягтися, що бачили шрам на руці Генрі Моргана?
Спантеличений Торес розгублено зиркнув на суддю, потім благально перевів погляд на Леонсію й нарешті мовчки похитав головою на знак того, що не може в цьому заприсягтися.
Юрма радісно заревіла. Суддя оголосив смертний вирок, ревіння стало ще голоснішим, й кілька жандармів на чолі з комісаром поспішно вивели Френка, хоч він й опирався, із залу суду й перепровадили до камери, вочевидь, прагнучи захистити його від натовпу, що не бажав чекати до десятої години ранку.
«Ех, як цей бідолаха Торес попався, коли почали його запитувати про шрам Генрі!» – приязно розмірковував Френк.
Раптом загримотіли засуви, двері в його камеру відчинилися, й на порозі з’явилася Леонсія.
Френк звівся їй назустріч, але вона, не відповідаючи на його вітання, повернулася до комісара, що супроводжував її, і накинулася на нього, підкріплюючи свою мову владними жестами. Комісар, очевидно, дав себе умовити й наказав наглядачеві перевести пеонів в іншу камеру, а сам якось нервово вклонився, немов перепрошуючи Леонсію, і вийшов, причинивши за собою двері.
Тільки тоді самовладання зрадило Леонсію: вона впала в обійми Френку й розридалася в нього на грудях.
– Проклята країна, проклята країна! Немає тут справедливості!
Тримаючи в обіймах її гнучке тіло, таке бентежне й прекрасне, Френк згадав Генрі – босого, в парусинових штанях й обвислому сомбреро, котрий там, на острові Бика, завзято перекопував пісок у пошуках скарбу.
І хоча його тягло до Леонсії, він намагався визволитися з її обіймів. Проте це йому не дуже вдалося. Нарешті він опанував себе й озвався до неї голосом розуму, а не серця, яке владно нагадувало йому про себе.
– Тепер принаймні я знаю, що таке змова, – сказав він, хоча серце його підказувало зовсім інші слова. – Якби ваші співвітчизники вміли спокійно міркувати, а не діяти зопалу, вони б споруджували залізниці й розбудовували свою країну. Гляньте на цей суд – він весь побудований на грі пристрастей, на змові. Ті, хто мене судив, заздалегідь знали, що я винний, і їм так хотілося покарати мене, що навіть не спромоглися відшукати докази моєї вини або хоча б установити особу обвинувачуваного. Для чого відкладати? Вони знали, що Генрі Морган убив ножем Альфаро. Вони знали, що я Генрі Морган. А коли знаєш, то зайве марнувати час на перевірку?
Не слухаючи його, Леонсія схлипувала й усе поривалася пригорнутися до нього, а як тільки він замовк, вона знов опинилася в його обіймах. Її губи тягнулися до губ Френка, і не встиг він отямитися, як уже сам цілував її.
– Кохаю тебе, кохаю! – крізь сльози шепотіла вона.
– Ні-ні! – прошепотів він, відштовхуючи від себе ту, котрої найбільше прагнув. – Просто ми надто схожі з Генрі. Адже ви любите Генрі, а я не Генрі.
Випручавшись з обіймів, вона зірвала з пальця каблучку Генрі й жбурнула її на землю. Френк зовсім розгубився: він і сам не знав, що могло б статися наступної миті, коли б не появився комісар, котрий, тримаючи годинник у руці й не підводячи голови, завзято вдавав, що нічим більше не цікавиться, як секундною стрілкою.
Леонсія гордовито випросталася й ледь втрималася, коли Френк знову надів їй на палець каблучку Генрі й на прощання поцілував руку. Вже біля дверей вона обернулася й одними вустами беззвучно прошепотіла: «Кохаю тебе».
Рівно о десятій під бій годинника Френка вивели на тюремний двір, де стояла шибениця. Тут зібралися всі мешканці Сан-Антоніо, а також довколишніх сіл. Юрма була збуджена й весело налаштована. Леонсія, Енріко Солано та п’ять його синів теж були тут. Батько і брати Леонсії, лютуючи, нетерпляче походжали біля шибениці, начальник поліції, оточений жандармами на чолі з комісаром, був незворушним. Даремно намагалася Леонсія протиснутися до Френка, коли його підвели до шибениці, й даремно намагалися рідні вмовити її піти геть. І так само даремно її батько й брати запевняли, що Френк не та людина, яку шукає правосуддя. Начальник поліції тільки презирливо посміхнувся й наказав братися за страту.
