Дерев'яні черевики всі були на одну ногу, правий не відрізнявся від лівого, розмірів існувало лише три — крихітний, велетенський і лише зрідка — середній. У кімнаті з білизною треба було вибрати собі серед гори дощечок зі шматками парусини два черевики одного розміру. Беа Цакель, коханка Тура Прікуліча, панувала над нашим одягом. Декому вона допомагала порпатися у черевиках, щоб знайти міцно зшиту пару. А іншим лише дозволяла шукати самостійно, а сама просто підсувала стілець ближче до купи і пильнувала, щоб нічого не вкрали. Сама вона носила хороші шкіряні черевики, а коли було дуже холодно — валянки. Коли треба було перейти через бруд, вона одягала на валянки ґумові калоші.

Згідно з планом табірного керівництва дерев'яні черевики мали б витримувати півроку. Але вже через три-чотири дні тканина на п'ятках була подертою. Кожен намагався роздобути собі ґумові калоші, вдаючись до різних обмінних оборудок. Калоші були еластичними й легкими і всього лише на ширину долоні більшими за розмір ступні. Тож залишалося достатньо місця, аби намотувати одна на одну кілька онуч, які ми носили замість шкарпеток. А щоб під час ходи калоші не спадали, ми примотували їх до ноги шматком дроту, який закручували зверху, над стопою. У місці розміщення дротяного вузла нога завжди натиралася до крові. А на рані шкіра обморожувалася найшвидше. Як дерев'яні черевики, так і калоші протягом усієї зими примерзали до онуч. А онучі — до шкіри. У ґумових калошах було значно холодніше, ніж у дерев'яних черевиках, але зате вони витримували довше, іноді по кілька місяців.

Робочий одяг, а іншого не було, отже, табірний одяг, уніформу для інтернованих, розподіляли раз на півроку. Жіноче і чоловіче вбрання нічим не відрізнялося. Окрім дерев'яних черевиків і ґумових калош, до робочого одягу належали спідня білизна, ватник, робочі рукавиці, онучі, постіль, рушник і обрубок мила, яке різко пахло содою. Шкіра від нього пекла, а до ран цим милом краще було не торкатися.

Спідня білизна була з небіленого полотна: одні довгі підштаники зі шнурівками на кісточках і на животі, одні короткі підштаники також із зав'язками, одна сорочка зі шнурівками, і все це разом слугувало як денним, так і нічним, як спіднім, так і верхнім, як зимовим, так і літнім одягом.

Ватник називався фуфайкою, пошитий із теплої товстої тканини, як для ковдри, усередині якої вата збивалася клубками. Штани до фуфайки були із широким ременем угорі, розрахованим на грубий живіт, а внизу були прив'язані тоненькі шнурівки. Спереду на ремені був один ґудзик, а з обох боків кишені. Сама фуфайка формою нагадувала мішок із комірцем-стійкою, цей комірець називали «рубашечним», на рукавах були манжети з ґудзиками, спереду були також ґудзики і петлі, а по боках — дві чотирикутні нашивні кишені. На голову чоловіки і жінки вбирали шапки-вушанки, «фуфайка-шапки».

Кольори фуфайок були синьо-сірий або сіро-зелений, залежно від того, як вдалося пофарбувати тканину. Через тиждень одяг ставав штивним від бруду і вкривався темним пилом від роботи. Фуфайки були хорошою річчю, це найтепліший одяг для сухої лютої зими, коли щойно видихнуте повітря замерзає на льоту і примерзає до обличчя. А у спеку фуфайки були достатньо широкими, аби пропускати повітря, яке висушує піт. Але під час дощу фуфайки були ні до чого. Вата вбирала в себе дощ і сніг, а потім тижнями не сохла. Люди цокотіли зубами і до вечора страшенно замерзали. У бараці, де стояло 68 нар, на яких спали 68 інтернованих та їхні 68 ватників, 68 вушанок, 68 пар онуч і 68 пар черевиків, повітря ставало густим і вологим. Ми лежали без сну і дивилися на жарівку так, ніби вона обіцяла відлигу. А під час відлиги нічний сморід у бараку накривав нас лісовою землею і прілим листям.

Після роботи я не відразу повертався у табір, а ще ходив жебракувати у село. Двері УНІВЕРМАГУ стояли відчиненими, на полицях було порожньо. Продавчиня нахилилася над дзеркальцем для гоління і шукала у себе в голові воші. Поряд із дзеркалом стояв грамофон, та-та-та-та-а-а-а. Я знав цю мелодію, вдома її пускали по радіо перед новинами з фронту.

Мій батько купив собі радіо фірми «Бляупункт» із зеленим котячим оком ще у 1936 році, перед Олімпійськими іграми у Берліні. «У цей цікавий час», — сказав він. Інвестиція виправдала себе, потім часи стали ще цікавішими. Це трапилося на три роки пізніше, на початку вересня, у період, коли у затінку веранди вся сім'я часто збиралася, щоб поїсти холодного салату з огірків. На столику в кутку стояло радіо, на стіні поряд із ним висіла велика карта Європи. Із радіо звучало та-та-та-та-а-а-а, спецвипуск новин із фронту. Батько повернув стілець, щоб дістати рукою до приймача, і зробив голосніше. Усі замовкли і припинили стукотіти виделками. Навіть вітер затих у вікнах веранди. Те, що почалося 1 вересня, мій батько назвав бліцкриґом. Мама сказала, що це захоплення Польщі. Мій дідусь був юнгою на кораблі і здійснив кругосвітнє плавання, вирушивши з Пула, він був скептиком. Його завжди цікавило, що ж скажуть на це англійці. Щодо Польщі, то він узяв собі ще ложку салату з огірків і промовчав. Моя бабця сказала, що трапеза — це сімейна справа і під час їжі не варто слухати радіопередачі про політику.

У попільничці, що стояла біля радіоприймача, мій батько, учитель креслення, поскладав власноруч виготовлені зі шпильок із кольоровими кульками на кінцях прапорці, які мали би відзначати наші перемоги. 18 днів батько пересовував свої прапорці по карті у східному напрямку.

— Ось і все, — сказав він потім. — З Польщею покінчено.

А потім було покінчено з прапорцями. І з літом також. Бабуся повитягала прапорці з карти Європи, познімала їх зі шпильок і поскладала шпильки назад у свою скриньку з шитвом. А радіо переїхало до спальні моїх батьків. Кожного ранку я чув крізь три стіни сигнал побудки мюнхенського радіо. Передача називалася «Ранкова зарядка», і під її звуки підлога починала ритмічно вібрувати. Батьки робили зарядку під керівництвом радіотренера. А мене вони раз на тиждень відправляли на приватні спортивні заняття для людей із вадами хребта, бо я був занадто повним і мене треба було перетворити на більш придатного до військової служби.

Вчора на майданчику, де проводяться переклички, виголошував промову офіцер у зеленому капюшоні, великому, немов кухонна тарілка. Цей офіцер спеціально приїхав до табору. Його промова була про мир і ФУССКУЛЬТУРУ. І Тур Прікуліч не мав права його переривати, він стояв поряд, улесливо виструнчившись, немов церковний служка, а потім переповів нам усе у скороченій формі: фусскультура зміцнить наші серця. А у наших серцях б'ється серце Радянського Союзу. Фусскультура зміцнює робітничий клас. Завдяки фусскультурі СРСР процвітатиме, зміцнений силою Комуністичної партії і осяяний народним щастям у мирні дні. Акордеоніст Конрад Фонн, земляк Тура Прікуліча, пояснив мені, що насправді йдеться не про літеру «у», а про літеру «і», тобто про ФІЗИЧНУ культуру і її дію. Мабуть, офіцер просто помилково запам'ятав собі це слово, а Тур не наважується виправити його.

Слово ФІЗКУЛЬТУРА я добре знав зі своїх занять для людей із вадами хребта і з четвергової народної школи. Гімназистами ми щочетверга зобов'язані були брати участь у вечорах всенародної військової підготовки. Нас тренували на шкільному дворі: лягти, встати, видертися на паркан, присісти, знову лягти, відтиснутися на руках, встати. Ліворуч, праворуч, кроком руш, пісню заспівай. Вотан, вікінги, германські балади. По суботах, а іноді й по неділях ми вишиковувалися в колони і марширували кудись за межі міста. У заростях на пагорбі ми вправлялися у самозахисті з вінками із гілок на головах, тренували вміння орієнтуватися, імітувати котячі і собачі звуки, грали у військові ігри з нашитими на рукавах червоними і синіми вовняними нитками. Той, хто відірвав нитку з рукава ворога, убив його. Той, у кого назбиралося найбільше ниток, отримував криваво-червону квітку гібіскуса і звання героя.