Я обдурю його увагу, коли янгол голоду зважуватиме мене. Я буду таким же легеньким, як мій хліб під подушкою. І таким же твердим, щоб було важко вкусити. Ти побачиш, — кажу я собі, — це короткий план, якого вистачить надовго.

Після вечері я пішов на нічну зміну під землю. Небо було ясним. Від села летіла зграя птахів, схожа на сірі коралі на шиї табору. Я не знаю, чи птахи вгорі кричали у висвітленому небі, чи у моєму роті, на піднебінні. Крім того, я не знаю, чи вони кричали дзьобами, чи, може, терли одна об одну лапи, або ж мали на крилах якісь старі кістки без пір'я.

Раптом від коралів відпав шматок і розділився на вуса. Три з них залетіли під шапку вартового із вежі на задньому дворі і влучили просто в чоло. Вони довго пробули там. Аж коли я ще раз озирнувся, вже біля фабричних воріт, вони вилетіли з-під шапки ззаду, за головою. Зброя вартового похитнулася, солдат встояв на місці нерухомо. Я подумав, що він зроблений із дерева, а зброя — з плоті.

Я би не хотів помінятися ролями з вартовим, зі зграєю птахів теж ні. Та і розвантажувальником шлакової породи, який щовечора спускається донизу на ті самі 64 сходинки під землю, я теж не хотів більше бути. Але помінятися з кимось я був би не проти. Мені здається, що я хотів би стати зброєю.

Під час нічної зміни я, як завжди, перекидав одну вагонетку за іншою, а Альберт Ґіон пішов підштовхувати. Потім ми помінялися. Гарячі шлаки огорнули нас туманом. Жевріючі жарини пахли сосновою смолою, а моя спітніла шия — медовим чаєм. Очні білки Альберта Ґіона хиталися, ніби два почищених яйця, а його зуби — як гребінець для вичісування вошей. А його чорного обличчя не було разом з ним у шахті.

Під час перерви, на дошці мовчання, невеличке коксове полум'я освітлювало наше взуття до колін. Альберт Ґіон розстебнув фуфайку і запитав:

— Кого Гайдрун Ґаст бракує більше — німця чи картоплі? Вона вже не раз перекушувала нитку. Хто знає, що було написано у попередніх записках. Адвокат правильно робить, що краде у неї їжу. Стара сім'я збільшує голод. Зрада насичує. — Альберт Ґіон поплескав мене по коліну.

Напевно, він мав на увазі, що перерва закінчилася, — подумав я собі. Але він сказав:

— Завтра зупа буде моя. Що на це скаже дріт Мінковського?

Мій дріт Мінковського мовчав. Ми мовчки посиділи ще мить. Мою чорну руку на лавці не було видно. Його руку теж.

Наступного дня Пауль Ґаст, попри свої зуби, вже сидів біля своєї дружини в їдальні. Він знову міг їсти, а Гайдрун Ґаст знову могла мовчати. Мій дріт Мінковського думав, що я був розчарований, як це часто траплялося. І що Альберт Ґіон був агресивним, як ніколи раніше. Він намагався зіпсувати настрій Паулю Ґасту і шукав можливості посваритися з ним. Він зробив йому зауваження, що Пауль занадто голосно хропе. І тут я розізлився і сказав Альберту Ґіону, що він хропе голосніше за Пауля Ґаста. Альберт Ґіон був страшенно лютий, що я зіпсував йому сварку. Він підняв на мене руку, а його кістляве обличчя нагадувало кінську голову. Поки ми сварилися, адвокат давно набирав ложку за ложкою з тарілки своєї дружини. Її ложка рухалася все повільніше, а його — все швидше. Він сьорбав, а його дружина закашлялася, щоб якось зайняти рот. А під час кашлю вона затулила рот і виставила вперед мізинець, як справжня дама, її мізинець був понищений сірчаною кислотою і страшенно брудний від машинного мастила, як і всі руки присутніх у їдальні. Чисті руки були тільки в Освальда Енйетера, але вони були такі ж темні, як і наші брудні руки, бо у нього на руках росло стільки волосся, ніби він позичив шкіру в ховрахів. Труді Пелікан теж мала чисті руки, відколи стала медсестрою. Чисті, але жовто-брунатні від постійного натирання хворих іхтіолом.

Поки я замислювався над відстовбурченим мізинцем Гайдрун Ґаст і станом наших рук, прийшов Карлі Гальмен і захотів помінятися зі мною хлібом. Я не мав настрою мінятися хлібом і залишився зі своїм власним шматком. Тоді він помінявся з Альбертом Ґіоном. І тут мені стало заздрісно, бо здавалося, що шматок, від якого зараз кусає Альберт Ґіон, на третину більший, ніж мій.

Довкола на столах гримів бляшаний посуд. Кожна ложка зупи — це бляшаний поцілунок, — подумав я собі. А свій власний голод для кожного — це чужорідна сила. І наскільки ж добре я усвідомлював це у той момент, настільки ж швидко забув про це потім.

Гола правда полягає у тому, що адвокат Пауль Ґаст крав із тарілки своєї дружини Гайдрун Ґаст їжу, аж поки вона більше не здатна була встати з місця і померла, бо інакше вона не могла, так само як і він крав її зупу, бо його голод не міг інакше, так само як він носив її пальто з круглим комірцем і пошарпаними кишенями із заячого хутра і не був винен у тому, що вона померла, так само як вона не була винною в тому, що більше не встала з місця, так само як наша співачка Лоні Міх носила пальто і не була винною в тому, що після смерті дружини адвоката звільнилося одне пальто, так само як адвокат не був винен, що сам він звільнився після смерті своєї дружини, так само як він не був винен у тому, що він хотів замінити дружину співачкою Лоні Міх, так само як Лоні Міх не була винною у тому, що їй хотілося іноді мати чоловіка у себе під ковдрою, або просто пальто, або одне було важко відділити від іншого, так само як зима не була винною в тому, що пальто добре гріло, так само, як дні не були винні у тому, що вони були ланцюгом причин і наслідків, так само як причини і наслідки не були винні у тому, що вони становили голу правду, хоча йшлося всього лише про пальто.

Таким був природний хід речей: оскільки ніхто не був у цьому винен, насправді винними були всі.

Батьку, білий заєць зганяє нас із цього світу. Все більше стає облич, на яких наростає білий пушок на щоках.

У мене він ще не виріс, але вже розглядає плоть ізсередини, бо це і його плоть. Газове. Біль зайця.

Його очі — це вугілля, його морда — бляшаний посуд, його ноги — кирки, його живіт — вагонетка у шахті, його шлях — це колія, яка веде просто до гори.

Він ще сидить у своїй рожевій шкірі глибоко в мені зі своїм власним ножем, який одночасно є і хлібним ножем Фені.

Через сім років після повернення додому виповнилося сім років відтоді, як я позбувся туги за домом. Коли я побачив на вітрині однієї з центральних книгарень «Фієсту» Гемінґвея, то прочитав прізвище автора неправильно — Гаймве, німецькою — туга за домом. Тому я купив книгу і вирушив додому, до туги за домом.

Існують слова, які роблять зі мною все, що їм заманеться. Вони зовсім не схожі на мене, а у своїх думках вони не такі, як насправді. Вони з'являються у мене в голові, щоб я думав, ніби існують речі, які прагнуть, аби їх замінили наступними у черзі, навіть якщо я цього не хочу. Туга за домом. Так, ніби мені її бракувало.

Існують слова, для яких я є метою, так, ніби вони створені лише для повернення в табір, тільки саме слово ПОВЕРНЕННЯ не таке. Це слово не підходить, якщо зі мною справді трапляється повернення. Не підходить і слово СПОГАД. І слово КРИВДА не підходить для повернення. І слово ДОСВІД також. І коли я маю справу з цими невідповідними словами, то мушу прикидатися дурнішим, ніж я є насправді. Але вони після кожної зустрічі зі мною стають ще нестерпнішими, ніж перед тим.

У тебе воші в голові, у бровах, на шиї, під пахвами, на інтимних частинах тіла. У твоїй постелі повно плюскв. Ти голодний. Але ти не говориш: у мене воші, плюскви і голод. Ти кажеш: я тужу за домом. Так ніби тобі ще й цього бракувало.

Дехто проговорює, проспівує, промовчує, переходжує, пересиджує або просипає свою тугу за домом, дуже довго і марно. Дехто говорить, що туга за домом із часом втрачає свою сутність, починає легенько тліти і врешті-решт вичерпується, бо вже не має нічого спільного з конкретною домівкою. Я належу саме до тих, хто так говорить.