Одного вечора влітку другого табірного року над бляшаним відром із питною водою поряд із дверима на стіні з'явився годинник із зозулею. Ніхто не знав, звідки він там узявся. Тож цей годинник належав тільки бараку і цвяхові, на якому висів, а більше нікому. Але цей годинник обтяжував нас усіх і кожного зокрема. У порожній пообідній тиші тепер панувало ритмічне поцокування, від якого неможливо було позбутися незалежно від того, чи ти виходив із барака, чи заходив, чи спав у своєму ліжку. Чи навіть просто лежав на нарах, заглиблений у власні думки, бо голод був занадто сильним для того, аби заснути, а на те, щоб підвестися, бракувало сили. Але після очікування нічого не траплялося, не змінювалося, і залишалося лише подвійне ритмічне постукування годинника і посіпування жилки на піднебінні.

Навіщо нам у бараку був годинник із зозулею? У нас ніколи не виникало потреби вимірювати час. Нам не було що міряти, щоранку нас будив гімн із рупора у бараку. А увечері він же відправляв нас спати. Ми завжди були напоготові, і нас ганяли, коли треба, куди треба і звідки слід: з двору, з їдальні, зі сну. Фабричні сирени теж були годинником, біла хмара охолоджувальної башти і булькання коксової батареї.

Здається, годинник із зозулею приніс трубач, Ковач Антон. І хоча він присягався, що не має нічого спільного з цим годинником, саме він заводив його щодня.

— Якщо вже він висить тут, то нехай хоча би правильно показує час, — казав трубач.

Сам по собі годинник був звичайним, але дивною була зозуля. Вона вистрибувала на кожні чверть години, але сигналізувала, що вже половина, а на половині, що вже минула година. А коли минала ціла година, зозуля забувала про це повідомити або називала неправильний час, плутала цифру, подвоювала її або розполовинювала. Ковач Антон стверджував, що годинник правильно рахує час, тільки визначає його в інших часових поясах. Ковач Антон був закоханий у цей годинник, у його дві важкі залізні гирі у формі ялинкових шишок і у швидкий маятник. Він би залюбки слухав цілу ніч, як годинник вибиває час інших часових поясів. Але всі інші не мали ніякого бажання ні спати під повідомлення з інших часових поясів, ані щоб ці повідомлення будили їх.

Ковач Антон працював слюсарем на фабриці, а у табірному оркестрі був барабанщиком і трубачем на час танців. Свої музичні інструменти він зробив собі сам, на фабричному верстаті. Він був терплячий і наполегливий винахідник, умів давати собі раду зі складними завданнями. Ковач Антон хотів перебудувати годинник на російський денний і нічний режим. Він звузив звукову щілину годинникового механізму, щоб досягнути коротшого, більш глухого і на октаву нижчого звуку вночі, а також тривалішого і дзвінкішого денного звуку. Але ще до того, як йому вдалося опанувати звички цього годинника, хтось не витримав і зірвав механізм зі стіни. Дверцята зозулі криво висіли на поламаних шарнірах. А коли годинниковий механізм хотів спонукати птаха до співу, дверцята наполовину розхилялися, але замість зозулі з дверцят вилазив лише шматок ґуми, схожий на дощового хробака. Гумовий обрубок вібрував і видавав жалюгідне шипіння, схоже на кашель, відкашлювання, хропіння, пердіння, зітхання уві сні. Так ґумовий хробак захистив наш нічний спокій.

Ковачу Антонові хробак подобався не менше, ніж зозуля. Він не лише був винахідником, а й страждав від того, що не міг знайти собі партнера для свінґу, такого, з яким грав колись, у біґ-бенді у Карансебеш. Увечері, коли гімн із рупора заганяв нас по бараках, Ковач Антон за допомогою зігнутого дроту перелаштовував ґумового хробака на нічне шипіння. Щоразу він ще на мить затримувався біля годинника, роздивлявся відбиток свого обличчя у відрі з водою і, ніби загіпнотизований, чекав на перше шипіння. Коли дверцята відчинялися, він пригинався, а його ліве око, трохи менше за праве, дуже уважно придивлялося і блищало. Одного разу після такого шипіння він сказав, звертаючись більше до себе, ніж до мене:

— Ого, хробачок успадкував від зозулі нічогенькі фантомні болі.

Мені подобався годинник.

Тобто ні божевільна зозуля, ні хробак, ні рухливий маятник мені не подобалися. Зате обидві гирі у формі ялинкових шишок були дуже гарні. Вилиті з важезного заліза, неповороткі, вони все одно нагадували мені ялинові ліси у горах біля дому. Високо над головою тісно один біля одного громадилися зелені плащі із голок. А під ними рівненько вишикувані, наскільки сягає око, дерев'яні ноги стовбурів, які стоять, поки ти залишаєшся на місці, і йдуть разом із тобою, коли рушаєш із місця, крокують в одному з тобою ритмі, поки ти знову не зупинишся. Але зовсім не так, як ти, а по-військовому, вони схожі на армію. А коли тобі від переляку серце підстрибує аж під язик, ти помічаєш під ногами гладеньке хутро із голок, цей світлий спокій із розкиданими де-не-де ялинковими шишками. І ти нахиляєшся, щоб підняти собі дві з них і запхнути одну до кишені штанів.

Іншу тримаєш у руці і вже більше не відчуваєш себе таким самотнім. Шишка повертає тебе до реальності, ти розумієш, що армія — це насправді всього лише ліс, а твоя загубленість — не більше ніж звичайна прогулянка.

Мій батько доклав чималих зусиль, щоб навчити мене свистіти і визначати напрямок за звуком відлуння, якщо хтось свистить, загубившись у лісі. І як знайти його за допомогою свисту у відповідь. Користь свистіння я збагнув, але так і не навчився правильно випускати повітря з губ, щоб видавати звук. Я неправильно тягнув його, всередину замість назовні, і від цього груди переповнювалися повітрям, але з губ не зривалося ні звуку. Я так і не навчився свистіти. Батько часто свистів мені, демонструючи, як це робиться, але я у той момент думав тільки про те, що бачив, що чоловічі губи завжди блищать, ніби рожевий кварц. Батько казав, що я ще не раз переконаюся, наскільки потрібна штука свист. Але я все одно думав лише про блискучу шкіру вуст.

Узагалі-то годинник із зозулею належав янголу голоду. Тут, у таборі, взагалі не йшлося про наш час, а тільки про те: зозуле, як довго мені ще лишилося.

Катаріна Зайдель, яку називали Катею Плантон, приїхала з Банату, з Бакови. Мабуть, хтось із її села викупився зі списку і якийсь негідник взяв її на заміну. Або цей негідник був садистом, і вона з самого початку була у списку. Вона народилася божевільною і всі п'ять років не знала, куди потрапила. Її зріст залишився дитячим, але починаючи від певного віку вона росла в ширину, тож мала досить об'ємне тіло. Брюнетка, з довгою косою і дрібними кучерями довкола обличчя і шиї. Спочатку жінки зачісували її щодня, а коли почалася епідемія вошей, то раз на декілька днів.

Катя Плантон не надавалася до жодної роботи. Вона не розуміла, що таке норма, наказ чи покарання. Вона перетворювала робочий день на хаос. Аби чимось її зайняти, на другий табірний рік вигадали спеціальне Плантон-чергування. Вона вночі чергувала по бараках. Приходила до нашого барака і сідала до маленького столу, складала на ньому руки, примружувала очі і спостерігала за світлом не прикритої нічим жарівки. Стілець був зависоким, і її ноги не діставали до підлоги. Коли їй ставало нудно, вона хапалася руками за край столу і хиталася на стільчику вперед-назад. Катя не витримувала навіть години в одному бараку і йшла до наступного. Влітку вона приходила вже тільки до нашого барака, бо їй подобався годинник із зозулею. Вона не вміла читати цифри. Тож сідала біля світла, складала руки і чекала, коли хробак вилізе з дверцят. Коли він хрипів, вона відкривала рот, ніби намагалася повторити цей звук, але мовчала. А коли хробак з'являвся вдруге, вона вже спала, поклавши обличчя на стіл. Перед тим як заснути, вона брала свою косу з-за спини, перекидала наперед і спала, всю ніч тримаючи косу в руці. Можливо, завдяки цьому вона почувалася не такою самотньою. Можливо, їй було страшно у цьому лісі з 68 чоловічих нар. Можливо, коса допомагала їй так само, як ялинкові шишки у лісі. Або вона просто хотіла мати певність, що поки тримає косу в руці, ніхто не може її вкрасти.