Іван непомітно зітхнув: хоч розмова по суті й ворожа, та, здається, цей тип має рацію. Справді, недопалена цегла довго не простоїть. Для чого ж гнати її? Якщо розібратися, ворог той, хто випускає погану продукцію. їх і треба хапати за петельки, виводити на чисту воду…
Проте для чого?
Партія сказала: стахановський рух! А партія не може помилятися. Та партія, членом якої є він, Іван Сокирко. Бо він і вступив до неї, щоб стати безпомилковим. Якщо ні — навіщо партія та комсомол? Зайві клопоти, не кажучи вже про членські внески. Іван не зізнавався в цьому навіть сам собі, але знав, що за партію слід триматися, поки це вигідно. Для чого ж лізти до неї без користі? От Онищенко вступив ще до революції, випхався аж до заступника наркома, та, слава богу, настали інші часи. Скільки їх ще лишилося — із старої гвардії? Скоро не буде зовсім, і правильно. Бо товариш Сталін знає: вони нестійкі, думають, що хочуть, і тягнуть у різні боки. А вождеві потрібна партія слухняна: він — партія, він уособлює її, він наближає відданих, висуває і піклується про них — поки це триватиме, слід бути в перших рядах…
Сокирко поворушився, влаштовуючись зручніше, але ледь-ледь, аби не насторожити рибалок. їхня розмова зацікавила його. Однак замовкли. Іван непомітно зиркнув — миють рибу в Дніпрі, а казан уже парує, і юшка буде готова за кілька хвилин. Захотілося також посидіти біля вогнища, поласувати, обпалюючись, гарячою смачною юшкою, потеревенити з цими бовдурами — отак, ні на кого не озираючись, про все, що завгодно, про життя.
Однак чому вони бовдури? Видно одразу: робітники, звичайні трудяги, можливо, воювали за революцію…
Народ!
— Ні. Товариш Сталін — от хто народ. Він на чолі народу і уособлює його.
Іван раптом подумав: а якщо б не було товариша Сталіна? Але ця думка не засмутила. Не було б Сталіна, знайшовся б хтось інший. Якщо б переміг Троцький, молилися б і Левові Давидовичу. Не все одно кому кланятися й кому співати осанну? Сьогодні Сталін, завтра Молотов.
Однак про що він насмілився навіть подумати? Сокирко відчув, як жах торкнувся його серця. Як добре, що ніхто не може прочитати думки. Що б сталося, коли б Кушнір дізнався, що Сокирко, хоч і подумки, порівняв самого товариша Сталіна з Іудушкою-Троцьким?
Іван посміхнувся ще сонячніше. А він сміє. Більше того, він згодний з цими двома рибалками, які щойно паплюжили стахановців. Та й хіба можна не погодитися з ними?
Проте одна справа погоджуватися подумки, інша — провадити лінію. Написав би хтось на них заяву, й привели б їх до нього! П’ять років, і хай дякують, що дешево обійшлося…
Та біс з ними, рибалками, хай живуть, милостиво дозволив Сокирко. Комусь же треба стояти за верстатом чи випалювати цеглу. Нехай погану, браковану, зрештою, це не дуже відіб’ється на загальній побудові комунізму.
Подумавши так, Сокирко підвівся, посміхнувся рибалкам і попростував до дядька Кирюші: сонце схилялося до обрію, і от-от почне клювати.
14
За вікном світилося, і Ольга постукала обережно, пучками. Фіранка затремтіла, вікно відчинилося, і Сокирко перегнувся через підвіконня.
— Ольго? Ти, Ольго?..
— Відчини.
— Зараз…
Іван метнувся до дверей, відчинив, як був, у майці, галіфе та повстяних туфлях. Стояв на порозі й дивився збентежено.
— Кого-кого, а тебе не чекав, Олю…
— Можна зайти?
Сокирко відступив, і Ольга обминула його, відчувши запах міцного чоловічого одеколону. Пройшла вузьким коридорчиком до кімнати, сподівалася побачити властивий чоловікам бедлам, та в Івановій кімнаті було чисто, нічого не розкидано, тільки гімнастерка з пасом та портупеєю висіла на спинці стільця. Ліжко заправлене товстою вовняною ковдрою, біля цератового дивана на стільці настільна лампа із скляним зеленим абажуром, під нею розкрита книга.
— Вибач, — сказала Ольга, повернувшись спиною до лампи. Затулила світло, й виразу Іванового обличчя не побачила. — Вибач за вторгнення, та не мала іншого виходу.
— Нічого, — промимрив Іван, — я радий… — Потягнувся до гімнастерки. — Тільки одягнуся…
Ольга відвернулася, спиною відчуваючи напружений Іванів погляд. Нарешті шарудіння позаду затихло і Іван сказав:
— Сідай, Олю, я справді радий бачити тебе.
Тепер він стояв за крок від неї — високий, на голову вищий, у гімнастерці, але не підперезаний, і це надавало Сокиркові якоїсь домашності. Він подав Ользі стілець, й сам улаштувався на дивані, поклавши ногу на ногу.
Ольга сіла на краєчок стільця, запитала невпевнено:
— Не здогадуєшся, Іване, що привело мене сюди?
— Здогадуюсь.
— За що арештували Антона?
Сокирко подумав і вирішив сказати правду:
— Під час арешту батька Антон повівся виклично й припустився ворожих висловлювань.
— Хіба не ясно: людина у відчаї. Арештовують батька, от нерви й не витримали…
— Не витримали, — погодився Іван. — Але ж людям, які провадили операцію, це не поясниш.
— Невже їм незрозуміло?
— Є доповідна члена групи: в ній наводяться такі Антонові слова, за які по голівці не гладять.
— Що ж буде?
Сокирко розвів руки.
— Хіба я знаю?
— І все ж?
— Особлива нарада вирішуватиме.
— Невже дійде то трибуналу?
— Я не бог.
— І не можна нічого вчинити? Ти не хочеш поручитися за Антона? Адже добре знаєш його.
— Кажу: я не бог.
— Іване, він так гарно ставиться до тебе! А як написав! Усю душу вклав…
«Отут і заковика… — ледь не вирвалося в Сокирка… — Коли б не писав, ще могли б домовитися. А так…»
Раптом несподівана думка прийшла в голову, і Сокирко уважно подивився на Ольгу. Дівчина все ж краща за Розалію: очі сині, обличчя чисте, і випромінює Ольга цноту. А Розині обійми вже встигли набриднути, до того ж Розалія все одно нікуди не дінеться, завтра вранці повернеться, поїхала з батьком до Житомира запрошувати родичів на весілля.
Сокирко ще раз обмацав Ольгу поглядом і сказав:
— Правда, коли ті оперативники, які арештовували Онищенка, не будуть такими категоричними…
Раптом Ольга сповзла зі стільця й опустилася перед Сокирком на коліна.
— Прошу тебе, побалакай з ними, Іване.
— Важко.
— І все ж?..
Тепер дівчина мало не притулилася до нього, Сокирко взяв Ольгу за підборіддя, задер голову, зблизька зазирнув у вічі, погладив по щоці, відчувши, яка в неї оксамитова шкіра.
«Зрештою, — подумав, — я все можу, й заради такої дівчини…»
Губи в нього враз зашерхли й ледь витиснув з себе:
— Не знаю…
— Врятуй його, Іване!
Сокирко ще раз провів долонею по Ольжиній щоці.
— Спробую… — Він нахилився і притулився до її вуст, та Ольга відразу одсахнулася.
— Що ти, Ваню!..
Сокирко не випустив її руки, притягнув до себе.
— Я люблю тебе!
— Що ти, Ваню… — повторила розгублено. — У мене ж Антон…
— Нема Антона… І не буде! — Іван притягнув до себе дівчину. — Лишайся зі мною…
Ольжині руки нараз зробилися сильними й жорсткими. Відштовхнула Івана, стала посеред кімнати, гнівно зблискуючи очима.
— Ніколи!
Сокирко повільно підвівся. Дивився на Ольгу — у простій маркізетовій кофті, старій спідниці, розтоптаних парусинових туфлях вона все ж здавалася красунею.
— Олю, — сказав щиро, бо сам зараз вірив у мовлене, — я тільки побачив тебе, одразу закохався.
Ольга згадала напружений і колючий Іванів погляд на кухні в Онищенків — може, й справді не бреше? Але що їй до того? Ще відчувала доторк його губів — він палив, і хотілося витерти губи. Так і вчинила: обтерла тильним боком долоні й сказала:
— А я гадала: ти — справжній…
— Хто ж я?
— А ніщо… — махнула рукою. — Як ти зміг? Я ж прийшла до тебе з відкритою душею, я вірила в тебе!
— Олю, ти справді подобаєшся мені.
— А казав щойно: кохаєш!
— Кохаю, не лови на слові.
— А я кохаю іншого.
— Забудь! — мовив Сокирко жорстко.
Ольга затулила обличчя долонями. Боже мій, що ж вона вчинила! Хотіла допомогти Антонові, а нашкодила. Тепер цей Сокирко зробить усе, щоб Антона не випустили.
