Гаврило Спиридонович Іванов вийшов до Хаблака у темно-синьому легкому спортивному костюмі — середнього росту, широкий у плечах; ще підтягнутий, хоч і мав ледь помітне черевце. Дізнавшись, з ким має справу, не здивувався й не затривожився, пропустив капітана до квартири й запропонував-крісло у вітальні, звичайному, не дуже великому покої стандартної трикімнатної квартири, де півстелажа займали різні кубки та інші спортивні трофеї, завойовані колись господарем.
Хаблак, перед тим як сісти, помилувався численними медалями й вимпелами — певно, це було приємно господареві: стояв поруч і не квапив капітана. До кімнати зазирнула повновида жінка. Гаврило Спиридонович лише зиркнув на неї, і жінка зникла, видно, тут беззаперечно слухалися господаря.
Нарешті Хаблак одірвався од кубків і влаштувався в кріслі. Іванов поклав поруч сигарети й запальничку, капітан заперечливо похитав головою й запитав:
— Маєте білу “Волгу”, номерний знак КИЛ 75–71?
— Звичайно, це мій автомобіль. — Гаврило Спиридонович сів навпроти на диван. Не запитав, чому міліція цікавиться його машиною, і Хаблак пояснив:
— Зараз ми розслідуємо одну справу й вимушені уточнити, де ви перебували позавчора о восьмій вечора. Точніше, не ви, а ваша “Волга”.
— Машина може бути тільки зі мною або в гаражі, — одповів Іванов. — Я нікому не доручаю її. А позавчора ми з дружиною в цей час їздили в гості до наших друзів. Якщо хочете, можу назвати їх прізвище й дати адресу.
Хаблак витягнув записник: мусив установити алібі Іванова й тут було не до сентиментів. Занотувавши дані знайомих Гаврила Спиридоновича, уточнив:
— А машина?
— Стояла в гаражі. Дуже легко встановити. У сторожа є журнал реєстрації заїздів і виїздів. Кооператив будівельників.
Капітан відкланявся. Він не мав сумнівів у тому, що Іванов казав правду. І все ж заїхав до гаражного кооперативу й уточнив, що машина Гаврила Спиридоновича позавчора ввечері справді стояла в своєму боксі. До знайомих Іванова вже не поїхав, розсудивши, що в крайньому разі, якщо знадобиться, це можна зробити й пізніше.
До дому академіка Брянського Хаблак дістався близько дев’ятої вечора — час, коли господар, певно, ще не відпочивав. Піднявся ліфтом на сьомий поверх і подзвонив до квартири, двері якої були оббиті чорним лискучим дерматином. Ніхто не відчинив, мусив подзвонити ще раз, нарешті почув легкі кроки, й жіночий голос запитав:
— Хто?
Хаблак назвався, жінка, очевидно, подумала, чи варто впускати, але по паузі все ж відчинила. Виявилося — зовсім ще молода й вродлива, білявка, певно, фарбована, волосся до плечей, у білому светрі й джинсах, така собі спортивна дівчина, яка турбується про свою статуру.
— Вам тата? — запитала. — Він працює.
— Ще не повернувся з інституту?
— Тато завжди працює, — посміхнулася. — Якщо у вас справді невідкладна справа…
— Так, і я не насмілився б у цей час завітати до Бориса Корнійовича…
— Добре, зараз покличу.
Дівчина пішла довгим коридором, похитуючи стегнами: джинси справді личили їй.
Академік вийшов до Хаблака мало не одразу. Був у костюмі, й краватка стягувала модний, у смужку, комір сорочки — зовсім не домашній одяг, як у Гаврила Спиридоновича. А може, просто збирався кудись, зрештою, це не обходило Хаблака, капітан представився й попросив приділити йому кілька хвилин — мовляв, справа невідкладна й стосується “Волги”, яка належить академікові.
Хаблакові здалося, що, почувши про автомобіль, Борис Корнійович зітхнув полегшено, правда, могло й видатися, бо академік провів долонею по йоржику сивого, акуратно підстриженого волосся й мовив сухо:
— Тоді прошу з Ларисою. Я зайнятий, дуже зайнятий, машиною займається дочка, вона й відповість на всі запитання. — Певно, він не терпів ніяких заперечень, бо кивнув ледь помітно й зник у дверях, немов його й не було.
Хаблак знизав плечима й повернувся до дівчини, яка вмостилася в низькому шкіряному фотелі.
— Ну, знаєте… — почав, але дівчина застережливо підвела руку.
— Він і справді смертельно зайнятий, — одповіла лагідно, — і має рацію: на всі запитання, пов’язані з машиною, можу відповісти тільки я. Батько не користується нею, у нього службова, а нашу “Волгу” ганяю я.
“Ну що ж, — подумав Хаблак, — певно, й тут осічка”.
Капітан присів до столу й почав сухим протокольним тоном, немов підкреслюючи цим суто офіційний характер свого візиту:
— Вам належить “Волга”, номерний знак КИЗ 74–16?
— Авжеж, татові.
— І ви їздите на ній?
— Зрідка разом з татом.
— Позавчора близько восьмої години вечора ваша машина стояла під видавництвом “Кристал”?
Дівчина подивилася здивовано.
— Звідки ви знаєте? — запитала. — І для чого це вам?
— Я прошу відповісти.
— Так, наша.
— Ви були за кермом?
— Звичайно.
— Кого чекали?
— Я зобов’язана відповідати?
— Ми розслідуємо злочин, Ларисо Борисівно, і я мушу наполягати на цьому.
— Але яке я маю відношення до злочину? Чистої води безглуздя!
— Можливо. То кого ж ви чекали?
— Бачите, в мене було призначено зустріч. У видавництві працює знайомий, і ми домовились…
— Прізвище знайомого?
— Власюк… Андрій Віталійович Власюк.
— Ділова зустріч?
— Ну, якщо можна назвати діловою зустріч двох людей небайдужих одне до одного…
— Власюк виходив до вас?
— Звичайно. Він вийшов, ми перемовились буквально кількома словами, у них був якийсь вечір, і я поїхала сама.
— Андрій Віталійович нічого не передавав вам?
— Ні. Але скажіть, що трапилося і чому всі ці запитання? Що з Андрієм?
— Терпіння, Ларисо Борисівно. Ви можете пояснити, чому Власюк категорично заперечує, що бачився з вами того вечора? Що вибігав з видавництва до вас?
Дівчина підвелася, пройшлася кімнатою, склавши руки на грудях. Видно, розмірковувала, і Хаблак сидів мовчки, не кваплячи її. Нарешті зупинилася за крок, опустила руки й мовила жалібно:
— Дурний він, мій хлопець, зовсім дурний, любить мене й тому мовчить!
— Як так? — здивувався капітан.
— Добре, я розповім усе. Ми кохаємось, я одружена і пішла від чоловіка заради Андрія. Бачите, живу в батька, ми з першим чоловіком розлучаємось і поберемось з Андрієм. Але я просила його до часу нікому не казати про мене, і він додержав слова.
— Ну й ну, — скрушно покрутив головою Хаблак, — а я його попередив офіційно…
— Про відповідальність?
— Звичайно.
— Слово, дане мені, переважило, — констатувала Лариса не без задоволення. Хаблак уважно подивився на неї й подумав, що, можливо, Власюк мав рацію: заради такої дівчини можна підставити й власну голову.
Але ж цей клятий хлопчисько міг повести слідство хибним шляхом, он скільки вже витратили часу на пошуки “Волги”!
— Вам доведеться підтвердити все, що ви повідомили, в письмовій формі, — мовив чемно.
— З великою приємністю. Зараз?
— Так.
Поки дівчина викладала свої свідчення, Хаблак обміркував ситуацію. Певно, Власюк не причетний до крадіжки скіфської чаші, і вся історія, пов’язана з ним, викликана прикрим непорозумінням. Але кому ж викинув чашу Ситник?
А якщо ні? Якщо не Ситник?
Припустимо, що все ж Ситник. Хто тоді забрав чашу з крісла?
Завгосп?
Міг Ситник домовитися з Кротом? Звичайно, міг. Йому було відомо про зустріч з Хоролевським за кілька днів, він знав, що археолог показуватиме свої унікальні знахідки. Трохи фантазії, і план крадіжки розроблений.
Хаблак уявив, як завгосп у своїх домашніх туфлях на товстих повстяних підошвах нечутно сковзає видавничим коридором, замикає заздалегідь виготовленим “жуком” електромережу, ще кілька кроків — хапає з крісла скіфську чашу…
А далі?
Мусив заховати її десь у видавництві, однак там одразу ж було зроблено обшук, оперативники оглянули й комору Крота і нічого не знайшли. Зрештою, вікно з кімнати завгоспа виходило на двір, і він міг викинути чашу третьому спільникові.
Звичайно, міг!
