Глиняні глечики з білим та червоним вином уже стояли на товстій повсті, якою раби встелили кімнату. Варене та смажене м’ясо апетитно парувало на великих дерев’яних тарелях. Либонь, Скіпур зголоднів, бо зупинився, вдихаючи запах баранини, і ковтнув слину. Потім, переборовши себе, підійшов до вікна й запитав у Агала:
— Я не бачив тебе вже два роки, що ти робив і чого досяг?
— Звели покликати Понтакла, — вклонився Агал.
— Він тут?
— Чекає внизу.
Скіпур сплеснув долонями, і раб одразу з’явився в кімнаті.
— Нехай старий грек зайде сюди, — наказав цар владно.
Раб був кмітливий і не став з’ясовувати, якого саме старого грека слід погукати, нечутно метнувся вниз, і мало не одразу на сходах з’явився Понтакл. Ішов прямо, бо не звик згинатися ні перед архонтами, ні перед царями. Він — вільний громадянин вільної Ольвії, майстер, який поважав себе й свою роботу. Наблизився до Скіпура, зупинився й мовчки чекав царських запитань. Мабуть, знав, чого хоче від нього скіфський цар, бо мовчки витягнув з-під хітона щось загорнуте в тканину, повільно розгорнув і поставив на долоню велику срібну чашу з викарбуваними по боках зображеннями скіфів.
Грек підняв чашу над головою, щоб її краще було видно, повернув в усі боки обережно, наче святиню, і з поклоном подав цареві. Він уперше схилився перед Скіпуром, але не було в тому ні приниження, ні улесливості. Либонь, майстер схилявся перед мистецтвом майстра, який створив таке чудо, і, певно, це було саме так, бо Понтакл мовив нарешті:
— Я старий майстер, і руки вже погано слухають мене, та й очі не ті, однак скажу тобі, Скіпуре, що твій племінник Агал перевершив мене. Такої чаші я б не зміг викарбувати і в кращі свої роки. Визнати таке мені важко, бо мій батько працював із сріблом та золотом, а син Анаксагор успадкує від мене справу, проте ніхто ще не міг зробити такого чуда, як юний скіф. Я кажу це з гіркотою і радістю. Мою гіркоту ти, мабуть, розумієш: кому приємно, коли чужинець перевершує і тебе, і твого сина, але я не можу не радіти, коли бачу справжній мистецький твір, така радість завжди долає гіркоту. Бери, царю, цей витвір рук скіфських, цю срібну чашу, — вона зроблена для тебе й по праву належить тобі.
Але Скіпур не одразу взяв чашу. Він повернув її на долоні грека, розглядаючи карбування, — може, упізнав себе в поважному бородатому скіфі; який підняв акінак, бо посміхнувся весело. Нарешті взяв чашу й ступив до великого чорного глечика з червоним вином.
— Налий, Агале, — наказав владно, — налий мені повну чашу, бо справді вона радує зір і з неї можна пити тільки добре старе вино.
Скіпур дивився, як ллється з вузької шийки густе вино. Дочекався, доки чаша наповнилася по вінця, мабуть, вистачило б краплини, щоб вино перелилося, підніс до вуст, не розплескавши, і спорожнив одним духом. Показавши Понтаклові й племіннику на місця поруч себе, опустився на м’яку вовняну подушку.
З’явилися слуги. Вони принесли срібні тарелі з сиром-іпакою, овочами та фруктами, солоними оливками, в’яленою рибою й вареним м’ясом, а на великому блюді — шматки підсмаженої баранини.
На кілька хвилин Скіпур забув і про грека, і про Агалову чашу, вибрав великий шмат масної баранини, кусав, обрізаючи перед самими губами гаряче м’ясо, й лій стікав У нього по пальцях на рукави сорочки. Але це анітрохи не бентежило Скіпура, він обтирав пальці просто об сорочку, лишаючи масні сталки, і мружився од задоволення.
Понтакл і Агал також потягнулися до м’яса. Всі насолоджувалися смачною їжею і старим вином — раби ледь встигали підливати в чаші.
Нарешті Скіпур відірвався від м’яса, підставив рабу чашу, той почав наливати, але цар зупинив його коротким жестом, підважив чашу на долоні й засміявся щасливо.
— Кажеш, Агал перевершив тебе, — обернувся до грека й хитро примружився. — І я бачу, що перевершив. — Нараз поставив чашу на повстяний килим, спритно витяг з-під сорочки мішечок з сиром’ятної шкіри, важкий і туго напханий, підкинув на долоні й подав майстрові. — Добра робота вимагає доброї платні, — мовив тоном, що виключає заперечення. — Тримай, Понтакле, тут чисте золото, бо тільки ним можна оцінити те, що ти зробив для Агала.
Певно, він чекав якщо не захоплення, то принаймні вдячності, але грек заперечливо похитав головою й відповів переконано:
— Ні, царю, справжня майстерність і справжнє мистецтво вищі од золота. їм нема ціни, і я не хочу брати твоїх грошей. Бо в Агала я вклав не тільки свій досвід і знання, а частку душі, мабуть, віддав більше, ніж синові, — Анаксагор не завжди розумів мене, а Агал узяв усе, що я знав, скажу навіть, зараз він знає більше за мене, він не лише копіює, але й творить, і ця чаша тільки початок.
Скіпур задумливо кивнув головою.
— Йому робити інше…
Понтакл відпив вина, зиркнув з цікавістю.
— Ти хочеш сказати?.. — запитав невпевнено.
— Так, — зрозумів його Скіпур, — доля майстра, навіть найкращого, не для нащадка царського роду.
— Але для чого ж ти віддав його до мене в навчання? — стенув плечима грек.
— Це довга розмова, і не знаю, чи збагнеш.
— Може, й збагну!.. — різко відповів Понтакл. Його щоки взялися рожевими плямами — трохи сп’янів і вино додало сміливості. — Але слухай мене, Скіпуре. Цей хлопець, — поклав руку на Агалове плече, — може стати гордістю всього вашого племені, а не тільки твого роду, Скіпуре, всіх скіфів, бо розум і талант — єдине, що піднімається над владою й пихою і перемагає їх.
Скіпур недбало тицьнув пальцем у мішечок із золотом.
— А я можу купити їх, скільки захочу. Навіть усе, що ти зробив і що зробиш.
Грек енергійно похитав головою.
— Ти не зрозумів мене, Скіпуре. Справді, ти можеш придбати і чашу, і статую, і навіть цілу галеру. Ти збудував собі дім в Ольвії. Архонти дозволили це, зважаючи на твої заслуги, хоч ти й не наш громадянин. Але я маю на увазі зовсім інше. Жебрак-скульптор з Афін вирізьбив з мармуру статую Аполлона Простата. Ось уже три сторіччя стоїть вона в центрі міста навпроти агори, і всі знають ім’я цього жебрака. А за свого життя він кланявся афінським архонтам, і навіть пихатий багатій-купець не завжди удостоював його поглядом. Скільки за три сторіччя померло архонтів і царів!.. Он у вашому степу насипано сотні курганів, і кожен владика, пробач мене, Скіпуре, вважав, що ім’я і слава його вічні, а скажи мені зараз, хто похований в тих курганах?.. І де та слава? А статуя митця стоїть на п’єдесталі, і кожен в Ольвії знає його! Ім’я скульптора вічне, бо вічна краса, яка вийшла з-під його рук.
— І ти хочеш сказати… — гнівно зсунув брови Скіпур.
Але грека вже ніщо не могло зупинити.
— Що труд і талант вищі за владу! — закінчив твердо й переконано.
Скіпур замислився. Якась думка прийшла йому в голову, він хитро посміхнувся у вуса й мовив розважливо:
— Військо царя з Македонії не взяло Ольвію, не змогло Подолати її стіни, але ж, можливо, колись знайдеться полководець, який зруйнує вашу фортецю і все, чим пишаються греки. Ім’я царя лишиться, ще тисячу тисяч років люди знатимуть, хто знищив місто разом з усіма його храмами й статуями. А твій Аполлон перетвориться на порох…
— Ніхто не наважиться зруйнувати таку красу! — раптом утрутився Агал.
Скіпур невдоволено подивився на племінника.
— Я знав, що греки вплинуть на тебе, — мовив докірливо. — І це, зрештою, правильно. Але в тебе інша дорога, й нікому не відомо, що й коли мусить звершитись. Я задоволений тобою, Агале, і добре, що ти перевершив свого вчителя. І все ж, Понтакле, я не хочу бути в боргу перед тобою, бери своє золото, ти чесно заробив його… Якщо не візьмеш ти, Анаксагор ніколи не відмовиться.
Певно, старий грек збагнув, що цар має рацію, бо спокійно взяв мішечок з монетами й заховав у хітоні.
— Але ж ти не відповів мені, Скіпуре, — запитав знову, — для чого ти вчив свого племінника довгих три роки майстерності карбувальника, яка ніколи не згодиться йому?
І знову Скіпур уникнув відповіді.
