— Вона сама до вас підходила, секретарка?

— Сама.

— Як виглядала?

— Повна така — білявка, ну, знаєте, звичайно, не природна, тепер природних зовсім мало, отже, фарбована, гарна жінка, в тілі, й блузка мереживна, красива блузка, тепер такі модні.

— Галиною Іванівною сама себе назвала?

— Так. А що? Може, я щось не те вчинила?

— Може, й не те, — невизначено відповів Хаблак, — ніхто нічого не знає…

Майор перейшов до кімнати, де стояв апарат, додзвонився до довідкового й попросив номер телефону приймальні директора машинобудівного заводу. Одповіла секретарка.

— Галина Іванівна? — поцікавився Хаблак.

— Так, вас слухають.

Майор назвав себе й запитав:

— Ви приїжджали позавчора на Аркадію до сестри Михайла Микитовича Манжули?

— Я?.. — щиро здивувалась секретарка.

— А от Мар’яна Микитівна твердить, що саме ви. Цікавились, де можна знайти її брата.

— Вибачте, це якесь непорозуміння.

— І ваш директор не розшукував Манжулу?

— Навіщо? Товариш Манжула вже півроку тому звільнився з заводу.

Це була приголомшуюча новина, і Хаблак не спромігся ні на що краще, ніж запитати:

— Це точно?

— Вас цікавить точна дата й номер наказу?

— Ні, поки що це не так уже й важливо.

— Дати вам телефон відділу кадрів?

— Прошу.

Хаблак записав номер телефону, вже твердо знаючи, що справа починає набирати зовсім несподіваного й незвичайного повороту.

— І ще одне запитання, Галино Іванівно, — попросив, — може, воно видасться вам дивним, але скажіть: якого кольору у вас волосся? Ви не білявка?

— Скоріше — навпаки.

— Тобто?

— Брюнетка. Це має якесь значення?

— Для нас — так.

Поклавши трубку, Хаблак помітив запитувальний погляд Волошина, однак не став нічого пояснювати й поспішив на кухню. Певно, Мар’яна Микитівна трохи оговталася, бо витирала вологою ганчіркою пилюгу, яка встигла вкрити стіл за кількаденну відсутність господаря.

— Пригадайте, будь ласка, — попросив її Хаблак, — заводська секретарка, Галина Іванівна, яка розпитувала вас про брата, була сама? Вона підійшла до кіоска сама? Чи, може, хтось її супроводжував? Можливо, поспішила до когось?

Жінка поклала ганчірку.

— Сама, — ствердила. — Галина Іванівна підійшла сама. Вона ще купила в мене журнал “Україна”, дала карбованця і забула здачу. Я хотіла наздогнати, та не встигла. Вона перейшла вулицю, там у нас сквер, перетнула його й сіла в машину. Це я точно бачила, на неї чекала машина, “Волга” вишневого кольору. Я гукала її, проте Галина Іванівна не почула, машина одразу рушила.

— Номери? — запитав Хаблак. — Номери не помітили?

— Ні, машина стояла до мене боком, ще й за деревами, я ж казала, там сквер.

— Крім водія, хтось був у машині?

— Не знаю. Галина Іванівна сіла на переднє сидіння, а позаду… Може, хтось і був…

— Спробуйте пригадати.

Мар’яна Микитівна спробувала, навіть старатливо заплющила очі, але відповіла невизначено:

— Здається, був, однак твердити не можу.

Хаблак вийшов на балкон, покликав Волошина. Коротко розповів про почуте, і старший лейтенант зумів одразу збагнути всю важливість щойно одержаної інформації.

— Гадаєш, вони подалися потім до радгоспного селища? — запитав.

— Для чого ж тоді містифікація з Галиною Іванівною?

— Вишнева “Волга”! — вигукнув Волошин. — Якщо вони поїхали тою ж “Волгою”, в селищі їх могли побачити. Видна машина, як гадаєш?

— Треба їхати туди.

— Навіть дуже треба.

— А тут?

— Що тут… Хлопці, власне, вже закінчують. Гарно жив Манжула, розкішно. Але поки що нема нічого суттєвого, один блокнот, — показав маленький записник у шкіряній обкладинці. — Адреси, номери телефонів. Згодиться.

— Точно, згодиться, — погодився Хаблак. — Отже, тут кінчаємо?

— Квартиру хлопці опечатають, щось знадобиться — повернемось.

Волошин подзвонив Басову й домовився про подальші дії. Залишивши оперативників у квартирі Манжули, вони знову помчали до злощасного села на чорноморському березі.

Біленко сидів у сільраді, складав акт про якесь порушення. Навпроти нього примостилася на стільці огрядна молодиця з великою господарською сумкою, з якої виднілася зелена цибуля. Молодиця щось доводила сержантові й доводила досить азартно, бо розчервонілася і спітніла. Невдоволено озирнулася на людей, що завадили їхній розмові, навіть махнула рукою, аби вийшли й почекали. Та підхопився Біленко — збагнув: навряд чи даремно вертатимуться до селища Хаблак з Волошиним, і сказав молодиці:

— Ми з тобою, Валеріє, розберемося потім. Зараз у мене невідкладні справи.

— Це чому ж — невідкладні? — заперечила невдоволено. Та сержант обірвав її рішуче:

— Сказано: йди додому. Якщо хоч раз побачу… — він не договорив, лише махнув рукою — видно, жінка збагнула, Що їй справді краще йти, бо підхопила сумку з цибулею і почимчикувала не озираючись. Але, певно, не була б жінкою, якби не лишила за собою останнього слова. Зупинилася в дверях і кинула на прощання:

— Легше всього акти складати, ти попробуй на полі повкалувати… — шалапутливо блиснула очима й зникла.

Вислухавши офіцерів, Біленко запропонував:

— Вам селом швендяти негоже. Та й не розмовлятимуть люди з вами відверто, ясніше ясного. У мене актив є, хлопців по селу пущу — вони про все дізнаються. І я з ними. А вам краще на море податися. Годину чи півтори матимете, чого тут у сільраді стовбичити.

Хаблак покрутив головою: виходило якось незручно, поки вони купатимуться, інші діло робитимуть… Проте Біленко, певно, мав рацію, і майор запитально зиркнув на Волошина: мовляв, на твій розсуд, ти тут начальство, тобі й вирішувати.

Волошин поставився до сержантової пропозиції схвально.

— Точно, — ствердив, — ми тобі, сержанте, тільки заважатимемо. Завдання ясне: вишнева “Волга”?

— Якщо була, люди обов’язково бачили, — розсудливо відповів Біленко. — А якщо бачили й запам’ятали, скажуть.

Сержант пішов шукати своїх дружинників, а міліцейська машина рушила до моря, і Хаблак без особливих докорів сумління заліз у воду, навіть заплив далеченько, так, що крутий берег, з якого скинули Манжулу (тепер майор майже не сумнівався, що саме скинули), видавався зовсім не страшним.

Майор ліг горілиць, дивився у бездонну небесну синяву, легкі хвилі гойдали його, і нараз усі повсякденні клопоти — вишнева “Волга”, квартира з кришталевими вазами, міліцейський сержант на сільських вулицях — видалися дрібними і не вартими уваги.

Уявив скіфа на коні, що зупинився на кручі, і грецьку галеру, яка йде попід берегом з Криму до Ольвії, певно, і в тих людей були свої клопоти. Вони воювали, вбивали, брали в полон. Та все забулося. Пройшли степами скіфи, сармати, гунни, не лишилося від них нічого, тільки кургани й кам’яні баби в степу, а тепер на чорноморському березі стоять великі міста й села, і живуть у них нові люди із своїми клопотами, щастям і тривогами, під вічним небом, на березі вічного моря, і невідомо, може, років через тисячу його, Хаблака, нащадок також думатиме про нього, як він зараз про скіфа на крутому березі.

І чи не є його клопоти з вибухом у аеропорту й вишневою “Волгою” зовсім мізерними, мине час — і все забудеться, а історія складається з якихось більших, значніших подій, у порівнянні з якими те, чим він займається, піщинка на безмежному одеському пляжі.

Хаблак занурив обличчя у воду, пірнув і поплив у глибині з розплющеними очима. Зовсім поруч — здається, міг би дотягнутися рукою — гралися рибки — мабуть, ставрида. Хаблак спробував спіймати одну, але йому не вистачило повітря. Виринув, набрав повні легені й повернув до берега, швидко й ритмічно викидаючи руки.

Берег наближався, більшав — крутий, кам’янистий, суворий — і Хаблак уже не думав байдуже про себе й свою справу.

У Біленковій альтанці сиділо троє хлопчаків, двоє приблизно одного віку, років одинадцяти-дванадцяти, й третій, певно, дошкільник, проте, виявилося, вже закінчив перший клас, про що й повідомив не без пихи. І ще виявилось, що хлопці вчора вранці, біжучи на море, зробили невеличкий гак, бо мусили нарізати в акацієвому гаї рогачів для рогаток, там і наштовхнулися на вишневу “Волгу” й двох чоловіків біля неї.