Мишко підвів руки й загорлав несамовито “ура!”, гадав, що з літаків його побачать і почують, та сталеві птахи зникли за корівниками, а він усе ще стояв з піднятими руками й відчував на розпашілому обличчі холод вихора, що вирував угорі. Нарешті побачив Лесю і запитав у неї, немов не вірив своїм очам і вимагав негайного підтвердження:

— Ти ж бачила, це свої?

— Наші… — відповіла розгублено, а Мишко схопив її за руку й потягнув до барака. — Побігли!

— Корови недоєні…

— Біс із ними!

— А молоко? Що скаже Кальтц?

— Німецьке молоко! Тьху… — плюнув і розтер.

— Корів шкода.

— І корови німецькі! — Підхопив гусака. — І цей був німецький, а став моїм. Ходімо… — Дівчина ще вагалася, та Мишко мовив таке, що остаточно переконало її: — Треба розповісти нашим, бо, може, й не знають.

І вони повернули до бараків, узявшись за руки, побігли накатаною грунтовою дорогою. Мишко тримав Лесину руку міцно й знав, що нема в світі ніжніших за ці зашкарублі від важкої роботи пальці.

Дорога спускалася до байраку, через який перекинули вузький дерев’яний місточок, і на ньому стояв хлопчина років десяти; Мишко одразу впізнав його: син якогось родича Кальтца, що мешкав у сусідньому селі.

Одягнутий у форму гітлерюгенду, хлопець стояв посеред місточка, широко розставивши ноги, й дивився, як Мишко з Лесею наближаються до нього. Нараз засунув руки в кишені шортів, з-під яких стирчали худі, немов сірники, ніжки, й подався їм назустріч, дивлячись зверхньо й презирливо.

Мишко відчув, як затремтіли Лесині пальці, стиснув їх міцно й заспокійливо. Ступили на місток, і дерев’яні бруски застукали під такими ж дерев’яними колодками, що кріпилися ремінцями до ніг.

Хлопець не притишив крок, ішов, заклавши руки до кишень, вони зближувалися швидко, певно, раптом хлопчина усвідомив, що йому не збираються поступатися дорогою, і це не те, що здивувало, а вразило, бо вигукнув тонким голосом, уклавши в єдине слово всю ненависть і презирство, з якими ставився до цих рабів:

— Weg!

Він вимагав, щоб йому звільнили дорогу, і ще вчора Мишко відступив би до билець, пропускаючи цього миршавого гітлерюгенда. Але сьогодні присунувся впритул до нахаби — хлопчина ледь діставав йому до грудей, підвів голову й зробив спробу відштовхнути Мишка, однак той схопив його за рожеві вуха й почав сильно і з насолодою м’яти.

Хлопчина загорлав несамовито, на мить Мишко подумав, що негарно знущатися з меншого й слабшого, проте не міг утриматися, повернув гітлерюгенда до себе спиною і відважив такого копняка, що той не втримався і впав, незручно простягнувши вперед руки.

А Мишко знову взяв Лесю за руку, вони перестрибнули через хлопчину, весело зареготавши, і цей зневажливий регіт так вплинув на нього, що закрутився на цупких дошках мосту, шкрябаючи їх нігтями, й заскиглив жалібно і з ненавистю.

Але Мишко вже не чув його загроз, зовсім близько бачив бараки й матір, що сиділа біля дверей на дзиглику й чистила картоплю. Вона відклала ніж і дивилася, як біжать, опустивши руки знеможено, певно, здогадувалась про Мишкові почуття до цієї цибатої і не дуже вродливої дівчини, але побачила вперше, як тримаються за руки. Можливо, це вразило її більше, ніж літаки з червоними зірками. Проте Мишко не помітив материної розгубленості, він узагалі цієї миті не міг нічого помічати, був переповнений почуттями й мусив негайно вихлюпнути їх.

— Мамо!.. — вигукнув і, тільки тепер побачивши, що вона дивиться не на нього, а на Лесю, відпустив руку дівчини. — Мамо, ви знаєте, прийшли наші!..

— Знаю, дитино, — відповіла якось умиротворено, без того зачудування й захвату, котрих очікував.

— Ти бачила літаки?

Мати кивнула, не спускаючи пильного погляду з Лесі. Та почервоніла, але не відвела очей, наче захищала себе й своє почуття. Мати зрозуміла це й збагнула, що зараз втручання недоречне, краще удати, ніби нічого не помітила, принаймні мала пристойний привід для відступу — підвелася і, широко перехрестившись, мовила просвітлено, дивлячись кудись над дітьми, немов і справді бачила бога:

— Слава тобі, господи! — Ще раз перехрестилася урочисто та додала зовсім буденно: — От і дочекалися…

Мишко кинув їй під ноги важкого гусака.

— Леся зараз обпатрає, — сказав так, наче йшлося про щось цілком звичайне, — засмаж на обід, бо я вже й не пам’ятаю, коли їв гусятину.

Він і справді не пам’ятав, либонь, їв її ще до війни, а тоді йому не виповнилось і тринадцяти, певно, його б не забрали до Німеччини, та в тринадцять виглядав шістнадцятирічним, а тепер, коли ще не виповнилось сімнадцяти, вибехкав на сто вісімдесят п’ять сантиметрів і сам без особливих зусиль підіймав задок брички.

— Де взяв? — запитала мати.

— Приніс, і все! — одповів виклично.

А Леся підтримала:

— Наробилися за три роки, їм з нами он скільки розплачуватися!

Видно, мати додержувалась такої ж думки, але відразу погодитися із зухвалим дівчиськом не хотіла, бо заперечила:

— За крадіжку в Гарці, кажуть, повісили…

— Не крадемо — своє! — заперечив Мишко безапеляційно, й мати, наче лише чекала цих слів, одразу заспокоїлася. Підняла гусака й мовила задоволено:

— Великий!

Леся підхопила птицю, облила окропом і заходилася патрати, а Мишко вирішив, що святковий обід не може відбутися без дівчат, вони садили капусту аж під Гарцом, кілометрів за чотири від Штокдорфа. Нараз він уявив, як під’їжджає до поля, де працюють дівчата, на вороному жеребці самого фон Шенка, й тут-таки збагнув, що мусить вчинити саме так, бо не простить собі нерішучості, може, ніколи не трапиться нагода погарцювати на баскому коні, як сам граф фон Шенк. До коня східних робітників і близько не підпускали.

Мишко побіг до конюшні.

Конюх, старий, трохи підсліпуватий Карл, як і завжди, вже відпочивав — нагодував робочих коней, а виїзних почистив, після цього залазив на горище й спав годину. Його не взяли навіть до фольксштурму, ортсгрупенляйтер сам розпорядився не вносити Карла до списків, бо той був несповна розуму, міг розмовляти тільки з кіньми і ще трохи з управителем Кальтцом, особливо коли той давав розпорядження щодо конюшні.

Карлове хропіння лунало з горища, мабуть, конюха не розбудила б ціла ескадрилья штурмовиків, і Мишко вивів вороного із стійла, загнуздав і осідлав. Кінь, відчувши вуздечку, заіржав збуджено, Мишко всунув ногу в стремено і опустився на блискуче шкіряне сідло. Вороний одразу заграв під ним. Хлопець ще ніколи не гарцював на такому коні, тільки ганяв верхи робочих моцаків купати до ставу, відпустив повід, і вороний одразу пішов чвалом.

Леся, помітивши Мишка, завмерла з роззявленим ротом. Мати насварилася кулаком, та хлопець підвів жеребця дибки й, сам дивуючись зі своєї зваги, пустив його в обхід бараків на дорогу до Гарца.

Дівчата ще здалеку побачили вершника, але не одірвалися від роботи, певно, гадали, що дорогою скаче сам молодий граф, і боялися його гніву, та Мишко спрямував вороного навскіс зораного поля, лише тоді дівчата покинули капусту, дивлячись на зухвалого вершника.

Мишко підскакав до них і осадив коня перед самими робітницями — ефект був надзвичайний, кам’яніли не вірячи й, мабуть, думали, що все це примарилося, однак Мишко, не злазячи з коня, загорлав:

— Кінчай роботу! Чого працюєте на швабів?

Висока худа дівчина, запнута темною хусткою, люто визвірилася на нього:

— Самому жити розхотілося, то й нас загубити хочеш?

— Наші прийшли! — радісно вигукнув Мишко. — Годі на фріців спину гнути!

— Наші, невже наші? — Руки в дівчини опустилися, либонь, лише тепер вона утямила те, що мовив Мишко, бо заплакала, але не зрушила з місця ані на крок, стояла й витирала сльози на щоках.

До Мишка вже бігли дівчата. Бігли, мигтячи голими коліньми, розмахуючи руками, вони вже повірили йому, мабуть, тому, що навіть такий відчайдуха, як Михайло Галайда, ніколи б не наважився сісти на графського коня. Це загрожувало шибеницею, а Мишко крутить огира на ріллі, навіть нахабно хвиськає лозиною.