— Ось пан Валбіцин і переконається в цьому, — вставив Кранке. — Покажете, звідки краще приземлитися літакові. І нехай вам щастить.
Це було мовлене з щирою приязню, мало не дружньо, обличчя Кальтца розпливлося в широкій посмішці, й він на прощання міцно потиснув руку гауптштурмфюрерові.
Від мисливського будинку вела алея до парадного в’їзду, проте Валбіцин з Кальтцом одразу звернули з неї на стежку поміж глодових кущів. Управитель пропустив уперед Валбіцина — все ж, як визначив той, до кінця не довіряв йому, проте це не засмутило Валбіцина, бо мусили відійти далі від будинку. Стежка в’юнилася до хвіртки у паркані, вона замикалася лише на засув зсередини, за нею починалася улоговина, котра й мусила вивести їх до поля, засіяного озиминою.
Валбіцин знав ці місця не гірше за Кальтца, вони з Кранке встигли обстежити всі підходи до мисливського будинку, особливо дорогу до поля — пробирався дном улоговини спритно, обминаючи шипшинові та ожинові зарості.
За парком улоговина кінчалася, і стежка круто піднімалася вгору до поля. Валбіцин перший піднявся до нього, причаївся за розлогим кущем, роззираючись, Кальтц зупинився поруч, він захекався і глибоко втягував повітря.
Управитель обминув кущ, озирнувся на Валбіцина, запрошуючи й того посунутися трохи далі й роздивитися ідеально рівне й довге смарагдове поле, простягнув руку, показуючи, звідки краще сідати літакові, він остаточно заспокоївся і зовсім не стерігся — підставив спину, і Валбіцин одразу скористався з цього: ударив точно й сильно, Кальтц, певно, навіть не усвідомив своєї смерті, лише застогнав і осів під кущ, повільно, наче втомився й мусив відпочити.
Валбіцин акуратно обтер ніж об піджак управителя, натиснув на кнопку, ховаючи лезо, й тільки по тому перевернув Кальтца догори обличчям, побачивши, як каламутнішають його очі й мертвотна блідість розливається по обличчю, уважно огледівся і не побачив нікого. Тільки нахабна сойка стрекотіла в глодових кущах.
Валбіцин постояв ще трохи і, остаточно переконавшись, що Кальтц мертвий, швидко подався назад до улоговини.
5. Гусак досмажувався на пательні, й неймовірно смачний запах переповнював барак. Мабуть, тут не пахло так ніколи, й до кухні весь час зазирали цікаві. Чутка, що Мишкова мати смажить гусака, поширилась блискавично, це було так несподівано, що до барака прийшли навіть французи, вони нюхали повітря, про щось жваво розмовляли й, певно, схвалювали Мишкову відчайдушність, бо сміялися і радісно тицяли в хлопця пальцями. Потім один із них відкликав Мишка і поцікавився, де саме хлопець вполював такого смачного птаха. Мишко пояснив охоче, і французи, перемовившись між собою, рушили до лугу, але не встигли відійти й сотні метрів, як з-за саду, що відділяв барак від шосе, вискочила відкрита машина. Мишко відразу впізнав її і кинувся назустріч. Французи нерішуче зупинились, та, побачивши, як радісно розмахує руками хлопець, збагнули, що саме трапилося, і посунули назад.
“Віліс” загальмував різко, наче шофер випробував надійність гальм, і Бобрьонок зіскочив, мало не потрапивши в Мишкові обійми.
— Ну, — запитав майор нетерпляче, — де твій фельдшер?
Мишко не чекав, що так зразу почнеться ділова розмова. Вважав: має відбутися якась урочистість, може, мітинг, люди ж зібралися, щоо привітати визволителів, он уже біжать до машини, радісні й збуджені, і він загорлає зараз разом з усіма, бо змовчати просто неможливо…
Однак перехопив утомлений уважний погляд чорнявого командира й відповів, затнувшись, зовсім не те, що хотів, так само коротко, як і запитали:
— Леся бігала до нього — він чекає вас удома…
Хотів пояснити, хто така Леся і що до села, де мешкає фельдшер Функель, зовсім близько, он навіть черепичні дахи видніють, та машину вже оточили дівчата, й галаслива Настя, котра нікого й нічого не боялась і не соромилась, просто обхопила майора з-а шию і повисла на ньому, обціловуючи.
Мишкові здалося, що, навіть зважаючи на незвичність ситуації, Настя переборщила: така особа, як майор, вимагала більшої поваги, на мить вії! злякався Настиної безсоромності й зухвалості, проте побачив, що майор аніскілечки не образився, навпаки, притиснув до себе дівчину й закружляв, сміючись і також цілуючи її, а дівчата вже налетіли на машину, утворивши на ній малу купу, — регіт, вереск і навіть зойки долітали звідти, потім хтось, може, шофер, а може, хтось із дівчат, натиснув на клаксон, і автомобільний сигнал, заглушивши дівочий вереск, залунав над бараками, залунав урочисто й святково, немов салют.
Нарешті Настя відпустила Бобрьонка, проте не відійшла, тримала за руку й зазирала у вічі, наче сподівалася почути від нього щось потаємне, відоме тільки йому, і майор збагнув, що не має права обманути дівчину, і мусить щось сказати, точніше, не щось, а саме ті слова, на які очікує не лише ця огрядна, проте дуже симпатична Настя, а всі, хіо стир-лувався навколо їхнього “віліса”.
Бобрьонок обережно вивільнив свою руку з Настиної, обвів поглядом людей, що буквально накинулись на них, кількох секунд йому вистачило, аби побачити убозтво ви-линялих, запраних, так-сяк зацерованих і полатаних бавовняних та сатинових сукенок, брудних і дірявих сорочок на чоловіках, худі й зморені обличчя з виголодженими очима, виголодженими, але щасливими й збудженими. Десь з-поза них майнули сміхотливі очі шофера Віктора, з’явилося і одразу зникло за дівочими плечима витягнуте й чомусь здивоване обличчя Толкунова, Бобрьонок ступив крок до “віліса” й сказав те, що думав і мав сказати:
— Отак от, дорогі наші люди, дочекалися!.. Важко вам тут було, та, повірте, й нам не легше!
Дівчата відпустили збуджених Мохнюка й Толкунова, капітан поправляв зібганого кашкета і усміхався ніяково, а Віктор нараз підвівся на “вілісі”. Тепер він височів над усіма, як оратор на трибуні, мимохіть став найголовнішим — помахав затиснутою в кулаці пілоткою і закричав несподівано тонким і верескливим голосом:
— Тепер ви знову вільні! Ура!..
Бобрьонок побачив, як літня жінка в старій кофтині та навдивовижу яскравій, мабуть, зовсім новій сатиновій червоній хустці — такі носили перші комсомолки та робітфаківки — знеможено сперлася на радіатор. Йому здалося, що жінка от-от упаде й знепритомніє, тому подався до неї, але вона разом з усіма дівчатами підвела вгору стиснуті кулаки й підхопила Вікторове “ура”.
Бобрьонок пошукав очима у натовпі високого хлопця в картатій сорочці, подумав, що церемонія зустрічі переможців може затягнутися (зрештою, розумів збудження та хвилювання дівчат і навіть чоловіків, що перемовлялися незнайомою мовою, певно, французькою, бо двоє, взявшись за руки, заспівали “Марсельєзу”), проте в них зовсім не було вільного часу, вони не спали цілу ніч, об’їхавши три села, не мали права гаяти жодної хвилини — усвідомлював і добре розумів це, та що міг удіяти, коли радість заполонила і його, і навіть розсудливого Толкунова, не кажучи вже про Віктора.
Бобрьонок рішуче натягнув кашкета, немов загнуздав свої почуття, і, не зовсім увічливо відтрутивши плечем Настю, почав прокладати собі шлях через натовп до високого юнака.
Мишко побачив цей рух майора, і обличчя його засяяло. Відсторонив якогось чоловіка й вказав Бобрьонкові рукою на відчинені двері барака.
— Прошу, — мовив гордовито й навіть з відтінком пихи, — у нас готовий обід! Мати засмажила гусака…
Бобрьонок нетерпляче махнув рукою: які можуть бути гуси, коли треба зважати на кожну хвилину.
— Ні, — одповів категорично, — нема часу, крім того, ми вже трохи перекусили.
Хлопець відступив розгублено й заслонився руками від Бобрьонка, немов той бовкнув нісенітницю.
— Але є засмажений гусак… — повторив. — Мати засмажила, й ми чекали вас…
Певно, він ще не повірив, що майор остаточно відмовився і;1д царського обіду, це не бралося голови, й він не міг збагнути, як узагалі можна вчинити так. Ці почуття віддзеркалилися на його обличчі так ясно, що Бобрьонок зрозумів: не має права знехтувати цією гостинністю. Мабуть, засмажений гусак для цих виснажених людей є райським дарунком, і він смертельно образить їх відмовою. До того ж вирішив: по-швидкому можна вкластися хвилин у десять, а що таке десять хвилин, навіть найдорожчих, якщо вони можуть зіпсувати людям свято?
