…Гюнтер сидів на своєму постійному місці — пра­воруч од виходу, пив каву й проглядав журнали. Він завжди вечорами пив багато кави. Карл дивувався, як може людина випити стільки й потім спати, але Гюнтер лише сміявся й пояснював, що все одно веде нічне існування, а до ранку, коли він лягає, ще далеко, та й узагалі кава не заважає йому міцно спати.

Карл підсів до Гюнтера, і той відклав журнали, глянувши запитально.

— Що трапилося? Мені здалося, ти був схвильо­ваний, коли дзвонив. Та й зараз почуваєшся не в своїй тарілці.

Отак завжди: Гюнтер був непоганим психологом і вмів зазирати другові в душу. Іноді це дратувало Карла, він давав відкоша Гюнтерові, навіть іронізував з його намагань одразу зрозуміти й оцінити людину, та не міг не віддати другові належного — Гюнтер усе ж знав людей, помічав їхні вразливі сторони і вмів спритно грати на людських слабкостях. Але на­віть менторський тон Гюнтера на цей раз не вразив Карла. Бо знав: сьогодні його верх, зараз він ошеле­шить Гюнтера, гратиме з ним, як захоче, і так буде принаймні у найближчому майбутньому.

Усвідомлення того, що він зможе облагодіяти дру­га, якось підносило Карла у власних очах, і він не відмовив собі у задоволенні хоч трохи поінтригувати Гюнтера.

— Маєш рацію, — відповів, — я і справді, можли­во, не в своїй тарілці. Але з насолодою побачу, як витягнеться твоя самовдоволена пика, коли почуєш, що скажу. Я, правда, ще не вирішив, чи варто відкри­вати цю таємницю, та коли ти гарно поводитимешся…

Гюнтер дивився недовірливо, але чи то блиск Карлових очей, чи його переконаність і схвильованість підтвердили, що каже чисту правду, і Гюнтер, відста­вивши чашку з кавою, нахилився до Карла.

— Ну? — запитав коротко.

Карл, не поспішаючи, запалив сигарету.

— Хотів би ти мати мільйон?

Гюнтер зареготав.

— Кельнер, кави! — помахав рукою. — Мільйон чого: доларів чи фунтів стерлінгів? Чи ти хочеш по­дарувати мені мільйон швейцарських франків? Я не гордий і візьму будь-якою валютою, навіть у динарах або рупіях!

— Мільйон західнонімецьких марок, — обірвав йо­го Карл.

— Можу і в марках, — продовжував іронізувати Велленберг. — Чудова валюта, яку можна поміняти в будь-якому банку. Мрія мого життя — мільйон, і я вклоняюсь вам, о Ротшільде, за щедрий подарунок!

— Подарунка не буде, — швидко одказав Карл. — Гроші доведеться заробляти.

— Ха! — вигукнув Гюнтер зло. — Я можу працю­вати все життя й не зароблю мільйона. Якщо фортуні не забагнеться трохи поколисати мене…

— Можливо, ти вже в колисці, — засміявся Карл. — Не можу нічого гарантувати, але послу­хай… — І розповів про існування “трійки”, обминув­ши, звідки він дізнався про неї.

Від іронії Гюнтера не лишилося й сліду.

— Ого! — округлив очі. — І скільки лежить на то­му шифрованому рахунку?

Карл знав, що Гюнтер запитає про це. Він зазда­легідь продумав усі можливі повороти розмови й ви­рішив не відкриватися до кінця.

— Тебе влаштовує мільйон? — мовив так, щоб по­класти край небажаним запитанням.

— Звичайно… — Гюнтер зрозумів, що його відсу­вають на другий план, але не образився. Подумав: на місці Карла він поводився б так само, можливо, не дав би й мільйона, гра була варта свічок і за сто, і за п’ятдесят тисяч, навіть менше. Велленберг жадіб­но ковтнув гарячої кави, яку приніс кельнер. — А звід­ки?.. — Та нараз осікся, бо догадався звідки. І це вра­зило його: невже? І чи можливе таке? Так, Хаген, а Франц Ангель, котрого недавно повісили і який, він читав про це, полював на есесівські скарби, довгий час переховувався під прізвищем Хаген, отже, перед ним сидить зараз…

Гюнтера кинуло в піт. Він міг би відплатити за образу, міг двома словами знищити Карла Хагена — сина вбивці, ката, і Гюнтер мимовільно глянув на друга зверхньо і навіть зневажливо.

Карл піймав цей погляд і зрозумів, що Гюнтер догадався про все, — зіщулився й відвів очі: з яким задоволенням він би викинув ті мільйони на смітник, аби тільки не бути сином Ангеля, не критися й не но­сити ганебне тавро; хоч він ні в чому й не винен, проте — син, і це тяжітиме вічно, аж до смерті.

І все ж знайшов у собі сили, щоб сказати спокійно і на перший погляд байдуже:

— Дані, які я маю, вірогідні. їх переслав листом мій батько. Ти, певно, чув це прізвище — його звали Франц Ангель.

Слова злетіли з його вуст, і нічого не сталося — Гюнтер продовжував сьорбати каву, і в його очах не було ані цікавості, ані здивування, він мав витримку, цей Гюнтер Велленберг, чи просто зумів зіграти, адже справді був талановитим драматичним актором. Але про що б не думав Гюнтер, Карлові імпонувала його стриманість — здивування, особливо співчуття, бу­ли б зараз нестерпні.

По кількох секундах мовчання продовжив, награно посміхаючись:

— Ти розумієш, я не можу пишатися таким пред­ком, та що вдієш…

— Облиш! — перервав його Гюнтер. — Давай кра­ще не говорити про це. Що сталося, те сталося, мене не цікавить джерело твоєї інформації. Був би твій батько самим сатаною, це не вплинуло б на моє став­лення до тебе!

Гюнтер простягнув Карлові руку, тому здалося — дещо театрально, та все ж щиро потиснув руку дру­гові, наче присягаючись на вірність. Запитав би зараз Гюнтер прізвища “трійки” — назвав би, не вагаючись, але Гюнтер не запитав, хоч запитання й крутилося в нього на язиці.

— Отож, ми домовились, — сказав Карл. — Я на­зву двох із “трійки”. Не тому, що не довіряю тобі, просто коли ти знатимеш усіх трьох, таємниця пере­стане бути таємницею. — Це прозвучало трохи непе­реконливо, та Карл не міг видумати пристойнішого аргументу. Він і справді довіряв Гюнтерові, та якесь підсвідоме почуття підказувало: не слід відкриватися до кінця! Щоб перевести розмову на інше, додав діло­вим тоном: —Звичайно, ти повинен розуміти, що не­ма жодних гарантій і вся наша… е-е… місія може ви­явитися даремною…

— Я не вимагаю, щоб ти дав мені розписку на мільйон, — хрипко засміявся Гюнтер. — Але врахуй: мої фінансові можливості…

Та Карл і без цього знав, що у Велленберга ніколи не буває грошей.

— Всі витрати я беру на себе, — зупинив його. — Можливо, все буде гаразд, і ми швидко… Але ж про всяк випадок я маю кілька тисяч франків.

— О-о! — задоволено вигукнув Гюнтер.

Карл перехилився до нього через столик, заше­потів:

— Першим у списку стоїть Рудольф Зікс. Колиш­ній групекфюрер СС. Відомо лише, що його брат живе зараз у Загені. Це недалеко від Кельна. Мій “фольксваген” на ходу, якщо не заперечуєш, післязавтра мо­жна вирушити.

Ганс-Юрген Зікс походжав по кабінету, помахую­чи сигарою. Таку вже мав звичку — обдумуючи щось важливе, міряв кабінет навскіс неквапливими крока­ми й нюхав ароматний сигарний дим: усі знали, коли в кабінеті пана Зікса накурено, хазяїн прийняв важ­ливе рішення.

Візит швейцарського журналіста насторожив Зікса. До місцевих газетярів давно вже звик. їм з охотою давав інтерв’ю і взагалі підтримував контакти з га­зетами, вважаючи, що згадування в пресі його імені сприяє популяризації фірми готового одягу Ганса-Юргена Зікса, а без реклами в другій половині двадця­того століття важко продати й склянку газованої води.

Пан Зікс нічим не виказав своєї зацікавленості: протримав швейцарського журналіста з півгодини в приймальній і зустрів сухо, всім виглядом підкреслю­ючи, що він — людина ділова й не витрачатиме час на балаканину. Але вже перше запитання молодика, який назвався Карлом Хагеном, занепокоїло власни­ка фірми й навіть злякало його — пану Гансу-Юргену Зіксу довелося зробити зусилля, аби відповідати рів­но, доброзичливо й наприкінці усміхнутися й поти­снути журналістові руку.

Тепер Зікс пригадував усі деталі розмови — вона справді була важлива й могла мати зовсім несподіва­ні наслідки.

Журналіста цікавила зовсім не фірма, не її про­дукція та зв’язки, він розпитував про старшого брата Ганса-Юргена — колишнього групенфюрера СС Ру­дольфа Зікса. Звичайно, нахабу можна було одразу виставити з кабінету, пан Зікс хотів так і вчинити, але обережність, як завжди, взяла гору (ну, чого б домігся, викинувши журналіста?), і він вступив у гру, запропоновану паном Хагеном: відповідав недомов­ками на недомовки, сам ставив раптові запитання, намагався викликати журналіста на відвертість. Спра­ва в тому, що вони з Рудольфом чекали з Південної Америки людей від обергрупенфюрера СС Лібана, й поява швейцарського журналіста (можливо, й не журналіста) видалась вельми й вельми підозрілою.