Я пролежав під стружками цілий день, добре зголоднів, але нітрохи не боявся; я ж знав, що стара господиня й удова підуть відразу по сніданкові на молитовне зібрання й проведуть там цілий день; вони подумають, що я вранці, як і завжди, погнав худобу на пашу, отож мене кинуться шукати аж увечері, як уже зовсім смеркне. Та й слуги також нічого не помітять, бо кожне з них тікає погуляти, поки старих немає вдома.

Ну так от, тільки-но стемніло, вийшов я звідтіля та й подався берегом проти води і пройшов милі зо дві, а може, й більше, – там уже й домів ніяких не було. На цей час я обміркував, що мені робити. Тут, бач, таке діло: коли б я пішов пішки, мене винюхали б собаки; коли б же я вкрав човна й перебрався на той бік, то відразу ж помітили б, що десь пропав човен, і могли б догадатися, що я перехопився ним через річку, довідалися б, де я причалив на тому боці, і знову ж таки знайшли б мій слід. Ні, Джіме, кажу я сам до себе, тобі треба забратися на пліт – він не лишає по собі ніяких слідів.

Аж ось бачу: з-за повороту вигулькнув вогник. Я плигнув у воду, вчепився за якусь деревину та давай штовхати її поперед себе – отак і доплив до середини річки; заліз я між колоди, сховався там, а голову нахилив до самої води і гріб руками проти течії, доки надійшов пліт. Тоді я підплив до корми й ухопився за неї. Тим часом усе небо вкрилося хмарами, і на хвильку стало зовсім темно. А мені тільки того й треба: я видряпався і ліг на пліт. Плотарі зібралися посередині, біля самого ліхтаря. Вода усе прибувала, течія була дуже стрімка, і я зміркував, що до четвертої години пропливу плотом миль із двадцять п’ять, а вдосвіта спущусь у воду, допливу до іллінойського берега й сховаюся в лісі.

Але мені не пощастило. Коли ми підпливали до цього острова, побачив я, що на корму йде плотар із ліхтарем. Ну, думаю собі, нема чого його дожидатися! Шубовснув у воду та й поплив до острова. Я гадав, що вилізу на берег у будь-якому місці, та де вже там! Ніяк не видряпаюсь – берег дуже крутий! Довелося мені пливти аж до нижнього кінця острова, поки знайшов зручне місце. А тоді сховався в гущавині й вирішив не гнатися більше за плотами, раз там сновигають плотарі з ліхтарями. Люлька, тютюн та сірники були в шапці, вони не змокли, – ну, а коли так, то все добре.

– Виходить, ти весь час був голодний – не мав ні хліба, ані м’яса? А чом же ти не ловив черепах?

– А як їх зловиш? Голими руками черепахи не впіймаєш, а каменем хіба ж її вб’єш? Та як же їх і ловити поночі? А вдень я боявся виходити на берег.

– І то правда. Тобі, звісно, треба було весь час переховуватися в лісі. Ти чув, як із гармати стріляли?

– Ого, ще б пак! Я знав, що то вони тебе шукають. Бачив, як вони пливли повз мене, – дивився на них з-за кущів.

Кілька пташат шугнуло над нами: пролетять ярдів зо два та й сядуть, а тоді знов угору. Джім сказав, що то на дощ. Мовляв, є така прикмета: якщо курчата починають отак спурхувати – обов’язково буде дощ. Тож, мабуть, і лісові пташата проти дощу роблять те ж саме. Я хотів упіймати кілька пташеняток, але Джім мені не дав. Сказав, що тим я накликав би на себе смерть. Він розповів, що, коли його батько тяжко занедужав, а комусь із дітей заманулося впіймати пташку, стара бабуня сказала, що батько помре, – і він таки помер.

Джім сказав також, що не треба перелічувати припасів, з яких мають обід готувати, бо з того не буде добра. Не буде добра й тоді, коли витрушувати скатертину після заходу сонця. А ще він сказав: коли людина має бджоли й помре, то бджіл обов’яково треба про те сповістити не пізніш, як на другий ранок, ще до схід сонця, а ні, то бджоли охлянуть, перестануть працювати й загинуть. Джім сказав, буцімто бджоли не кусають дурнів, та я в те не вірю: я сам частенько порався коло бджіл, але й жодна мене не вкусила.

Про всяке таке чував я й раніше, але не про все. Джім знав багато прикмет; сам він запевняв, що знає їх до лиха. На ділі якось виходить так, сказав я, що майже всі прикмети віщують лихо, і запитав Джіма, чи немає щасливих прикмет. А він і каже:

– Та є там трохи, та й з тих ніякого пуття. Навіщо тобі знати, що от-от до тебе щастя присуне? Щоб його сполохати?

І додав:

– Якщо в тебе волохаті руки й волохаті груди – так і знай, що забагатієш. Ну, з такої прикмети хоч якась користь, – бодай надієшся на майбутнє. А то, гляди, спершу тобі доведеться довго бідувати, і ти, чого доброго, візьмеш та з горя й заподієш собі смерть, якщо не знатимеш наперед, що згодом забагатієш.

– А в тебе руки й груди волохаті, Джіме?

– Чого, хлопче, питаєшся? Хіба ж і сам не бачиш, що волохаті?

– Ну, то як же? Ти багатий?

– Ні, але я був уже раз багатий і, може, знову колись забагатію. Одного разу я мав чотирнадцять доларів, але почав гендлювати, і все пішло нанівець.

– Чим же ти гендлював, Джіме?

– Та спочатку товаром.

– Яким товаром?

– Ото, яким товаром? Звісно, що живим. Купив за десять доларів корову. Але більш не буду кидати грошей на вітер. Та корова у мене здохла.

– Виходить, ти втеряв десять доларів?

– Ні, втеряв я не всі. Тільки близько дев’яти доларів, бо взяв за шкуру й лій долар і десять центів.

– То в тебе лишилося п’ять доларів і десять центів. Що ж, ти гендлював і далі?

– Еге. Ти ж знаєш одноногого негра, того, що старому містерові Бредішу належить? Тож отой негр та відкрив банк і сказав, що кожен, хто покладе туди одного долара, за рік отримає цілих чотири. Усі негри поробили вклади, та тільки грошей у них було мало. Я єдиний мав їх таки багатенько. От мені й закортіло дістати більш як чотири долари, і я йому сказав, що, коли він мені стільки не дасть, я й сам відкрию банк. Звісно, тому негрові страх не хотілося, щоб і я банк відкривав, бо в нас на два банки роботи нема; отож він пораяв мені покласти мої п’ять доларів до його банку, а він у кінці року виплатить мені тридцять п’ять.

Так я й зробив. Думаю собі: я вже щось прирозумію, пущу ті тридцять п’ять доларів у діло. Один негр, звати його Боб, виловив добрячого човна, а його господар не знав про те; я купив у негра той човен, але сказав, що заплачу за нього тридцять п’ять доларів, які дістану наприкінці року; та тільки човна в мене хтось украв тієї ж ночі, а другого дня одноногий негр сказав нам, що банк його луснув.

– А що ж ти зробив з тими десятьма центами, Джіме?

– Я хотів був їх витратити, та привидівся мені сон, і в тому сні голос звелів мені, щоб я віддав гроші негрові, якого звати Валаам, – всі його називають просто Валаамів осел; він таки й справді заплішений дурень, сказати тобі правду. А проте, кажуть, він щасливий, а мені чомусь не щастить. Той голос звелів мені віддати Валаамові десять центів, а він нібито кудись їх примістить, та так, що я матиму з них неабиякий зиск. Ну, Валаам ті гроші взяв, а коли пішов по тому до церкви, то почув там від проповідника, що, хто дає бідному, той дає Богові і за те обов’язково дістане у сто разів більше. От Валаам узяв та й віддав ті десять центів бідним, а тоді почав очікувати, яке з того пуття вийде.

– Ну та й що? Вийшло яке пуття, Джіме?

– Нічого не вийшло. Я ніяким способом не міг повернути гроші, і Валаам не зміг. Тепер ніколи не даватиму в позику грошей, хіба що під заставу. А проповідник ще каже, що обов’язково дістанеш у сто разів більше! Якби я зміг повернути хоч мої десять центів, і то був би щасливий, і то був би радий.

– То не біда, Джіме, рано чи пізно ти все одно забагатієш.

– Певно. Та мене, мабуть, і тепер можна назвати багатим. Я ж сам собі господар, і за мене дають аж вісімсот доларів. Коли б мені ці гроші, я більше й не просив би.

Мені хотілося піти і ще раз оглянути одне місце, яке я помітив посередині острова, коли оглядав його; ми подалися туди разом із Джімом і дійшли швидко, бо острів був усього три милі завдовжки та чверть милі завширшки.

То був досить довгий, стрімкий горб чи гора, футів сорок у висоту. Ми добре нагріли чуба, поки видряпались на її вершину: схили були круті, та ще й порослі густим чагарником. Ми вилазили та видивилися усе навколо і нарешті майже на самому вершечку знайшли в скелі хорошу, велику печеру з боку іллінойського берега. Печера була простора, як дві або й три кімнати разом, і височенька, навіть Джім міг стояти в ній не пригинаючись. У тій печері віяло прохолодою. Джім запропонував одразу ж позносити туди все манаття, але я сказав, що не варто раз у раз п’ястися на гору і вниз.