— Ох, тітко, в мене гангрена ^[6] на пальці.

Старенька впала на стілець і заплакала. Від цього їй полегшало, і вона сказала:

— Томе, як ти мене налякав! А тепер покинь ці дурниці, і щоб більше цього не було!

Зойки припинилися, і палець миттю перестав боліти. Хлопець відчував, що пошився в дурні, і почав пояснювати:

— Тітко Поллі, мені здавалося, що палець у мене зовсім змертвів, бо він так болів, що я навіть забув про зуб.

— Про зуб? Невже? А що ж таке з твоїм зубом?

— Один зуб у мене хитається і страшенно болить.

— Ну, годі, годі, тільки без вереску. Одкрий-но рота! Справді, зуб у тебе хитається, але від цього не помреш. Мері, принеси мені шовкову нитку і гарячу головешку з кухні.

Том сказав:

— Ой, тітонько, тільки не виривайте, не треба — він більш не болить. Щоб я з цього місця не зійшов, коли він хоч трошечки болить. Не треба, тітко! Я вже не хочу сидіти вдома, я піду до школи…

— Ох, то ось воно що! Так увесь цей гармидер ти вчинив, аби залишитися дома і піти ловити рибу! Томе, Томе, я так тебе люблю, а ти, ніби навмисне, своєю поведінкою надриваєш моє старе серце.

Тим часом зуболікарські інструменти були готові. Тітка Поллі зробила петлю на кінці нитки, наділа її на хворий зуб і міцно затягла, а другий кінець прив'язала до ліжка. Потім схопила палаючу головешку і ткнула її майже в обличчя хлопцеві. Мить — і зуб повиснув на нитці, прив'язаній до ліжка.

Але за всі нещастя люди мають нагороду. Коли Том, поснідавши, прийшов до школи, всі хлопці заздрили йому, бо в нього тепер була така дірка у верхньому ряді зубів, що він міг плювати зовсім новим, чудовим способом. Коло нього зібралася ціла юрба зацікавлених цим видовищем хлопців. Один хлопець, який урізав собі палець і досі був центром уваги й пошани, тепер раптом опинився без жодного прихильника, і слава його згасла. Він був цим дуже засмучений і сказав з удаваним презирством, що кожен може плюватися, як Том Сойєр. Але інший хлопець відповів на це: «Нахвалялася синиця…», і розвінчаний герой пішов геть.

Незабаром Том зустрівся з Гекльберрі Фінном, сином місцевого п'янички. Всі матері в містечку ненавиділи Гекльберрі і водночас боялися, бо це був ледащо, поганий, невихований хлопчисько, який не визнавав ніяких законів. І ще тому, що всі діти заздрили йому, були в захваті від нього і намагалися наслідувати його у всьому. Том, як і всі інші хлопці з «порядних родин», заздрив Гекльберрі, що міг цілий день нічого не робити. І Томові теж було суворо заборонено гратися з цим голодранцем. Саме тому Том завжди, коли тільки міг, грався з ним. Гекльберрі одягавсь у недоноски з плеча дорослих людей; одяг його всякої пори року цвів різнокольоровими плямами і звисав лахміттям. Бриль його був цілковитою руїною величезних розмірів, від її крис було відкремсано великий шматок у вигляді півмісяця, його куртка, в ті рідкі дні, коли він її одягав, доходила аж до п'ят, і задні ґудзики містилися значно нижче спини, штани висіли на одній підтяжці і ззаду теліпалися величезним порожнім мішком, а внизу хльоскали по грязюці, коли він їх забував підкачати.

Гекльберрі був вільний птах; блукав, де йому хотілося. В хорошу годину він ночував десь на чужому ґанку, а в дощову — в порожніх діжках, йому не треба було ходити ні до школи, ні до церкви, йому нікого було слухатися, над ним не було господаря. Він міг ловити рибу чи купатися, коли і де йому заманеться, і сидіти в воді, скільки йому хочеться. Ніхто не забороняв йому битися. Лягав спати він, коли хотів. Навесні він перший з усіх хлопців починав ходити босий, а восени взувався останній, йому не треба було ні митися, ні одягати чисту білизну, а лаятися він умів напрочуд. Одне слово, цей хлопець мав усе, що надає ціну життю… Так думали всі вимучені, скуті по руках і ногах «добре виховані» хлопці з «порядних родин» у містечку.

Том привітав романтичного волоцюгу:

— Агов, Гекльберрі! Здоров!

— Здоров і ти, коли хочеш…

— Що це таке в тебе?

— Дохла кішка.

— Дай подивитися, Геку! Ач, зовсім уже заклякла. Де ти її взяв?

— Купив у одного… у хлопця.

— Скільки заплатив?

— Синій квиток і бичачий пузир… що я поцупив на різниці.

— А де ти дістав синій квиток?

— Купив у Бена Роджерса два тижні тому… за батіжок.

— Слухай, Геку, а на що годиться дохла кішка?

— На що годиться? А бородавки виводити.

— Та ну? Я знаю кращий засіб.

— Б'юсь об заклад, не знаєш. Що це за засіб?

— Гнила вода.

— Гнила вода? Нічого вона не варта, твоя гнила вода.

— Нічого не варта?! А ти її коли-небудь пробував?

— Ні, я не пробував. А Боб Таннер — той пробував.

— А хто тобі сказав?

— Та бачиш, він казав Джефові Течеру, а Джеф казав Джонні Беккеру, а Джоні казав Джіму Голмсу, а Джім казав Бену Роджерсу, а Бен казав одному негрові, а негр сказав мені. От і знаю.

— Ну, і що з того? Всі вони брешуть. Принаймні всі, крім негра, його я не знаю. Нісенітниця! Тепер ти мені скажи, Геку, як Боб Таннер робив це?

— А так: він узяв та й засунув руку в гнилий пень, де була дощова вода.

— Вдень?

— Атож.

— І лицем стояв до пня?

— Ага. Начебто так.

— І казав він щось при цьому?

— Мабуть… Не знаю.

— Ага! Ще захотів виводити бородавки гнилою водою, коли берешся за діло таким безглуздим способом. Ні, так нічого доброго не зробиш. Треба піти самому в гущавину лісу, подивитися, де там є пень з гнилою водою, і саме опівночі стати спиною до пня, сунути руку в воду і сказати:

А потім, заплющивши очі, швиденьке відійди на одинадцять кроків, повернись тричі навкруги і йди додому і нікому нічого не кажи, бо коли скажеш — усі чари зникнуть.

— Так, це схоже на правду. Тільки Боб Таннер… він робив не так…

— Та певно, що не так! І тому з усіх хлопців у містечку в нього бородавок найбільше. А коли б він знав, як поводитися з гнилою водою, у нього не було б жодної бородавки. Я сам їх тисячі вивів з своїх рук таким побитом, Геку. У мене їх було дуже багато, бо я граюся частенько з жабами. А то я ще виводжу їх гороховим стручком.

— Справді, стручком добре. Я теж так робив.

— Та ну? А як же ти виводив стручком?

— Береш стручок, вилущуєш горох, потім ріжеш бородавку, щоб показалась кров, капаєш кров'ю на половинку стручка, потім копаєш ямку і закопуєш цю половинку на перехресті доріг рівно опівночі на молодику. А другу половинку спалюєш. Розумієш, та половинка, на якій кров, буде весь час притягувати другу, а кров тягне до себе бородавку, від чого вона і зникає дуже скоро.

— Воно то так, Геку. Тільки, коли закопуєш, треба ще примовляти: «Стручок в яму, бородавко, геть з руки і назад не вертайся». — Так буде краще. Джо Гарпер теж так робить, а він, знаєш, де тільки не був. Навіть до самого Кунвілля доїжджав. Ну, а як же ти виводиш їх дохлою кішкою?

— А ось як: візьми кішку і йди з нею на кладовище, у таке місце, де поховано якусь злу людину. І ось опівночі прийде чорт, а може й два-три; але ти їх не побачиш, тільки почуєш ніби шум вітру, а може, почуєш, як вони розмовлятимуть. І коли вони потягнуть чолов'ягу геть, жбурни їм кішку навздогін і приказуй: «Чорт за мертвяком, кіт за чортом, бородавки за котом, геть від мене всі разом». Від цього всяка бородавка зійде.

— Схоже на діло. Ти коли-небудь пробував це, Геку?

— Ні, але мені стара Гопкінс казала.

— Ну, тоді воно таки так. Бо кажуть, що вона відьма.

— Кажуть! Я напевне знаю. Вона батькові наврочила. Батько це сам мені говорив. Якось він іде і бачить, що вона на нього чортів привертає. Так він схопив каменюку та в неї, — але не влучив. І що ж ти думаєш: цієї самої ночі він скотився з покрівлі, де спав п'яний, і зламав собі руку.