— Слухай, приятелю, йди вгору річкою, куди тобі треба, і чекай вістей від мене. А я зазирну ще до цього містечка. Ми зробимо, цю «небезпечну» справу після того, як я добре все вистежу й переконаюсь, що все готове. А тоді — в Техас! Подамось туди разом.

«Другий» пристав на це. Незабаром обидва почали позіхати на весь рот, і індієць Джо сказав.

— До смерті спати хочеться. Тепер твоя черга вартувати.

Він згорнувся клубочком на траві і незабаром захропів. Товариш штовхнув його разів зо два, і він затих. Нарешті і вартовий почав куняти: голова його спускалась дедалі нижче. І ось захропли обидва.

Хлопці полегшено зітхнули. Том прошепотів:

— Тепер можна — ходім!

Гек відповів:

— Я не можу. Якщо вони прокинуться, я помру.

Том умовляв, Гек опирався. Нарешті Том поволі й тихенько підвівся і пішов сам. Але з першого ж його кроку розхитані дошки так страшно заскрипіли, що він присів на місці, напівмертвий від страху. Більше пробувати він уже не наважувався. Хлопці довго лежали, лічачи нестерпно довгі хвилини. Їм здавалося, що час закінчився і навіть вічність встигла вже посивіти. Тому вони дуже зраділи, коли побачили, нарешті, що сонце сідає.

Один із волоцюг перестав хропіти. Індієць Джо підвівся, сів, оглянувся навколо, подивився на свого товариша, голова якого впала на коліна, і похмуро всміхнувся. Потім він штовхнув його ногою і сказав:

— Вставай! Оце то сторож!.. Проте гаразд… нічого не сталось.

— Та невже я заснув?

— Було трохи, було. Ну, приятелю, час нам вирушати. А що ми зробимо з грошима?

— Не знаю. Хіба що залишити тут, як завжди? Адже поки ми не рушимо на південь, нам вони не потрібні. А тягти на собі шістсот п'ятдесят сріблом чогось варто.

— Воно таки так. Але вертатися сюди неохота…

— Та нічого, вночі прийдемо… як ходили весь час… це буде краще.

— То слухай-но, друже: адже мені, може, ще не скоро випаде нагода зробити ту справу, — знаєш яку, — все може статися, а гроші в нас погано сховані… Краще закопаймо їх… та глибше.

— Добра думка, — обізвався товариш індійця і, перейшовши на той бік кімнати, став на коліна, підняв одну з задніх плит комина і витяг звідти мішок, в якому щось приємно дзенькнуло. Він витяг із мішка двадцять-тридцять доларів для себе і стільки ж для метиса; той стояв навколішки в кутку і копав землю кривим ножем.

Миттю хлопці забули всі свої страхи і свою біду. Жадібними очима стежили вони за кожним рухом волоцюг. От щастя! Такого багатства вони і уявити не могли. Шістсот доларів! Цього досить, щоб зробити багатими шестеро хлопців! Скарб був ось тут, тепер не треба гадати про те, де копати. Вони щохвилини штовхали один одного ліктем, і кожен розумів, що ці красномовні поштовхи означали: «Ага! Тепер ти задоволений, що ми залізли сюди?»

Ніж метиса вдарив у щось тверде.

— Ага! — сказав він.

— Що там таке? — спитав його товариш.

— Гнила дошка… ні, здається, скринька. Ану допоможи її витягти! Подивимось, що воно таке. Стривай, не треба, — я пробив дірку.

Він засунув руку і негайно витяг її назад.

— Чоловіче, тут гроші!

Обидва схилилися над жменею монет. То було золото. Хлопці нагорі раділи не менш, ніж самі волоцюги.

Приятель Джо сказав:

— Ми його швидко викопаємо. Там, у кутку, в траві, я бачив старе іржаве кайло.

Він побіг і приніс лопату й кайло, залишені хлопцями. Індієць Джо взяв кайло, критично оглянув його, похитав головою, пробурмотів щось собі під ніс і почав копати.

Скриньку незабаром витягли. Вона була невелика, вся оббита залізом і, очевидно, дуже міцна, поки час не підточив її.

Кілька хвилин волоцюги шанобливо розглядали скарб.

— Ого-го, там же тисячі доларів, друже! — сказав індієць.

— Кажуть, банда Меррела якось улітку гуляла тут, — зазначив незнайомий.

— Знаю, — сказав індієць Джо, — і начебто це вони й сховали.

— Тепер тобі не треба робити тієї справи.

Метис нахмурився.

— Ти мене не знаєш, — сказав він. — Та й про діло ти не знаєш усього. Це зовсім не грабіж — це помста. — І злостивий вогник блиснув у його очах. Мені потрібна твоя допомога… А коли покінчимо з цим, тоді й до Техасу! Їдь додому, до своєї Ненсі й дітлахів, і чекай вістей від мене.

— Добре, хай буде так. А з цим що ми зробимо? Знову закопаємо?

— Так. (Несамовита радість нагорі). Ні, ім'ям великого Сахема, ні. (Цілковитий відчай нагорі). Я майже забув: на тім кайлі була свіжа земля. (Хлопці мало не вмерли з переляку). Звідки тут взялися це кайло й лопата? Звідки на них свіжа земля? Які люди принесли їх сюди, і куди поділися ці люди? Ти чув що-небудь? Бачив ти кого-небудь? Що!.. Закопати ці гроші знову, щоб хто-небудь прийшов, побачив розриту землю і викопав їх? Не годиться, не годиться! Ми заберемо їх до мого барлога.

— Правильно! Я про це і не подумав! До якого? Номер перший?

— Ні, номер другий, під хрестом. Перший не годиться — занадто помітний.

— Гаразд. Уже смеркає, скоро можна буде вирушити.

Індієць Джо підвівся на ноги, підійшов до одного вікна, потім до другого, обережно виглянув звідти, чи нема чогось підозрілого. Нарешті він сказав:

— Хто це міг принести сюди інструменти? Як ти гадаєш, чи не сховались вони там, нагорі?

Хлопці затамували подих. Індієць Джо поклав руку на ножа, нерішуче затримався на хвилинку і потім пішов до сходів. Том і Гек згадали про комору, але сили зрадили їх. На східцях почулися важкі кроки. У розпачі хлопці ладні були вже стрибнути в комору, аж раптом зогнилі дошки зламалися, і індієць Джо впав додолу серед уламків сходів. Він підвівся лаючись, його приятель сказав:

— І чого було лізти? Сидять, ну й нехай сидять — який нам клопіт? Якщо схочуть стрибнути вниз і вбитися до смерті, хто їм стане заважати? За чверть години буде зовсім темно. Тоді хай вони женуться за нами, коли хочуть, — я готовий. А моя думка така: хто б не приніс ці речі, а побачивши нас, ці люди уявили, що ми духи, або привиди, або ще щось таке. Присягаюся, що вони й досі тікають від нас.

Джо бурмотів щось, але потім погодився з своїм приятелем, що до присмерку треба приготувати все в дорогу. Незабаром вони вислизнули з будинку в темряву і попрямували до річки з своєю коштовною скринькою.

Том і Гек підвелись, ослаблі від переляку, але з радістю в серці, і довго дивилися вслід їм через широкі щілини в стінах будинку. Піти за ними? Ні, вони не підуть. Вони раді були, що спустилися на землю, не скрутивши в'язів, і пішли в напрямі до містечка іншою дорогою, по горі. Дорогою хлопці мало розмовляли, вони люто ненавиділи себе за свою необачність: треба ж було принести сюди лопату й кайло! Якби вони цього не зробили, індійєць Джо не мав би найменшої підозри. Він закопав би срібло й золото і не повертався б, поки не здійснив би своєї «помсти». А повернувшись, він, на своє лихо, побачив би, що гроші зникли. І нащо тільки вони принесли туди інструменти? Вони вирішили стежити за іспанцем, коли той знову прийде до міста і стане шукати нагоди виконати свою «помсту». Може, таким чином їм пощастить дійти за ним до «номера другого», про який говорили волоцюги. Раптом страшна думка майнула в голові Тома:

— Помста! А що, Геку, коли він має на увазі нас?

— Ой, не кажи! — відповів Гек, завмираючи від страху.

Вони довго говорили про це і, поки дійшли до міста, вирішили, що метис, очевидно, мав на увазі когось іншого або принаймні говорив лише про Тома, бо тільки Том давав проти нього свідчення на суді.

Дуже, дуже мало заспокоювала Тома думка, що йому самому загрожує небезпека. Він гадав, що в товаристві було б значно легше.

Пригоди цього дня мучили Тома всю ніч. Чотири рази він тримав цей коштовний скарб у своїх руках, і чотири рази скарб зникав, коли Том прокидався. Сон зникав, і одночасно з пробудженням поверталось відчуття тяжкої дійсності.