— Лягайте!
Дівчина подивилася на нього злякано і все ж лягла горілиць. Олег стояв розгублений, і Павло Олександрович зрозумів, що з нього поганий помічник. Обмацав ногу дівчини, та скрикнула від болю, мовив грубувато:
— Терпи, це ще тільки квіточки!
Обережно розстебнув блискавку на чобітку і зняв його. Дівчина ще раз зойкнула, але Дубинський уже не звертав на це уваги: з першого погляду збагнув, що ногу зламано.
— Доведеться накладати шини, — сказав Олегові. — Розбий ящик і принеси дошки.
Галя стогнала, зціпивши зуби, потім замовкла і, поки чоловіки обробляли їй ногу, мужньо терпіла біль. Дубинський відкликав Олега, запитав тихо:
— Що будемо робити?
— Як накажете… — почав той невпевнено, але Павло Олександрович перебив його нетерпляче:
— Давай домовимось: зараз тут нема ні начальників, ні підлеглих. Нам іти щонайменше дев’яносто кілометрів, доведеться ще нести Галю, і все залежить тільки від нас.
Олег безнадійно роззирнувся довкола.
— Туман… — сказав він так, наче в нього раптом заболіли зуби. — Туман, і нас не знайдуть…
— Така погода може протриматись і тиждень, і два, — ствердив Дубинський, — а продуктів у нас…
У Галиній сумці вони знайшли півбуханки хліба, двохсотграмову пачку масла, кілограм сухої ковбаси, чай і і трохи шоколадних цукерок.
— Негусто, — констатував Павло Олександрович. Зиркнув на годинник. — Перша година, їсти будемо тільки ввечері.
— Дев’яносто кілометрів! — вигукнув Олег розпачливо. — Більше двадцяти на добу ми не пройдемо.
— П’ять діб, — погодився Дубинський. — П’ять діб — найменше. Може, ти пропонуєш щось інше?
— Рація розбита, — похитав головою Олег, — і нема в нас ніяких шансів.
— От що, хлопче, — сказав Дубинський твердо, — не розкисай. П’ять діб ми мусимо протриматись. У літаку в брезент, неси його сюди, зробимо ноші для Галі.
Дубинський розкатав брезент, припасував до нього широкі, щоб не терли, лямки. Краєм ока дивився на Галю: сиділа мовчки, нога, видно, боліла, однак дівчина ні разу не покривилась.
Потім вони з Олегом занесли тіло Василя Васильовича в літак, заклали ящиками отвір на місці зірваних дверей, щоб звірі не залізли всередину. Поховати пілота не мали змоги, нічим було видовбати яму в мерзлому грунті. Хвилину постояли в скорботі й рушили на північний схід.
Вони йшли нешвидко, і спочатку їм видалося, що дівчина зовсім не важка і вони, мабуть, зможуть пройти сьогодні й більше двадцяти кілометрів, та невдовзі дорогу їм перепинило озерце, його довелось обходити, потім іти болотистою низиною, де ноги грузли в багні; Павло Олександрович тепер часто перекладав лямку на плечах, щоб менше муляла, а вона різала більше й більше, проте він ішов не озираючись і зупинився тільки тоді, коли проминули низину й піднялися на більш-менш сухий пагорб.
Після короткого відпочинку вони з Олегом помінялися місцями, тепер Павлові Олександровичу стало трохи легше, лямка лежала на спині й плечах, не давила на груди, й дихалося вільніше. Йшов і намагався не дивитися на дівчину, та раз по раз зустрічався з нею очима — лежати їй було не зовсім зручно й, певно, біль не давав спокою, вилиці у неї загострилися, але нічим не виказувала свого справжнього стану, навіть трохи вимучено всміхалася Павлові Олександровичу, і він усміхався їй у відповідь.
Олег усе частіше поправляв лямку, ішов, нахилившись уперед, він помітно уповільнив темп, іноді шкутильгав, Дубинський бачив, що Олег іде з останніх сил, і сам відчував, як свинцем налилися ноги, але не думав про відпочинок, точніше думав про нього весь час, проте не міг щадити ні себе, ні Олега. Згадував, як тридцять років тому він, зовсім ще юний єфрейтор Дубинський, разом з трьома товаришами ніс смертельно пораненого Цимбалюка. Тоді вони знали, що їхній друг вмирає, що сержантові лишилося жити лічені години чи навіть хвилини, І все ж несли його і не кинули б нізащо, прийняли б бій і полягли самі, але не кинули б — в цьому був вищий смисл їхнього фронтового братерства: кожен знав, що надійнішого за плече друга не може бути нічого.
Це надавало сил і тоді, тридцять років тому, і тепер, коли він постарішав. Мусив іти навіть через силу, бо іншого виходу просто не було.
Вони пройшли ще два чи три кілометри схилом сопки і, коли вже зовсім вибилися з сил, почався повільний спуск, і йти стало легше. Навіть Олег трохи пожвавішав, однак через кілометр їм знову трапилось озеро, і Дубинський наказав зупинитися.
Олег одразу опустився на землю, уткнувся обличчям у вологу цигейку поруч Галиного плеча, лежав і важко дихав. Вона попестила його мокру від поту чуприну, з якої сповзла шапка, але хлопець нараз різко скинув її руку.
— Почекати треба було! — раптом вигукнув він, мало не плачучи, — невже не можна було почекати?
— Ти про що? — здивовано глянула на нього Галя.
— Ну навіщо було поспішати з весіллям?
— Але ж ти хотів…
— Я?! — вигукнув Олег. — Я хотів?..
Галя різко випросталася, повернулась до хлопця, забувши про ногу, скрикнула й притиснулась обличчям до брезенту.
— Дочекалася б рейсового літака, — вів далі Олег роздратовано, — і вилетіла б через три дні.
— Ти ж просив мене…
— У тебе є свій розум! — Олег підвівся й пішов геть, важко припадаючи на праву ногу. Ліг на землю біля озерця й почав пити просто з нього, жадібно, захлинаючись. Дівчина дивилася на Олега, й очі в неї округлилися й потемнішали, якщо можуть потемнішати і так чорні очі.
Дубинський сидів і мовчав, бо що зрештою можна казати в такій ситуації? Тепер і він відчув страшенну втому — вибрав сухіше місце, зняв чоботи й ліг, підмостивши під голову шапку. Сон змагав його, й Павло Олександрович вирішив заснути на чверть години, рівно на чверть години, не більше, бо сьогодні вони мали пройти ще не один кілометр.
Прокинувся він від холоду, зиркнув на годинник і одразу скочив на ноги. Минула ціла година, і ніхто не розбудив його! Видно, Галя з Олегом помирилися, бо пілот спав, притулившись до неї, і солодко сопів у сні. Галя лежала горілиць, заплющивши очі, й Дубинський не зрозумів, спить вона чи просто боїться поворушитись, Щоб не розбудити хлопця.
Павло Олександрович натягнув чоботи на набряклі ноги, кілька разів присів, щоб хоч трохи зігрітися, і рішуче, Навіть надто рішуче й голосно мовив!
— У дорогу, друзі!
Галя одразу розплющила очі, певно, все ж не спала, а Олег навіть не ворухнувся.
— Ви не дійдете зі мною, — раптом сказала Галя тихо, пильно дивлячись на Дубинського. — Вам не дійти, і треба шукати іншого виходу.
— Мусимо дійти. — Павло Олександрович не відвів погляду.
Дівчина скосила очі на Олега і, впевнившись, що він спить, сказала твердо:
— Ви залишите мене з Олегом, а самі підете по допомогу. Ви дійдете за два дні.
Павло Олександрович опустився на брезент коло дівчини. Йому було приємно сісти отак близько до Галі й дивитися на неї, хоч вона спала з лиця, щоки взялися плямами, і тільки очі світилися. Відповів суворо й навіть грубувато:
— Думати треба! Ну дійду я, а далі? Як вас шукати?
— Але ж я гадала, що тепер, коли ми точно визначили місце…
— Як точно? — не втримався від усмішки Павло Олександрович. — Ти розумієш, що таке п’ять кілометрів сюди чи туди в таку погоду? Та й хто підніметься в повітря?
— А якщо трохи розвидниться?
— Якщо розвидниться, нас і так знайдуть.
— Але ж хоч ви… — Вона не докінчила, та Павло Олександрович усе зрозумів і перебив різко:
— Ми підемо разом і будемо разом до кінця! Ясно?
Дубинський трусонув Олега за плече. Той лише застогнав уві сні, однак Павло Олександрович трусонув сильніше — хлопець сів і закліпав очима. Оговтавшись, спохмурнів, глянув на темне озеро, на якому лежали сиві пасма туману, скривився, і Дубинський подумав, що він зараз розрюмсається. Мовив бадьоро:
— Давай обійдемо озеро — і ночівля!
— Обійдемо… — В тоні хлопця відчувалася безнадія, але він підвівся, мерзлякувато стенувши плечима.
