Вони вийшли з аеропорту на площу, Максим залишився з Іванною, а Юрій пішов по автомобіль. Уся площа була заповнена автомобілями, вони безперервним потоком мчали мимо, зупинялися, з них висідали люди чи, навпаки, сідали, й машини мчали далі. Рутковський задивився на цей потік і не помітив, як поряд зупинився великий білий «мерседес», з якого вискочив Юрій. Він кинув до багажника Максимову валізу, відчинив перед ним задні дверцята й заліз слідом. За кермо сіла Іванна, автомобіль заревів і поринув у саму гущу потоку машин.
Максим обважніло відкинувся на спинку сидіння. Юрій мовчки запропонував йому сигарету. Вони закурили, й лише по паузі Сенишин сказав:
— Ну от, тепер усе позаду… Принаймні більшість твоїх тривог.
Рутковський непомітно ворухнувся на сидінні: хто-хто, а він добре знав, що тривоги тільки починаються. Поклав кузенові руку на коліно, відповів просто:
— Завдяки тобі, Юрію. Не знаю, як і дякувати.
— Як почувався в Канаді? — перевів Сенишин розмову на інше.
— Дивовижний світ.
— Ого, прошу я тебе, ще й який!
— Дядько вітає вас.
— Печінка все ще мучить його?
— Боюсь, що це вже назавжди.
— Не жалів він її.
— Та й тепер…
— Невже не вгамувався?
— Вважає, що ковток віскі тільки на користь…
Вони перемовлялися ліниво, не вникаючи у зміст слів, просто для того, щоб обійти незручність мовчання, а думали зовсім про інше, бо, чесно кажучи, ні Максима, ні Юрія зовсім не цікавив стан печінки канадського дядька — старий алкоголік, випив не менше цистерни й тепер розплачується.
Максим мовчав, не хотів прискорювати події, все мусило розвиватися само собою, в якійсь заданій чи не заданій логічній послідовності, що лінію його поведінки було визначено ще в Києві, й поки що він не мав підстав відходити від неї.
«Усе почалося з приїзду Юрка до Києва…» — подумав нараз знову, однак без роздратування, бо справді все почалося минулого літа, коли його двоюрідний брат Юрій. Сенишин у складі західнонімецької туристської групи прибув до Києва. Першого ж вечора він подзвонив Максимові. Той дзвінок був не дуже приємний Рутковському, адже свого часу, поки не подолалася якась інерція недовір’я, нічого доброго від того, що за кордоном у нього є родичі, він не мав. Тим більше, що одним з них був рідний брат Максимової матері Іван Сенишин, відомий бандерівець, здається, навіть член так званого Головного проводу ОУН.
І ось раптом йому дзвонить син Івана Сенишина й повідомляє, що батько позаторік помер і просив перед смертю відвідати родичів, поновити з ними стосунки.
Потім це виявилось чистою брехнею: не такий був чоловік Іван Сенишин, щоб навіть на смертному одрі думати про родичів на Радянській Україні. Стосунків з сестрою він не підтримував навіть у Львові, де вони мешкали на одній вулиці, більше того, ненавидів її за те, що вийшла заміж за східняка. Просто Юрієві потрібен був привід для візиту до двоюрідного брата.
Зустріч відбулася наступного дня. Юрій притягнув мало не піввалізи подарунків: светр, якісь модні сорочки й краватки. Виявляється, звідкись він дізнався, що Максим закінчив факультет журналістики, працює у видавництві, читав першу кузенову збірку оповідань і був про неї високої думки. Кому не приємна похвала, та ще й від людини, котра не має до літератури ніякого відношення — комерсант і власник ресторану, а от, виявляється, читає, і не тільки він один: там, у Мюнхені, вважають Максима Рутковського перспективним літератором, одним з найталановитіших серед молодих.
Вони випили кілька чарок, хміль трохи вдарив у голову Максимові, й стіна відчуження, яка весь час стояла між ним і цим зовсім незнайомим чоловіком, потроху почала зникати. Що з того, що бачаться вперше в житті? Вія чув про Юрка від матері, десь збереглося його фото: три — чотирирічний хлопчина в береті з помпоном, і шкода, що мати не дожила до цього дня, пораділа б тепер, зустрівши племінника.
Юрій засидівся у Рутковського до пізнього вечора, давно вже спорожнили пляшку горілки з перцем, Максим хотів витягнути ще одну, та кузен відмовився — він зажадав кави, слава богу, кава в Максимовій холостяцькій квартирі знайшлася, вони вмостились у фотелях біля журнального столика, закурили, помовчали трохи, і Юрій якось одразу, без вступу запитав, скільки грошей одержав Максим за свою першу книжку.
Рутковський почав пояснювати тонкощі гонорарної політики, однак Юрія вони зовсім не цікавили, нарешті він усе ж випитав у Максима суму, невдоволено поплямкав губами й заявив, що на Заході можна було б одержати…
Правда, він не сказав, скільки саме, та пояснив, що людина з Максимовими здібностями могла б за кілька років стати заможною, і, якби кузен погодився…
Сенишин не договорив, ковтнув кави й глибоко затягнувся сигаретним димом.
Максим зрозумів Юрія й зареготав. Йому справді стало весело — це ж треба, запропонувати таке. Максимові Рутковському!
Але якесь чортеня вселилося в нього, зрештою було цікаво, як поведеться далі кузен, і він запитав, що саме має той на увазі.
Сенишин подивився на Максима пронизливо й пояснив, що він зовсім не жартує: може, кузен чув про існування радіостанції «Свобода»? То можна було б влаштуватися туди, є знайомі. Він, Юрій, глибоко вірить у літературний хист двоюрідного брата, а де, як не на Заході, створено всі умови для самовираження, для розкриття таланту?
Максим посміхнувся іронічно. Він уже чув такі розмови, його нудило від них, бо він добре знав, чим і як живиться талант і що виходить, коли письменника відірвати від рідного грунту. Але як недбало, заклавши ногу на ногу, сидить цей мюнхенський ресторанний власник, як тримає випещеними пальцями з кількома перснями чашку кави — певно, ці персні уособлюють для нього смисл життя, є якимсь мірилом справжньої респектабельності. А от він, Максим, не має жодного персня, либонь, не матиме, і не страждає від цього, навпаки, йому легше жити без перснів. Для чого йому золото, ресторан, багатокімнатна квартира чи навіть цілий будинок, коли найкраще почувається він у себе вдома, звідки видно Дніпро й лавру, коли бракує йому тільки великого письмового стола, справді великого, на якому помістилося б багато книжок і різних паперів, — він любить, коли його оточують книжки, от тільки, на жаль, таких столів тепер не продають…
І Максим запитав у Юрія, чи можна там, на Заході, придбати великий письмовий стіл?
Сенишин знизав плечима: до чого тут стіл, ідеться про серйозні справи, а Максим наче нічого не розуміє… Але, дізнавшись нарешті, що саме має на увазі кузен, зареготав весело й пообіцяв подарувати стіл на півкімнати, й не тільки стіл, а ще й справжні шкіряні фотелі — йому буде приємно це зробити, бо він розуміє, якої підтримки потребує талант, особливо попервах.
Юрій казав це так, ніби між ними про все вже домовлено, і Максимові залишається тільки сісти в міжнародний вагон чи замовити квиток на літак — і завтра в Мюнхені, у вільному світі: за великим столом, до якого приставлено справжні шкіряні фотелі…
Глянувши на годинник, Юрій підвівся: він звик лягати об одинадцятій, а ще треба доїхати до готелю. Розуміє, що Максимові слід обміркувати його пропозицію, що не так-то й просто порвати з усім близьким і дорогим, усталеним життям, однак такий шанс трапляється раз і не скористатися з нього може тільки… Мабуть, хотів сказати «останній дурень», проте висловився дипломатично: людина, яка не відчуває перспективи.
Сенишин пішов, а Максим ще довго сидів над недопитою чашкою кави, крутив її в долонях, і на душі було бридко. Потім кинув погляд на Юркові дарунки — светр і краватки, загорнув у газету, вирішивши завтра ж повернути назад. Певно, Сенишин вважав їх завдатком за майбутню службу, так само, як і письмовий стіл з фотелями…
Але навіщо все це йому? Має ж свій ресторан, робить свою комерцію, казав, нічого не потребує, живе в достатку — невже справді так турбується про долю свого родича?
Який родич, хай йому біс — зірвався на ноги Максим і підфутболив люто газетний згорток з дарунками — бандерівський годованець, та й годі, недаремно ж кажуть: яка пшениця, така й паляниця!
