Положення є підзаконним нормативним актом, статусна належність котрого за рівнем затверджуючої інстанції (Гетьман чи начальник його штабу) чітко не визначена. За змістом воно має комплексний характер і складається з норм адміністративного, дисциплінарного й кримінально-процесуального характеру. Відповідно до цього Положення Особливий відділ являв собою державну структуру зі змішаною компетенцією спеціального і правоохоронного органу. Для виконання закріплених у Положенні завдань ОСБВ мав повноваження політичної розвідки і контррозвідки, дізнання та слідства у справах політичного характеру, здійснював цензуру, а також виконував особливі доручення Гетьмана. У системі спецслужб і правоохоронних органів Гетьманату Особливий відділ посідав центральне місце, оскільки його розпорядження були обов'язковими для чинів Державної варти, дипломатичного й митного відомств, прикордонної, лісової та залізничної сторож. У Положенні чітко визначена структура ОСБВ, дисциплінарний статус його співробітників, стисло викладені їх процесуальні повноваження і права, основи взаємодії з представниками інших відомств.
Цей нормативний акт не розглядає ряд важливих для будь-якої спецслужби питань (насамперед основ таємного діловодства). Втім, у тексті є універсальне посилання про наявність спеціальної інструкції, котра регламентує діяльність чинів ОСБВ при виконанні ними поставлених завдань (в архівах не виявлена). Положення демонструє досить високий рівень документальної культури. Швидше за все, воно готувалося колишнім старшим офіцером, котрий раніше обіймав керівну посаду в охоронному відділі чи корпусі жандармів царської Росії.
До складу ОСБВ входили: начальник відділу, його помічник, офіцери для доручень, старші офіцери, які відали таємним діловодством, районні офіцери, а також такі підрозділи, як юридичне та інформаційне відділення, канцелярія відділу. Всього ж в ОСБВ (без урахування відділень і канцелярії) за штатом працювало 7 лінійних та 8 районних офіцерів (посади підполковника-полковника). Всі чиновники відділу, як військові, так і цивільні, перебували на дійсній військовій службі у штабі Гетьмана і користувалися правами й перевагами, встановленими для службовців військового відомства. За посадові злочини чи упущення по службі вони підлягали відповідальності на загальних підставах, як для посадових осіб [332]. Військовики, а також особи, які вступали на військову службу, мали приймати присягу на вірність Українській Державі, передбачену законом від 30.05.1918 р. [333].
Районні офіцери ОСБВ, котрі призначалися до кожної з 8 губерній держави, мали права командирів окремих батальйонів і були своєрідними повноважними представниками ОСБВ в регіоні. Вони мали організовувати на закріпленій за ними території роботу в рамках компетенції відділу, а також користувалися правом ведення слідчих заходів.
Юридичне відділення спеціалізувалося головним чином на веденні дізнання і слідства. Однак головне навантаження в структурі ОСБВ припадало на інформаційне відділення, яке очолював помічник начальника відділу. До штату інформвідділення входило 4 старших офіцери, які обробляли й аналізували інформацію, що надходила, 6 офіцерів для доручень, двоє "завідуючих зовнішнім доглядом" та група співробітників зовнішнього спостереження. "Завідуючі зовнішнім доглядом" зобов'язувалися керувати роботою своїх співробітників у Києві та під час їх відряджень до провінцій. Самі співробітники зовнішнього спостереження поділялися на три категорії: "висшого розряду" (15 чол. за штатом), "середнього розряду" (20 чол.) і "молодшого розряду" (15 чол.). Очевидно, в основу службової градації було покладено професійний досвід та майстерність. Співробітники працювали на правах унтер-офіцерів надстрокової служби, проходили відповідну спеціальну підготовку та фахову атестацію [334].
До засобів добування службової інформації ОСБВ, крім зовнішнього нагляду, належала й агентурна робота. В кошторисі видатків ОСБВ передбачалися витрати на "секретно-агентурні потреби", згадуються агенти та "спостерігачі" відділу (зовнішній нагляд) [335].
Особливий відділ мав широкі повноваження. Співробітники за розпорядженням начальника відділу чи його помічника мали право здійснювати арешти в установленому законом порядку. Відповідним чиновникам відділу надавалися права військових цензорів. Органи Державної варти, кримінального розшуку, митниці, прикордонна, лісова та залізнична охорони зобов'язувалися співробітничати з ОСБВ, точно виконувати його розпорядження, доповідати про всі виявлені антидержавні дії. Українська дипломатія повинна була сприяти ОСБВ, переправляти його матеріали дипломатичною поштою, надавати відомості зарубіжної преси. Банківські та кредитні установи на вимогу ОСБВ також мали постачати його необхідною інформацією. Службовці ОСБВ були вправі відвідувати в'язниці та допитувати заарештованих. Усі справи та бюджет відділу становили сувору державну таємницю [336].
У наявних архівах дуже мало документів щодо оперативної діяльності ОСБВ. Проте й ті матеріали, що збереглися, дозволяють скласти певне уявлення про поточні справи відділу. Насамперед робота спрямовувалась на розслідування протиправних дій у сфері державного управління, котрі мали ознаки політичних злочинів. Так, у рапорті начальника ОСБВ начальнику штабу Гетьмана від 29 липня 1918 р. йшлося про серйозні службові зловживання начальника загального департаменту МВС, члена партії соціалістів-революціонерів (есерів) Тоцького, котрий відав кадровими питаннями в органах внутрішніх справ. Тоцький намагався "протягти" до центральних і місцевих підрозділів МВС своїх однодумців і "товаришів по партії", перешкоджав затриманню осіб, які вели антидержавну пропаганду [337].
У червні 1918 р. у зв'язку зі встановленням певних відносин між Гетьманатом і радянською Росією МВС поставило питання про посилення нагляду за особами, що прибувають з російського боку (як уже згадувалося, серед них траплялося чимало шпигунів, диверсантів та осіб, що мали завдання підтримувати антигетьманське підпілля, вести підривну пропаганду та терористичну діяльність). З метою ефективної протидії таким підривним акціям було розроблено відповідну інструкцію комісарам українських прикордонних пунктів. Однак Тоцький, причетний до розробки цієї інструкції, вніс до неї положення, за яким усі зносини комісарів з Радою Міністрів та головою МВС повинні були здійснюватися через начальника загального департаменту МВС, тобто - через нього особисто. Зрозуміло, це не тільки ускладнювало оперативний обмін інформацією, а й ставило під контроль Тоцького всі службові відомості про контррозвідувальне обслуговування прикордонної смуги. Врешті-решт, таке втручання Тоцького, як зазначалося в рапорті, фактично позбавляло директора Департаменту Державної варти можливості "здійснювати догляд за всіма злочинними елементами, що потрапляли на територію України".
У полі зору ОСБВ перебувала й оперативна обстановка в столиці держави. В рапорті начальника відділу від 25 липня 1918 р. зазначалося, що за агентурними відомостями до Києва проникло чимало неблагонадійних осіб. Серед них називалися "агенти Радянського уряду", відряджені до України з метою організації антигетьманської й антинімецької пропаганди, котрі контактували з радянською делегацією на мирних переговорах та місцевою комуністичною опозицією. Крім того, до числа потенційно небезпечних було віднесено функціонерів опозиційних Гетьманові українських лівих партій, політичних емігрантів монархічного толку з Росії, всіляких політичних авантюристів та злочинців, які переїхали до столиці.
