На території України активно діяли і спеціальні служби країн Антанти і США. Українська Держава не могла розраховувати на прихильне ставлення цих країн, оскільки вважалася ними пронімецькою. Готуючись до збройного протиборства з радянською Росією, країни антибільшовицького блоку намагалися перетворити територію суверенної України на арену шпигунсько-диверсійної роботи. За свідченням англійського дипломата-розвідника Б.Локкарта, на американську резидентуру, очолювану торговим аташе Коломатіано, було покладено завдання організації широкомасштабної диверсійної діяльності на стратегічно важливих транспортних шляхах на зіткненні кордонів Росії, України та Білорусі [217]. Для координації підривних дій використовувалося перебування у Києві резидента американської спецслужби консула Д.Дженкінса, а також консульства Норвегії [218].
Зрозуміло, що розвідників Антанти і США вельми цікавили й австро-німецькі війська в Україні. Велася відповідна робота і на суміжних з Українською Державою землях Галичини, котрі входили до складу Австро-Угорщини. Як зазначалося у доповіді розвідувального відділу головнокомандування австро-угорської армії від 15 вересня 1918 р., підривна робота в Галичині з боку спецслужб Антанти перейшла від антиавстрійської пропаганди на стадію створення "таємних комітетів" антидержавної спрямованості [219].
Серйозним чинником ускладнення оперативної ситуації був масовий антигетьманський селянський рух. Його посилення спричинялося непопулярними серед селянства державними актами Гетьманату. 18 травня 1918 р. міністр внутрішніх справ Української Держави видав розпорядження про повернення землі поміщикам. 27 травня вийшов закон про переважне право поміщиків на врожай. Приймаються закони про заходи боротьби "з розрухою сільського господарства", про державну монополію на хліб з правом його реквізування на першу вимогу. А 10 вересня публікується угода між П.Скоропадським і країнами австро-німецького блоку, за якою останні дістали право вивезти з України 75 млн. пудів хліба, 13 млн. пудів м'яса, 9 млн. пудів цукру тощо [220].
Головними районами селянського повстанського руху стали Київщина, Полтавщина, Чернігівщина, південь України. Нерідко селянські загони контролювали цілі регіони держави, вели запеклі бої з окупантами й урядовими військами. Здійснювалися численні диверсійні акти на залізницях, що призводили до частих катастроф військових ешелонів з жертвами серед австро-німецьких військовослужбовців [221].
З осені 1918 р. серйозним противником силових структур Гетьманату стає селянський ватажок анархіст Н.Махно. Його прибічники не зупинялися перед терористичними актами проти службовців Державної варти. Так, в с.Михайлове-Лукашове махновці розстріляли голову волосної Державної варти Іванова, трьох офіцерів і двох козаків повітової "охоронної сотні", а потім в мундирах чинів варти проникли до садиби поміщика Миргородського, де саме проходив бал, і пограбували її. Махновці-розвідники часто маскувалися під варту, весільні процесії, селян, що їдуть базарювати. Навіть сам "батько" ходив у розвідку переодягнутий у жіночий одяг [222].
На оперативну обстановку в Україні впливала і наявність незаконних збройних формувань, створених за національною ознакою. Окрім вже згаданих формувань російських шовіністів, такі формування мало, наприклад, єврейське населення, для якого всяке послаблення влади в Україні оберталося кривавими погромами. Так, згадана вище єврейська збройна дружина "Бейтар" ("Зірка"), що сформувалася в Одесі ще у серпні 1917 р., за Гетьмана налічувала вже до 600 бойовиків і резерв (постійний склад був із числа колишніх військовослужбовців). На час приходу до Одеси австрійців дружина мала близько тисячі гвинтівок і 22 кулемети [223].
Нарешті, справі стабільності державного ладу загрожували політичні організації України антигетьманської спрямованості, котрі ставали на шлях співробітництва із закордонними противниками Української Держави, готувалися до збройного виступу проти гетьманського режиму. В першу чергу це стосується партій національно-соціалістичної та соціал-демократичної орієнтації, що спільно з рядом профспілкових організацій утворили влітку 1918 р. опозиційний Гетьману Український Національно-Державний Союз (УНДС), згодом перейменований на Український Національний Союз (УНС).
Лідери УНДС розпочали з радянською владою таємні переговори, які відбувалися в будинку заступника міністра фінансів, члена УСДРП В.Мазуренка. В них брали участь з боку УНДС В.Винниченко (УСДРП) та М.Шаповал (УПСР); а з російського - член делегації РСФРР Д.Мануїльський. В обмін на допомогу у поваленні гетьманської влади Росія вимагала легалізації в Україні комуністичної партії, підписання оборонного союзу між Росією та Україною проти Антанти [224].
15 листопада 1918 р. силами опозиції був створений координаційний орган підготовки і проведення антигетьманського повстання під назвою "Головний оперативний штаб Військово-Революційного Комітету" (за іншими даними - "Конспіративний Повстанський Штаб") [225]. До складу цього органу увійшли: голова УНС В.Винниченко, директор одного з департаментів Міністерства шляхів сполучення А.Макаренко, командир Запорізької дивізії полковник П.Болбочан, начальник Охорони шляхів в Україні генерал О.Осецький, командир Січових Стрільців полковник Є.Коновалець, полковник В.Пелещук, підполковник В.Тютюнник, начальник охорони шляхів Козятинського району капітан В.Оскілко, ряд офіцерів Чорноморського Коша, штаб якого дислокувався у Бердичеві. Членам УНС вдалося привернути на свій бік і деяких інших воєначальників: полковників А.Мельника, В.Павленка, Хилобоченка [226].
Слід зазначити, що спеціальні органи Гетьманату досить ліберально поставилися до заколотників. Так, коли за антигетьманську діяльність було заарештовано одного з лідерів УНДС-УНС С.Петлюру, то його контакти з оточенням не були перервані, він мав змогу спілкуватися з однодумцями і писав рецензії на переклади творів західноєвропейських авторів. В.Винниченко часто бував у Гетьмана, вільно з ним спілкувався і одночасно займався підготовкою заколоту [227].
У ніч з 13 на 14 листопада 1918 р. в Києві у приміщенні Міністерства шляхів сполучення відбулася таємна нарада членів УНС, на якій було сформовано Директорію - орган політичного керівництва на період повстання та захоплення влади. Оперативний штаб заколотників розгорнув спеціальні заходи, одним із яких передбачалося збирання "цифрових даних і планів розположення військових сил", "налагодження повної, широкої розвідки". Відповідно у складі Штабу створювалися розвідочний та зв'язковий відділи. Для збору інформації широко використовувалися жінки-розвідниці. Здобута інформація надходила до "Робочого клубу" на Лук'янівці, там же відбувалися таємні зустрічі з агентурою [228]. У середині листопада 1918 р. повстанці почали бойові дії.
Цей стислий аналіз оперативної обстановки в Україні у квітні-грудні 1918 р. дає можливість зрозуміти, чому П.Скоропадський докладав багато зусиль для створення цілісної системи органів державної безпеки, які б успішно протидіяли розвідувально-підривній діяльності, особливо небезпечним антидержавним і кримінальним злочинам, попереджували масові виступи проти існуючого ладу. Такі функції значною мірою взяли на себе освідомчі підрозділи Департаменту Державної варти МВС України.
