Лідер російських кадетів П.Мілюков цинічно заявив, що чим довше в Україні буде панувати безладдя, тим легше буде її знов прилучити до Росії [203]. 1 серпня 1918 р. посол Австрії в Україні граф Й.Форгач повідомляв до Відня, що представники російської монархічної опозиції в Києві, "посилаючись на домовленість з центральними державами, намагаються налагодити стосунки з німецькими військовими і політичними представниками з тим, щоб дістати їх підтримку у здійсненні своїх планів повалення існуючого ладу і відновлення монархії в Росії" [204].
По Україні поширювалися численні нелегальні й відкриті російські монархічні та націоналістичні організації. Вже у листопаді 1917 р. в Києві виникла конспіративна організація "Азбука" на чолі з В.Шульгіним, котра спеціалізувалася на збиранні інформації політичного характеру. Так, вона здобула текст таємної телеграми кайзера Вільгельма II командуванню німецькими військами в Україні, де він давав згоду на обрання П.Скоропадського Гетьманом України. Копію документа переправили командуючому Добровольчою армією генералу Алексєєву [205]. Активно діяли такі монархічні та націоналістичні організації, як "Монархічний блок", "Нарада членів законодавчих палат", "Союз відродження Росії", "Київський Національний Центр", "Рада державного об'єднання Росії", "Клуб російських націоналістів" (існував у Києві з 1908 р.) та інші [206].
"Білі" організації підтримували контакти із зовнішніми силами, що вороже ставилися до гетьманського режиму. Так, "Київський Національний Центр" (філія "Всеросійського Центру" у Москві, лідери - М.Федоров, проф. Новгородцев, Волков, Салазкін) збирав інформацію на користь Антанти, закликаючи її "звільнити край від україно-більшовицької анархії". "Рада державного об'єднання Росії" (сформувалася в Києві у жовтні 1918 р. на чолі з бароном В.Меллер-Закомельським) через свою агентуру в державному апараті Гетьмана надсилала інформацію командуванню Добровольчої армії [207]. У Києві постійно перебував таємний представник цієї армії генерал Ломновський. З ним контактували російські націоналістичні осередки для передачі "добровольцям" таємної інформації. Офіційно командування Добровольчої армії (командуючий - генерал А.Денікін, начальник штабу - генерал І.Романовський) не зносилося з Гетьманом П.Скоропадським. За словами А.Денікіна, діяльність Добровольчої армії через її агентуру зводилася до "вилучення" з України російських офіцерів, організації закупок зброї та боєприпасів, розвідки австро-німецьких військ і підготовки території України для наступу проти них. Головними засобами підготовки України як театру воєнних дій проти австро-німецького контингенту розглядалися партизанські акції в його тилу, виведення з ладу залізничних сполучень і засобів зв'язку шляхом диверсій та організації страйків [208]. Не варто і говорити, до яких наслідків могла б призвести практична реалізація цієї програми.
Поступово створювалася мережа збройних формувань російських шовіністів для відкритого виступу проти існуючої влади. Вже на момент приходу Гетьмана до керма у Харкові діяла таємна офіцерська організація, котра фінансувалася шахтовласниками Донбасу. Організація мала офіцерський батальйон (до 1000 активних бійців), 3 тис. гвинтівок, 20 кулеметів. Її філії працювали в інших містах Харківської і Полтавської губерній. Виступ планувався на момент початку бойових дій Добровольчої армії проти Української держави [209].
У 14 великих містах України діяли законспіровані осередки російських бойовиків під проводом капітана Герця, які налічували до 4000 членів. Як доповідав радник посольства Австрії в Україні князь Е.Фірстенберг, монархісти планували розпочати відновлення царського режиму саме з Києва. Проголосити монархом планувалося брата колишнього імператора Миколи II великого князя Михайла. За даними австрійського дипломата, до 40 тис. російських солдат і офіцерів, дислокованих навколо Києва, були під впливом заколотників, котрі підтримували також зв'язок з "білим рухом " на Дону. Виношувався намір у момент виведення з України австро-німецьких військ захопити владу і проголосити монархію [210].
Цілком природно, що великі можливості для таємної роботи в Україні мали спеціальні служби країн австро-німецького блоку, адже військова окупаційна влада цих держав повністю контролювала територію країни. Необхідно зауважити, що гетьманські органи безпеки докладали зусиль для налагодження взаємодії зі спецслужбами австро-німецького військового контингенту, а саме: німецькою контррозвідкою під проводом майора Гассе та освідомчим бюро при штабі австрійських військ в Одесі на чолі з капітаном Шлютером. З цими підрозділами контактував Особливий відділ Особистого штабу Гетьмана (наприклад, у справах боротьби зі страйковим рухом). З боку Державної варти таке співробітництво було покладено на її 2-й відділ [211].
Однак навряд чи таке співробітництво можна було вважати за рівноправне, оскільки, контролюючи спецслужби Української Держави, окупаційна влада не бажала брати на себе відповідних зобов'язань щодо української сторони. Більше того, виходячи із власних політичних міркувань, вона навмисно втручалася у поточну роботу гетьманських органів безпеки. Наприклад, це мало місце при проведенні операції проти антигетьманського заколоту на чолі з В.Винниченком та іншими майбутніми членами Директорії. Після ряду арештів та обшуків у розпорядженні Державної варти опинилися документи, які свідчили про підготовку широкого повстання проти П.Скоропадського й тісний контакт заколотників з головою радянської "мирної" делегації Х.Раковським. Виявилося, що німецькі спецслужби були поінформовані про підготовку перевороту, однак не повідомили про це українську владу. Після проведення названої операції радник німецького посольства Тіль в ультимативній формі вимагав звільнення заарештованих, повернення вилучених документів та відставки глави МВС України І.Кістяківського, за ініціативою якого і було проведено цю акцію. Виникла міністерська криза.
Якщо в австрійській зоні окупації українські спецслужби могли діяти більш-менш вільно, то в німецькій зоні військова окупаційна адміністрація чинила їм всілякі перепони. 11 жовтня 1918 р. Кабінет міністрів був навіть змушений звернутися з телеграмою протесту щодо цих деструктивних дій окупаційної влади, однак демарш ніяких наслідків не мав [212].
Дипломатичні резидентури Австрії та Німеччини регулярно надсилали змістовні доповіді про економічне й суспільно-політичне становище в Україні. Крім досить чисельних за штатом дипломатичних представництв, держави австро-німецького блоку запровадили в Україні мережу консульських установ: німецькі діяли у Києві, Одесі, Харкові, Миколаєві, австрійські - в Києві та Одесі [213]. При цьому слід зауважити, що, наприклад, австрійські консульства вказівку підключитися до шпигунської діяльності отримали ще у 1882 році [214].
Посол України у Відні В.Липинський повідомляв своїми каналами про наявність у Києві великої австро-угорської шпигунської групи, до якої входили австрійські піддані й громадяни України [215]. Однак навряд чи спеціальні органи Гетьманату в змозі були адекватно зреагувати на цю інформацію - гетьманська адміністрація не бажала загострювати відносини з Чотвірним блоком, оскільки, за висловом міністра закордонних справ України Д.Дорошенка, ці стосунки були "основним питанням не тільки нашої закордонної політики, але й питанням нашого існування як держави" [216].
