Таким чином, можна вважати, що в період Центральної Ради відокремився апарат військової розвідки республіки. Він отримав певні штати, визначалися пріоритетні напрями його діяльності. Поступово окреслилися й головні методи її роботи, а саме: здобування інформації агентурним шляхом, через опитування полонених і громадян, що перебували на території потенційного противника, обробка іноземних видань, де містилися відомості, котрі цікавили українську спецслужбу. Як один із плідних методів оперативної роботи розглядався обмін конфіденційною інформацією з розвідками союзних Україні держав. Хоча в умовах австро-німецької збройної присутності в УНР військова розвідка республіки залежала від спецслужб цього блоку. Крім того, розвідвідділ зазнавав труднощів через брак кваліфікованих кадрів і матеріально-технічну скруту.
Певним кроком у справі оперативно-технічного забезпечення процесу інформаційного постачання Генштабу УНР було встановлення при 1-му генерал-квартирмейстерстві потужної радіостанції, що працювала на прийом і передачу. Як ішлося в наказі військового міністра УНР від 13 квітня 1918 р., ця радіостанція в оперативному відношенні підлягала начальнику відділу зв'язку Генштабу, а в технічному - інспекторові радіотелеграфу. Станція вела роботу в інтересах усіх провідних підрозділів, в тому числі й розвідувального, Генштабу УНР [154].
Ефективним каналом постачання української держави та її збройних сил конфіденційною інформацією були можливості зовнішньополітичних інституцій УНР. Певний час на шляху налагодження міжнародних контактів України стала серйозна перепона у вигляді соціальної демагогії та політичної обмеженості діячів українського парламенту та вищих урядовців. "Ми надто боялися стосунків з буржуазними республіками і монархіями, - згадував О.Шульгин, - надто боялися самого слова "дипломатія", надто не звикли до міжнародного життя" [155]. "...Кабінет Винниченка, - констатував відомий історик та державний діяч Д.Дорошенко, - не міг вести ніякої активної політики в міжнародних відносинах... був зв'язаний політикою Центральної Ради з її стремлінням конкурувати з більшовиками на полі соціального максималізму й демагогії, а по-друге, тому що не спирався ні на яку реальну силу" [156].
Однак об'єктивна потреба у встановленні зовнішньополітичних зв'язків з іншими державами, бажання взяти повноправну участь у процесі післявоєнного врегулювання стимулювали зусилля по налагодженню забезпечення урядових структур інформацією міжнародного змісту. Ініціативу в цій справі виявило насамперед міжнародне відомство УНР.
27 грудня 1917 р. Генеральний Секретаріат УНР надав молодшому урядовцю для доручень Генерального секретарства міжнародних справ капітану Ю.Гасенку мандат та усні інструкції для здійснення спеціальної місії за кордоном. Працюючи в одному з центрів міжнародного життя Європи - Швейцарії, він спромігся заснувати там заклад УНР з функціями посольства, консульства і прес-бюро одночасно, що створювало важливу організаційну передумову для поширення політичної присутності й інформаційних контактів України за кордоном.
Український дипломат-офіцер першочергову увагу приділив збиранню "надзвичайно важливих відомостей для дипломатичних місій України щодо нейтральних держав". Він зустрівся навіть з президентом і міністром закордонних справ Швейцарської Конфедерації, котра тоді ще не визнала офіційно Українську державу. Ю.Гасенко подбав також і про встановлення каналу відправки службової інформації до Києва, добившись від швейцарських урядових кіл дозволу на відрядження у березні 1918 р. першого українського дипломатичного кур'єра [157].
Сприятливі умови для збору інформації про зарубіжні країни та їх збройні сили виникли при створенні за кордоном мережі постійних дипломатичних представництв УНР. Навесні 1918 р. співробітники міністерства закордонних справ республіки підготували проект закону "Про закордонні установи УНР". Цей законопроект мав на меті підведення під процес розбудови зовнішньополітичного представництва УНР відповідної правової та організаційної бази. Документ визначав типи і штати дипломатичних представництв України. При цьому до штатів посольств 1-го і 2-го розрядів (відповідно - 9 і 7 штатних одиниць) пропонувалося ввести посади військових аташе [158]. Як уже зазначалося, координувати їх поточну роботу мав підвідділ закордонного зв'язку Генштабу. Отже, в період Центральної Ради почалося і формування системи військового аташату України.
За Центральної Ради Україна направила свої дипломатичні представництва до Австро-Угорщини, Німеччини, Туреччини й Румунії. Були й спроби налагодити відносини з напівдержавними новоутвореннями на терені колишньої Російської імперії. 18 грудня 1917 р. на Кубань виїхала дипломатична делегація УНР у складі членів Центральної Ради М.Галагана (голова) і Є.Онацького (політичний радник). У Катеринодарі посланці України мали зустрічі з головою Кубанського Крайового уряду Л.Бичем, відвідували засідання вищих керівних органів Кубані. При цьому відбулися бесіди інформаційно-консультативного характеру [159].
Звертає на себе увагу та обставина, що політичний вплив австро-німецької окупаційної влади, залежність УНР від "союзників" по Брестському договору призводили до суттєвого обмеження можливостей України вести активну зовнішню політику, формувати дипломатичні представництва в усіх країнах незалежно від їх блокової орієнтації. Зрозуміло, що це заважало запроваджувати за межами УНР систему постачання конфіденційною інформацією, котра конче потрібна будь-якій суверенній державі.
Крім розбудови органів української військової розвідки, за часів Центральної Ради відбувається становлення вітчизняної контррозвідки. Вже згадувалося про існування "політичного бюро по справах контррозвідки", з яким контактувала військова розвідка. В документі, на жаль, не конкретизовано відомчу належність і функції органу, але стосовно цього можна зробити певні припущення.
В одному з документів Департаменту політичної інформації МВС доби Директорії зазначається: "Після розвалу Царської Держави Російської - тюрьми народів - Український нарід, оточений навкруги ворогами, почав будувати своє власне життя. Щоб знати заміри своїх ворогів і відповідно до того приготовитись, природно, повстала організація Політичного Розшуку (ще в 1917 році) спочатку нелегальна і невелика, але по мірі здобуття прав Українським народом в його боротьбі і по мірі поширення нових гасел, організація Політичного Розшуку міняла свої попередні форми і розширювала свої функції. Ще з початку 1918 року, за Центральної Ради, було утворено при Військовому Міністерстві "Центральне Справ-Бюро", яке було остаточно зліквідовано Гетьманською Владою..." [160]. Не виключено, що саме це бюро мало в ті часи й іншу назву - "політичного бюро по справах контррозвідки", а очолював його Герасименко. Проте виявити якісь документи або матеріали щодо цієї установи не вдалося.
Була ще одна інституція, яку в той час також могли називати, враховуючи її функції, "політичним бюро по справах контррозвідки" - це Адміністративно-політичний відділ, а потім департамент (АПД) Генерального секретарства внутрішніх справ. Останній був створений рішенням Комітету УЦР від 15 червня 1917 р. "Про організацію Генерального Секретаріату". В січні 1918 р. Генеральний Секретаріат реформується в Раду народних міністрів, а Генеральне секретарство внутрішніх справ - в Міністерство внутрішніх справ. Директором АПД у вересні - жовтні 1917 року був Л.І.Абрамович, а з листопада 1917 р. до квітня 1918 р. - Ю.Г.Гаєвський [161].
