Нехтування проблеми військового будівництва мало фатальні наслідки для України, особливо в умовах збройної агресії радянської Росії та українського радянського режиму проти УНР. На початку січня 1918 р. радянські війська розгорнули наступ на Лівобережну і Південну Україну. Почалася неприхована агресія радянської Росії проти УНР.
За таких умов 11 січня 1918 р. Центральна Рада оприлюднила свій Четвертий універсал, який проголошував повну державну самостійність України: "Віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу" [146].
У боях з радянськими військами збройні формування УНР зазнали поразки. В січні 1918 р. пішов у відставку уряд В.Винниченка, розпочалося формування нового уряду (він отримав після виходу Четвертого універсалу назву Ради Народних Міністрів) під проводом В.Голубовича. Але перебуванню Центральної Ради в Києві залишились лічені дні. Радянські війська під командуванням М.Муравйова просувалися в напрямку на Київ. 16 січня у столиці спалахнуло підготовлене більшовиками повстання робітників. У ці ж дні "червоне" військо під залізничною станцією Крути наштовхнулося на героїчний опір кількасот необстріляних київських студентів і гімназистів, які майже всі загинули. М.Муравйов зазнав невдачі під час першого штурму Києва: вірні Центральній Раді військові частини мужньо захищали столицю. Тоді він наказав відкрити по місту вогонь з важких гармат. За цих умов Центральна Рада віддала розпорядження про евакуацію. Захопивши 26 січня 1918 р. столицю УНР, більшовицькі війська вчинили у місті масовий терор, у ході якого загинуло до 5 тис. осіб [147].
Як бачимо, керівництво Центральної Ради виявилося неспроможним налагодити конструктивну роботу по розбудові силових структур Української держави. Така ситуація викликала гостру критику з боку військових і політичних діячів національно-патріотичної орієнтації. Політика Центральної Ради, писав командир корпусу Січових Стрільців полковник Є.Коновалець, "вводить у краї замість ладу щораз більшу анархію, яка не тільки виключає організацію війська, але веде державу до неминучої руїни...". Розмірковуючи над причинами занедбаності справи військового будівництва в Україні доби Центральної Ради, один з організаторів Вільного козацтва С.Шемет зазначав: "Головну причину, чому українське державне діло... представляється в такім кустарнім, мало серйозним вигляді, треба бачити в тому, що... провід належав виключно і неподільно такій однобічній, майже виключно по професії літераторській, нечисленній групі людей, серед яких не були представлені найважливіші фахові групи і соціальні шари нації" [148].
Подальша розбудова збройних сил і спеціальних служб України тривала після повернення Центральної Ради до Києва на початку березня 1918 р. в умовах австро-німецької окупації України. Як відомо, Брестський мирний договір УНР з країнами Центрального блоку (27 січня 1918 р.) передбачав збройну допомогу УНР в боротьбі з радянськими військами та перебування великого австро-німецького військового контингенту в Україні.
Потрібно зауважити, що загроза агресії з боку радянської Росії залишалася постійно, хоча у підписаному нею в березні 1918 р. Брестському мирному договорі з країнами австро-німецького блоку був такий пункт: "Росія зобов'язується негайно укласти мир з Українською Народною Республікою і визнати мирний договір між цією державою та чотирма союзними державами. Українську територію негайно очистити від російського війська і російської червоної гвардії... Росія припиняє всяку агітацію чи пропаганду проти уряду чи публічних установ Української Народної Республіки" [149].
23 березня 1918 р. в Малій Раді з декларацією, котра подавалась до затвердження, від імені Ради міністрів виступив її Голова В.Голубович. В ній зазначається: "Завданням Військового міністерства є організація на демократичних основах такої регулярної армії, яка зможе потім перейти до міліційного принципу" [150].
У березні 1918 р. новий начальник Генерального штабу Армії УНР полковник О.Сливинський провів його структурну реорганізацію. Відтепер Генштаб складався з двох генерал-квартирмейстерств: перше з них займалося управлінням оперативною діяльністю армії, а друге - проблемами розбудови самих збройних сил. Крім цих головних підрозділів, Генштаб мав і окремі структури, що зобов'язані були забезпечувати армію конфіденційною службовою інформацією, а саме: "розвідковий" підвідділ на чолі з підполковником Колосовським і підвідділ закордонного зв'язку під керівництвом генерала О.Березовського, який мав організовувати роботу військового аташату УНР. Згідно з наказом військового міністра УНР від 11 квітня 1918 р. розвідувальний підрозділ отримав статус відділу 1-го генерал-квартирмейстерства [151]. За станом на 19 квітня 1918 р. зазначений розвідувальний (дослідчий) відділ за штатом мав такі посади: начальника, його помічника, двох офіцерів для доручень, двох перекладачів і одного урядовця [152].
Між офіцерами відділу існував певний розподіл службових обов'язків. Начальник відділу полковник Колосовський здійснював загальне керівництво роботою розвідувального підрозділу. Його помічник осавул Матвієнко мав у своїй компетенції організацію агентурної діяльності військової розвідки ("керування таємною розвідкою"). Один із старшин для доручень (курінний Мазур-Ляховський) проводив допити військовополонених і громадян, що прибували з території радянської Росії, а другий (курінний Марченко) підтримував контакти з "політичним бюро по справах контррозвідки", вилучав цінну для розвідки інформацію, що її накопичувало зазначене бюро. Один з перекладачів (посада другого була вакантною) перекладав матеріали з німецької та французької мов. Урядовець виконував функції діловода підрозділу.
Поточна робота відділу розпочалася з березня 1918 р. Увага української військової розвідки була передусім зосереджена на вивченні становища на фронтах радянських військ в районі Дону і Кубані, враховуючи безпосередню наближеність цих регіонів до кордонів України. Здійснювалася розвідка Румунії, керівництво якої не приховувало своїх намірів щодо окупації Північної Буковини й Південної Бессарабії. Ці напрями роботи розцінювалися як пріоритетні; в другу чергу велася розвідка армій інших держав.
Надбана відділом секретна інформація кожного дня включалася до розвідувальних звітів для командування Армії. Крім того, відділ розробив "програму праці" для військових аташе УНР за кордоном. Однією з невирішених проблем організації розвідки була відсутність рівноправного обміну інформацією з союзними УНР військами Австрії та Німеччини, їх розвідувальними органами. Як ішлося в доповіді начальника розвідувального відділу полковника Колосовського, "відділ надсилає німцям і австрійцям всі одержані відомості, а від них ніяких відомостей не одержує", хоча розвідка Генштабу УНР була зацікавлена в отриманні від відповідних органів австро-німецьких військ інформації про збройні сили радянської Росії. Незважаючи на неодноразові спроби керівників Генштабу і військової розвідки УНР налагодити взаємовигідне співробітництво з розвідками Австрії і Німеччини, ця мета так і не була досягнута. Особливо важко було підтримувати контакти з австрійською розвідкою, оскільки її представник в Україні майор Флейшман з недовірою ставився до української розвідки і не бажав ділитися з нею надбаними відомостями.
Певний досвід, що його встигла накопичити військова розвідка УНР, дозволив полковнику Колосовському висловити у цитованому вище документі низку пропозицій щодо вдосконалення роботи розвідвідділу. В перспективі, вважав начальник відділу, цей підрозділ мав здійснювати перманентну розвідку всіх армій суміжних з Україною держав. На його думку, необхідно було збільшити штати підрозділу, поліпшити матеріально-технічні умови його повсякденної праці [153].
