На Мангеттен опускалися сутінки, і стали запалюватися вітрини. Замерехтіли лампи, заблищав неон, вулиці пломеніли пекельними вогнями. Асура Махарадж, обережно ведучи Дашу під руку, вивчав вивіски, прицінюючись, куди можна було б зайти для вечірньої перекуски і серйозної розмови.

— Як ви ставитесь до ньоччі? Або до тартареллє? Що ви скажете про лазанью із кедровими горіхами?

— Сьогодні вибір за паном, — озвалась Даша.

Асура Махарадж прискіпливо перебирав вивіски ресторанів, вибираючи між тайською та китайською кухнями, поперемінно натрапляючи то на сімейну піцу, то на традиційний стейк-хауз. Відмовившись від ідеї зайти в індійський ресторан, пройшовши повз марокканську кухню, він зрозумів, що ніколи не знайде тут чогось такого, що могло б передати розкіш та настрій нижніх світів.

Раптом він почув звуки знайомої мови. То був запис, скоріш за все, перепис із вінілової платівки: «Адонаї Елохім Ель Шаддай» — ніжно, трохи надтріснуто, співав старий чоловічий голос. На цій пракриті говорили південні землі. То була мова одного блукаючого народу, що добре знався на чарах.

— Ви любите бувати в «Анкл Мозес»? — спитав він, побачивши вивіску на англійській та на івриті. Йому хотілось поділитися з нею якимись смаколиками, які б бодай віддалено нагадували кухню його (тепер колишнього) дому. Асура Махарадж вагався, чи зайти до «Дядька Мозеса» на рибний кашрут, чи знайти якихось поступливих корейців, котрі могли б приготувати з-під поли трохи хе з собачатини.

Ні перший, ні другий заклад не влаштовували його. Коли він дивився, яким ніжним персиковим світлом сяє її обличчя у сутінках, він не міг думати ані про рибний кашрут, ані про хе з собачатини. Це залишилось десь там, у тропічних джунглях Патали, у переповнених звивистими офіціантками нічних садах-ресторанах, де чути крики екзотичних птахів; тепер це належало минулому так само, як належали минулому Мелісса, Датура, Беладонна, Асторія, Гліцинія, Юдіф із Навруза, Естер, Хорезма, Сяо, Юмі, Юкіко, Кейко, Аґ’яні, Сурендра, Тамасіка, Шошопаншоко із Міктлантекутлі й усі ті чарівні безіменні храмові танцівниці, котрі залишили на його серці стільки шрамів, наче вони в своєму танці розмахували не опахалами з павичевого пір’я, а кинджалами з брунейської сталі.

Чим довше вони спілкувалися з Дашею, тим більше у груди вливалося світло, і висвітлювало одну за одною картини його минулого. Час від часу його зіниці посеред розмови розчахувалися більше: раптовий спогад, наче гостра скалка, пронизував його серце.

Серце… Асура Махарадж подумав, що це чи не єдине місце, куди йому не доводилось заглядати впродовж свого короткого, але бурхливого життя науковця та життєлюба. Він привідкрив завісу над тим, що причаїлося всередині грудей, і одразу ж закрив. Йому було лячно заглядати туди, хоча розумів, що тепер уже дороги назад немає.

— «Дядько Мозес»? Вперше чую цю назву.

— Я думаю, потрібно бути рішучим, без огляду на результати, — сказав Асура Махарадж і, довірившись невідомому почуттю, повів її всередину.

Асура Махарадж замовив собі рибу й сирник.

— Що взяти вам? Може, цимес із поливою? Чи тушковані овочі на вечір? Або, може, хочете тістечко на пісочному тісті?

— Я скуштую того, що залишите ви, якщо ви не проти, — озвалась Даша. — Попросіть для мене води.

У «Дядька Мозеса» було світло і тепло, тихо грала музика. Асура Махарадж огледівся. Вони сиділи на терасі на другому поверсі. Внизу жваво сновигали офіціанти, дзвіночок на дверях раз-по-раз давав знати про те, що в дядька Мозеса вечорами порожньо не буває. Жовті стіни були обвішані чорно-білими фотографіями, вочевидь, зі знаменними подіями тої славної родини, що тримала ресторан.

Асура Махарадж роззирнувся — на терасі сиділи звичайні американці, до яких він уже встиг призвичаїтися. Даша, склавши руки на столі, дивилася перед собою. Чорне мереживо її рукавів розпласталося білою скатертиною. Від неї линуло вмиротворення, котре, наче небесна солодощ, пахло пряженим молоком і світилося небаченим світлом.

— Міс Дашо, я не хотів би випробовувати ваше терпіння і турбувати ваш розум очікуванням. Тому розповім вам причину своєї, такої несподіваної появи у вашому житті. Ви — жінка моєї мрії. Коли я вас вперше побачив, я зрозумів, що хочу змінити все своє життя, а потім — весь світ. Я не знаю більшої сили, ніж та, яку я відчуваю, коли дивлюся на вас. Одна лиш думка про те, що ви є, освітлює найтемніші закутки мого серця світлом любові. Мені не хочеться згадувати про своє минуле, не хочеться думати про майбутнє, коли я згадую, що є ви. Бо минуле — омана, а майбутнє — фальш, і вас немає ні там, ні там. Я не владний над тим, скільки часу я ще зможу бути на цих землях, але, клянусь, я буду служити вам поводирем і опорою доти, доки буду живий. Станьте моєю дружиною і матір’ю моїх дітей, о достойна. Відкиньте всі сумніви, ступіть зі мною на човен сімейного життя і нічого не бійтесь. Я захищу вас.

Даша слухала це все, й усмішка її ставала дедалі м’якшою, ніжнішою, солодшою, як солодшає молоко, коли його спряжують на слабкому вогні.

Вона скинула окуляри, склала їх і поклала перед собою. Коли Асура Махарадж побачив її невидющі очі, заволочені блакиттю сліпоти, йому захотілося плакати від любові, що переливалась через край серця.

— Ваші слова йдуть із серця, я це відчуваю, — сказала вона. — Скажіть мені, звідки ви взялися, Асуро Махарадж?

— Міс Дашо, я хотів би казати вам тільки правду, але, повірте, моя правда важка.

— Я звикла до потрясінь. Не жалійте мене, будь ласка.

— У вас стільки достоїнства, міс Дашо, що в мене ні на секунду не виникло жалю до вас. Що ж, коли ви хочете знати правду, — ось вона. Я не народжувався від жінки, як народжуються інші люди на Землі, й до сьогоднішнього дня не жив тут. Я прийшов сюди виключно заради вас. Всесвіт значно ширший, ніж вважає більшість людей. Він густонаселений. Життя є скрізь — у вулканах, в океанських глибинах, на Сонці, на Місяці, на Плутоні, навіть там, де, могло б здатися, панує порожнеча. Форм життя надзвичайно багато, міс. Є розумні форми життя, як от люди, є менш розумні, як наприклад, тварини. Є цивілізації, які у своєму розвитку залишили всі інші розумні форми життя далеко позаду. Я прийшов з одного із таких світів. У нас ця співдружність високорозвинутих націй називається підземними райськими планетами. І хоча наша культура набагато випереджує і земну, й будь-яку іншу культуру, в силу упередженості місце, звідки я походжу, на Землі традиційно називають пеклом.

Даша схилила голову.

— Я так і знала. Казала мені бабця, що прийде по мене чорт свататись…

— Ні, ні, я не чорт. Чорти — це брудноробочі, це пролетаріат. Я був вихований у порядній родині з хорошими традиціями. Мій батько був відомим астрологом і математиком, а мати добре зналася на медицині. Я отримав освіту в найкращих викладачів свого часу, і донедавна, власне, до вчорашньої ночі, у мене була солідна посада в науково-дослідному інституті. І моїм найбільшим відкриттям як науковця стали ви, міс.

Даша вислухала його слова мовчки, її сліпі очі наче намацували його в блакитній темряві і не могли знайти.

— Я відчуваю на собі ваш погляд. Ви не відводите від мене очей… Можна, я потримаю вас за руку?

Асура Махарадж поклав свою руку на стіл біля неї. Даша обережно взяла її у свої долоні, й лице її скривилося від болю, наче їй в серце встромилось тисячу ножів. Вона одразу ж спробувала приховати це, але чергова порція муки відобразилася їй на обличчі. Переборюючи страждання, Даша спробувала посміхнутися, й Асура Махарадж побачив найжахливішу картину у своєму житті: як леза агонії нарізають її усмішку на дрібні шматочки.

— Вам боляче, відпустіть.

— Ні, зачекайте, я вже звикаю, — по її тілу прокотилася хвиля тремтіння, і з її уст зірвалося зітхання болю. — Ви…

Даша важко втягнула повітря і відпустила його руку.