Отже,

«Григоріада», — дивний твір без авторської назви; для нього навіть видатний класифікатор Окрю Іржон не спромігся підібрати жанрової ніші. Апофатичність Хомського досягає у «Григоріаді» шляхетного артистизму: подих Безодні Якоба Бьоме, глибини найнижчих регістрів органу, здивування чабана Амоса — все є у цьому тексті. Він створений людиною, котра пише ще традиційно мовою, але мислить вже виключно тими невловимими віддзеркаленнями Буття, що крізь них зорить привид невблаганної від'ємності — СУ. У «Григоріаді» відчувається вичерпність земних шляхів Хомського, яка наздоганяє його вищою платою за досконалість; далі — НІРВАНА.

Останній твір парадоксаліста відкривається авторською заявою про упослідження ним кордону між відкритим та потаємним світами і знаходження симфонії знакових сутностей, що відкривають БРАМУ ПРИХОВАНОГО від послідовно існуючих.

«Я пірнув у вершини піднесеного над Всесвітом провалля», — так починає «Григоріаду» Миколай Хомський. Далі він розсікає площину тексту надрізами хаотичних речень. Серед них: «Ритуал є імітацією виповнення часів, коли до Єдиного повертаються всі речі, відпущені Ним на навчання циклічністю… Людина — сумна знакова мавпа… Творчість заради безсмертя — це втеча від натовпу,що помирає здивовано…»

Нарешті, на четвертій сторінці машинопису, Хомський витягає з текстової кишені свій КЛЮЧ від Брами Майбутнього. Він повідомляє своїм читачам, що знайшов числовий ритм Прихованого у списку Римській понтифіків. З їх офіційного переліку Хомський зробив вибірку років правління всіх Пап на ім'я Григорій. До неї він додав також двох МАЙБУТНІХ Римській понтифіків двадцять першого століття.

Григорій Перший Великий 590-604 рр.

Григорій Другий 715-731 рр.

Григорій Третій 731-741 рр.

Григорій Четвертий 827-844 рр.

Григорій П'ятий 996-999 рр.

Антипапа Григорій 1012 р.

Григорій Шостий 1045-1046 рр.

Григорій Сьомий 1073-1085 рр.

Антипапа Григорій (Восьмий) 1118–1121 рр.

Григорій Восьмий 1187р.

Григорій Дев'ятий 1227-1241 рр.

Григорій Десятий 1271-1276 рр.

Григорій Одинадцятий 1370-1378 рр.

Григорій Дванадцятий 1406-1415 рр.

Григорій Тринадцятий 1572-1585 рр.

Григорій Чотирнадцятий 1590 р.

Григорій П'ятнадцятий 1621-1623 рр.

Григорій Шістнадцятий 1831-1846 рр.

Григорій Сімнадцятий 2016-2028 рр.

Григорій Вісімнадцятий 2059-2081рр.

У цій вибірці, стверджував Хомський, є числова послідовність дат та часових проміжків між ними, яка співпадає з передвічним кодом впорядкування Всесвіту. В незавершеності пророцтва є щось від морської катастрофи еллінських філософів Гіппаса та Архіта, котрі загинули, «висвітливши таємне, яке повинно вічно перебувати у мороці».

Славомир Балюта зауважує наявність у переліку Понтифікатів слова «антипапа», зміст якого наближається до парадоксальних катахрез апофатичної мови. Можливо, це зауваження стане першим кроком до розуміння містичних глибин «Григоріади», які ще чекають своїх дослідників, тлумачів та медитантів…

Отже,

земне буття Хомського, вичерпане поваженнями Таємного, впирається у стовп завершальної дати 8 жовтня 1987 року. За три місяці до загибелі Миколай побудував величезний макет Гібралтарського мосту. Серед поціновувачів, що їх філософ запросив на оглядини іграшки, була чотирнадцятирічна сусідка Хомського Ольга В.

Через декілька днів Ольга знову відвідала оселю парадоксаліста. Саме тоді, вважає Окрю Іржон, його спостигла згубна пристрасть.

Невтомний розкопувач цвинтарів кохання, пан Окрю записав спогади Ольги В. Красива дозріла дівчина недовго опиралась домаганням Миколая — вже під час третього огляду колекції годинників вона дозволила Хомському зробити її жінкою. Коханці виявились неабиякими фантазерами — автор «Терену уможливлення» з ретельністю, вартою кращого застосування, описує ті граничні тілосполучення, в яких філософ та дівчисько досягали оргазму. Посівши улюбленого коника, наїіі чудовий біограф ускладнює поглипуваннями тлустих іржонізмів двадцять сторінок свого опусу.

В кінці вересня 1987 року Ольга виявила, що вагітна. Аборт був невдалим: з сильною кровотечею, майже непритомна, дівчина потрапила у реанімаційне відділення міської лікарні. Ніби насміхаючись над пророцтвами Хомського, доленосні сили Буття перетворили таємне у явне в такий вульгарний спосіб.

У ніч на 8 жовтня батько Ольги та його брат — обидва військові — увірвались до квартири філософа. Хомський боронився і зламав одному з нападників руку. Тоді другий загостреним залізним ломом, яким перед тим розтрощив двері квартири, прохромив Миколая наскрізь. Як стверджує Окрю Іржон, смерть настала негайно. Легенда додає, що в останню хвилину життя Хомський благословив вбивцю словосполученням апофатичної мови. Знаючи її особливості, не важко припустити, що це таємниче словосполучення у перекладі загальновживаним ПОЗИТИВОМ означало б і благословення і прокляття одночасно.

Тільки через два роки після загибелі Хомського його рукописи були впорядковані та надруковані у напівсамвидавському часописі «День тижня». Передмову першої публікації написав Славомир Балюта. У 1991 році в місті С. виникло Філософське товариство ім. Миколая Хомського, видавничий відділ якого невдовзі впорядкував збірку творів загиблого парадоксаліста. Через рік з'явились перші переклади «Онагра» англійською мовою. Головним недоліком першого видання творів Хомського є відсутність Словника апофатичної мови. З невідомих мені причин, упорядники на чолі із Славомиром Балютою, зігнорували більшість поезій з віршованого доробку філософа. За підрахунками друзів Хомського, він написав більше двохсот поетичних творів. Книга Іржона відкрила нову епоху в розробці спадщини парадоксаліста — епоху спекулятивного ажіотажу. Сподіватимемось, що вона буде швидкоплинною.

Мій текст не претендує на вичерпність. Єдине, що можу визначити собі за заслугу: «Парадокс Хомського» увійде в терени уможливлення тим наївним типом тексту, який бере участь у грі з читачем всією своєю сукупністю, окрім назви…

Неоковирним спорудам спадкують неоковирні руїни. Цегляний австрійський склад, що пережив головні події двох планетарних зніяковінь, тепер зруйнований. Товсті — у дві райнерштадські цегли — простінки стоять колонами та арками (здебільшого арками) посеред пустирища. Галицький Стоунхендж. Нащадки тих, крізь кого пройшли колись кельти, палять серед руїн старі меблі — вісім шарів кольорового тиньку заростають трауром мікроплюшевої кіптяви. Там, де строкатість штукатурки змили дощі, поблискують вдавлені у цеглини глазуровані клейма заводу Майєра, спаленого за півстоліття до то як дивани почали оббивати мікроплюшем. Вночі посеред руїни перехожі бачать багаття.

Бомж виконує обіцянку, тягнучи до руїни громіздкий металевий кошик, накритий ковдрою. Бомж кульгає, хлястик сандаля на калічній нозі щоразу запізнюється виконати циклічні умовності кроку і залишає в цегляному поросі чергову кому. Кожен другий відбиток підошов Бомжа відділений комами від шляхової послідовності. Послідовність ніяковіє.

Бомж про це не здогадується.

Він ще тверезий. Його це дратує. Як завжди у дні першого десятидення осені, у дні ясного, нестерпно тверезого цискарпатського поліття, він думає про свого батька.

Бомж чомусь упевнений, що народився у день загибелі батька. Він достеменно не знає ні дати свого народження, ні, тим більше, числових умовностей того дня, коли на Кременчуцькому плацдармі квадратний німецький танк розчавив стрекотливу танкетку, змішуючи плоть батька-танкіста з окалиною протиосколкового панцира «двадцятисімки». Бомжеві іноді сняться сни. Перший сон наснився йому ще у дитячому будинку в Ташкенті. Довгий сон із розжареним до блаватної блакиті вересневим небом проклятого року, з випаленим злим степом і танкетками, які чомусь йдуть в атаку посеред вороної кіннотної лави. Наступні сни Бомж натверезо згадувати не буде. Він підгортає ковдру на кошику. Ось вже руїна складу.