— Вельми підступна пташка.

— Масонська, — додає Микола.

Бардо Тодол скручує пальці у незрозумілий непосвяченим родинний знак. Кіра миттєво підхоплює дочку і виносить її з кімнати. Шкіряний останнім зусиллям поборює бажання посмоктати вколотий палець.

— Нехай спить, — господар наповнює фужери.

Шкіряний дивиться, як в екрані телевізора члени команди Кусто малюють на сраці полярного ведмедя цифру «25». Коментатор пояснює, що малюють вони водостійкою фарбою, і до весняного линяння двадцять п'ятого ведмедя науковцям буде легко ідентифікувати з літального апарату.

— …Ми тут сперечались із Миколою щодо постмодернізму… — чує він голос Бардо Тодола.

— Постмодернізм є елегантною інтелектуальною фікцією, — згадує Шкіряний читану тиждень тому статтю. Говорити йому заважає незнищена алкоголем пластилінова істерика. В телевізорі зганьблений ведмідь скаче торосами і на сраці в нього тремтять тлусті чорні цифри.

— Ти не щирий, — здогадується Книга Мертвих.

— Не щирий, — нетверезим похитуванням погоджується Микола.

— За щирість, — проголошує Шкіряний.

— Але ж ти… — посміхається його маневрові господар.

— Він жид! — каже Микола.

Всі п'ють.

Бардо Тодол витягує з чорної ледеринової теки аркуш. Кілька секунд він спостерігає за моржами, що ревуть в телевізорі, потім каже:

— Ось маю взірець несамовитого концептуалізму. Пропоную до уваги. Моя поема. Називається «Поема латинського словника».

— Ти що, латинник? — питає Микола.

Шкіряний наповнює фужери. Микола гучно набирає в легені повітря. Якусь мить здається, що він висловиться якоюсь остаточною, як присуд віків, сентенцією, але все закінчується лише сипінням, важким, протестуючим. Бардо Тодол розгортає аркуш, читає:

— Уривок з «Поеми латинського словника».

Павза.

Микола раптом подається уперед, в напрямі телевізора, його черево важко лягає на стіл, ніби опора космічного десантного модуля на поверхню ворожої планети, пещені короткі руки розгортаються емітерними антенами, окуляри загрозливо блищать. Шкіряному здається, що черевань збільшується, розпухає, займає піввітальні.

— У мистецтві, — проголошує той, — невидимим птахом ширяє голуб Святого Духа, і різним затятим зайдам та їх посіпакам, купленим за бакси, цього невловимого птаха не обскубати! Не вдасться! Правічні коди арійської традиції збережені і надійно сховані від посіпак, обереги чекають свого часу! А як настане той час, усі ці ваші концептуалізми розвіються, як розвіялись каґал та папісти, уся ця космополітична посполита захлань, перед освяченою святими богонаснаженими ченцями шаблюкою Кривоноса!

— О, старий, — Бардо Тодол струшує почервонілою кулястою головою. — Але ж… Ота миготлива рефлексія, ота гра. Велика гра в мистецтві…

— Сковородинська екзистенція, — не відволікаючись на пологи господаревих реплік, продовжує Микола, — це є основа духовного принципу хутора. Тут справжнє. І є ще горді митці. Вони не скоряються. Вони не знають вашої латинки, тих всіх хвостатих слів довгих, в них іноді кострубата, неоковирна форма. Але це їхнє кревне, рідне. Вони відповідають за цю землю. А ви все граєтесь у чужинецькі словники… Срані запродані поцмодерністи!

— От старий козарлюга! — захоплено тицяє пальцем у Миколине обличчя Бардо Тодол. — От він вміє зробити нам штанці… Дай я тебе поцілую, — він тягнеться з обіймами до череваня. — Але ж ти пуцю, пуцю…

— За мистецтво! — проголошує Шкіряний. Тут несподівано ситуація і простір втрачають чіткість обрисів, від кімнатних телесполохів залишається чистий колір — Сезанн упосліджує Енґра. Коли відвертість фарб знов відзивається на поклик свідомості лінією, контуром, кордоном, то Шкіряного раптом підхоплює і несе у багатосуття невизначеності несамовите запрошення до істини. «Сивілла біснуватими губами», — шепоче він і прокидається над шматком курячого окосту, що мирно та самовито спочиває у бараболяному пюре. Бардо Тодол і Микола, обійнявшись, співають.

Ша! — каже Шкіряний, грізно заносячи виделку над пляшкою спотикача. — Я буду, бля, вірш свій читати…

Він вдихає повітря, насичене смаженим духом, і говорить. Говорить, як йому здається, голосно:

Тут він забуває наступний текст, сідає і втрапляє виделкою у велику золотаву бараболину, що миттєво сходить схизмами і парою. Він нетямно дивиться у надра розваленої бараболини: «Скерцо-цо, цо-цо, цо-цо…»

В телевізорі ескімоси з пропитими пиками забивають бейсбольною битою морського котика. Останнє, що чує з розмови митців Шкіряний, стосується бурячкового рядка, як методу народного письма в творчості Пашковського. Виходом з чергового факультету навалюється безбарвний безголосий морок…

Він вважає, що після мороку до нього прийде сон, приналежний чину видінь. Йому і справді ввижається щось подібне.

Він хоче ще щось пояснити тим людям, вбраним у молитовний одяг, але їх єство вже відкрилось для кроків, розміреності, відхилень і Сонця дороги. Мова мандрованих прискорюється дієслівною насиченістю, їхні руки пестять заяложені до чорноти сучки дорожніх посохів, і сверблячка розповзається під мозольними панцирами прочанських підошов, провіщуючи порохняву спеку східного шляху. І ось вони прямують до Ніси, щоб побачити священний вогонь Атахші-Вахрам, щоб спалити на ньому мури своїх немудрящих селянських таємниць. Він хоче зупинити їх, щоб розповісти все те, що не розповів учора (це «учора» не має часової визначеності, йому тисяча років і він просто не розповів тим прочанам за всю тисячу років найголовнішого), і серед того — історію Ферекіда Сіроського, що помер від вошей у Сімдесяту Олімпіаду, того що був учителем Піфаґора. Він хоче пояснити їм, чому Ферекід сказав, що час — це те, у чому скерований Всесвіт, і чому для вчителя Піфаґора хаос був невіддільний від води. На східних дорогах Парфії та Атропатени мандрівники зустрінуть так мало хаосу, що спечуться у дерев'яні рурки їх славлячі Ахура-Мазду горлянки. Він хоче розповісти тим людям про Завзяття і Зрив, що їх учні Ферекіда вважали найпрадавнішими богами. А ще хоче пояснити їм, чому Бахрам наказав стратити Мані і висвітлити для них сенс життя Парфанія з Делосу, учня великого Плотіна, що стомлював Невідомого Бога блуканням невідомими землями. Він хоче застерегти їх від помилок Ксенофана Колофонського, що вчив про кулястість Бога, як межову ознаку його межовості і казав, що Несущого ніде не може бути — у нескінченості, казав він, не може бути ні зв'язаного, ні відчутого. І це зніяковіння варто пояснити тим, хто йде до Ніси. Він супроводжує їх поглядом і відчуває помилкову, ранкову, народжену від усіх зупинок, потребу віддати свою плоть східному шляхові, омандрувати своє існування і так просто-нахабно виштовхнути ліниве і незґрабне сотворіння за межі долі, бо все, що існує на дорозі, збентеженому світові вже не належить. І теж бере свій яблуневий посох, освячений відлюдниками з печер святого Сави Єрушалемського, теплий і твердий, як прутень поганського бога, і робить перший крок на Схід, і здобуває потяглість, невідому немандрованим поселянам. Він відчуває, як дорога входить в нього своїм порохнявим, строкатим, зустрічним і минущим (до слизького болю у гомілках — минущим) життям і називає всю ту дорогу Знаком Свіжості, він, котрий не був спроможним назвати навіть мале кошеня. Він встановлює гармонію спеки і спраги, що нищать одна одну у кроках і прочанській солідарності і, сповнений гармонії та любови до подорожніх, згадує імперативну тріаду для Переліку Сущих і втішається поділом смертних, запропонованим Парфанієм на кордоні Ефіопії, коли той читав лекцію диким нубійцям про три таємничі відмінності, що поділяють людей на три чини перед Господом Деміургом: чин філософів, чин жінок і чин чудовиськ… Так, за досвідом доріг, що увійшов у нього, він прираховує своє грішне єство до чину чудовиськ, спорожнює сечовий міхур біля межового каменю на кордоні провінції Сірія і, посміхнувшись смородові власних чресел, йде до Ніси невизначеним фрагментом довільного існування…