Литмир - Электронная Библиотека

«Як вас тепер називати?»

«Імена у минулому».

«Що залишилось?»

«Прагнення пізнання».

«Хіба смерть не припиняє прагнення?»

«Дивлячись, що називати смертю».

«Межу».

«Це лише забобон. Смерть набагато складніша. Вона не любить підсумків. Вона плинна, в неї міріади облич. Вона готується до зустрічі з кожним і тому присутня при кожному народженні. Вона вбирає в себе досвід попередніх вмирань. Коли ти наближаєшся до неї з власної волі, вона відступає. Вона не дає керувати собою і жорстоко мстить тим, хто намагається це робити. В істинної смерті є сестри, яких важко відрізнити від неї. Вони суворіші за неї. Вона посилає їх до того, кого хоче випробувати. Якщо людина відрізняє жорстоких сестер смерті від смерті істинної, таку людину зараховують до таємного почту смерті. Така людина перебуває серед живих, але має знання, заборонені для живого. А ще смерть змінюється і мудрішає. Смерть за часів фараонів і смерть теперішня — дві зовсім різні смерті. Це одна з найглибших її таємниць. Таким як ти це важко зрозуміти. Я теж не розуміла».

«Я боюся смерті».

«Правильно робиш. Вона вміє дивувати».

«Дивувати тим, що після неї?»

«Тим, що сама визначає виповнення свого чину».

«А Бога?»

«Що?»

«Бога вона також визначає?»

«Менше ніколи не визначає більшого».

«Ти бачила Його? Чи, може, треба питати „ти бачив?“»

«Як тобі зручніше. Живим зручніше осягати Його, аніж мертвим. Нам для того й дарується життя, щоби ми спробували осягнути Бога. Проте ми не вміємо, не встигаємо, не вчимося осягати Його, а потім шкодуємо. Узнаємо, що насправді могли осягти, а не осягнули. Це і є пекло».

«А рай? Як із ним?»

«Так само, як із цим вином. Смачне?»

Сновидець не встиг випити вина. Він намагається побачити келих, але ротонда раптом перетворюється на карусель. Вона починає обертатись, і він просинається.

У Вигилярного був малий досвід похмільних ранків. Йому здалось, що він прокинувся від запаморочення — світ почав крутитись ще уві сні, а після пробудження безжальна карусель набрала обертів. До туалету він не добіг — його знудило на підлогу.

«І як оті космонавти у центрифугах витримують?» — дивувався Вигилярний, шукаючи відро і ганчірку.

Звідкись згори до нього долинули звуки. Наче рухали щось важке.

«Але ж і коняче здоров'я у нашого професора, — позаздрив одеський гість. — 3 такого пекельного бодунища ще й меблі пересувати… А може, це він там штангу тягає?»

Він виглянув у вікно, що виходило у двір. Над київським передмістям підводився і розправляв лазурові крила сонячний день. В альтанці під горіхами так і залишилися неприбраними рештки вечірньої трапези. Бірюзова піалка з-під оливок виглядала немов кома незакінченого нічного речення. Порожня пляшка лежала на гравії, призматично сяючи під ранковими променями.

На другому поверсі знову щось гримнуло. Вигилярний відірвався від вікна і продовжив пошуки. Ще не ставало того, щоби старий побачив ганебні наслідки його абстиненції.

Він знайшов шмату і цеберко на кухні, яка виявилася навдивовиж просторою як для такого будинку. Тут стояли великий, оточений віденськими стільцями (старовинними, темного лаку) дубовий стіл і відповідних розмірів холодильник. Вигилярний зрозумів, що за гірших кліматичних умов саме тут відбувалися містерії професорської гостинності. Він заглянув до холодильника. Той був щільно заповнений пляшками елітної горілки, консервами і вакуумними пакетами з ковбасами та нарізаною шинкою. В дверцятах, немов гвардійці на плацу, вишикувались європляшки з «будвайзером». Вигилярний ледве втримався від найпростішого способу зняти похмільний синдром. Нудота все ще чаїлася у засідці.

Вода з крана ледь цідилась. Він дочекався, поки цеберко наповнилося на чверть, повернувся до кімнати і так-сяк відмив підлогу. Коли він наостанок викручував шмату, то почув кроки. Як буває на старих дерев'яних сходах — сухі і барабанні. Але не черевата важка людина крокувала тими сходами. Ними пружно збігали молоді ноги.

Вигилярний виглянув у коридорчик і побачив дівчину. На перше враження вона була саме дівчиною. Хоча могла виявитися й молодою жінкою. Спортивного типу. З довгими, затягнутими у вузькі джинси, ногами.

— Доброго ранку! — привітався він.

Було видно, що дівчина не чекала появи незнайомої людини. Вона рвучко обернулася на його голос. Її руде волосся, зібране у пишний хвіст, мотнулося, але утрималося купи, наче склеєне. Обличчя дівчини виявилося широким, з виразними вилицями і акуратним носиком.

«А вона й справді юна, — зауважив Вигилярний. — Років двадцять. Ну, двадцять два».

— Я в гостях у Геннадія Романовича, — випередив одесит запитанім рудої. — Геннадій Романович дозволив тут переночувати… А ви, мабуть, його дочка?

— Дочка, — підтвердила дівчина. В її світлих очах була настороженість і ще щось. Вона дивилася несподівано твердо і напружено, немов штовхала в бік гостя невидимий таран.

«Невже я виглядаю на злодія?» — здивувався Вигилярний, а вголос запитав: — Геннадій Романович ще не встав?

— Ще спить, — підтвердила руда, не відводячи свого таранного погляду від очей Вигилярного. — Я спішу, вибачте. Не встигну приготувати вам кави. До побачення.

— Жодних проблем, — широко усміхнувся гість. — Сподіваюсь, що побачимося!

Дівчина вибігла з будинку, коротко гримнувши дверима.

«Різка якась у професора спадкоємиця. Непривітна», — підсумував Вигилярний і рушив шукати кавоварку.

Після кави його попустило. Нудота залишила засідку, відступила далеко-далеко, і відразу прокинувся апетит. Вигилярний з'їв кілька шматків холодної шинки, ще додав кави і вирішив все ж таки потурбувати професора.

«Зрештою, вже одинадцята, — він звірив свій годинник із хронометром на екрані сотового. — А він ще спить, байбак старий. Єхидна йому, певно, сниться. Та, що всілася одною дупою одночасно на всіх шляхах. Пусте люди кажуть, ніби сон алконавтів глибокий і недовгий».

Вигилярний піднявся на другий поверх, підійшов до зачинених дверей і обережно постукав по лакованій деревині. Жодної реакції. Він привідкрив двері і побачив на підлозі недбало кинуті книги. Коричневі томики Брокгауза і яскраво-сині Ключевського. Це його здивувало і він наважився увійти до кімнати. Професора там не було. Постіль розкинули, книжкову шафу відсунули від стіни. Книги попадали на підлогу. Плінтуси були зірвані. Одну з дошок підлоги виламали. Її уламок стирчав, немов корма тонучого «Титаника».

Враження було таке, що в будинку зробили швидкий і брутальний обшук.

«Так от що то були за звуки!» — здогадався Вигилярний. Він згадав реакцію дівчини на його появу. Тепер йому стало страшно. І зимно. Немов йому на плечі хтось накинув змочену у крижаній воді ганчірку.

Він рушив кімнатами. Гречика ніде не знайшов. Проте й нових слідів обшуку теж не побачив. У дворі нікого не було. Вигилярний скинув з себе похмільну неквапність наче домашній халат. Його рухи набули впевненості і швидкості. Він пройшовся вздовж паркану, обстежив щось схоже на старий курник і заглянув до невисокої прибудови, яка здалася йому гаражем. Там виявилась невелика майстерня з токарним верстатом і фрезою на масивній станині. Біля стіни були складені дубові дошки, паркетини і обрізки труб. На стіні висіли сокири, пили, ланци. На полицях під стелею стояли блискучі шереги банок, пляшок і закоркованих склянок. Зі стелі звисало мотуззя.

«Старий тут щось майструє, — припустив одесит. — Має рукодільне хобі». Його очі тим часом призвичаїлись до напівтемряви і побачили те, чого їм, напевне, краще було б не бачити.

Крижане відчуття на спині Вигилярного миттєво перетворилося на потічки поту. За верстатною станиною він побачив босі ноги немолодої людини з широкими, наче набряклими, ступнями. Кілька хвилин він не міг відірвати погляду від кривуватих, недбало обрізаних нігтів. А коли відірвав, то помітив, що плита фрези залита рідиною, яка у непевному світлі здавалася масною і чорною. Тирса на підлозі також набрякла темними грудками. Він вже знав, що саме побачить, якщо загляне за фрезу.

9
{"b":"202074","o":1}