— Бог у поміч, земляче! — пролунав хрипкий бас. Вітання було проказане чистісінькою черкаською говіркою.

Григорій рвучко озирнувся. За його спиною стояв здоровенний рудобородий пірат у круглому капелюсі того штибу, який в Україні називали «шведським». У проріджених пригодами зубах пірат міцно тримав коротку люльку з чорного дерева.

— І вам Боже помагай, — привітався, на всяк випадок займаючи позицію, яка була б зручною для бійки.

— Ти мене не страшися, Грицю, — пророкотав пірат, побачивши його маневр. — Я тебе, чоловіче, вже тиждень шукаю. Та й не я один. Добре ж ти замаскувався. Молодець.

— А за яким таким добром я вам здався? Звідки мене знаєте? Й хто ви такий?

— Тобі вітання від Татуся Прота.

— Спасибі, — промурмотів Григорій, заскочений тим, як несподівано, з глибокого мороку забуття, воскресло його шпигунське призначення. — Як ся має пан Духніч?

— Ліпше за тебе, — засміявся пірат і стишив голос. — Але годі про того павука. Ми всі просто у захваті від того, як тобі вдалося обійти тутешніх інквізиторів. Це ж треба! Такий собі з вигляду пришелепок, а обвів навколо пальця самого Щура Кондульмеро.

— Я не розумію… — почав Григорій.

— Зараз зрозумієш, — пообіцяв пірат. — Але давай спочатку відійдемо до надійнішого місця. А то я бачу, що твої смердючі приятелі вже нашорошили вуха.

Вони відійшли подалі від рибного причалу, до гострого рогу фортечних мурів, що спиралися на скелю і величезні брили штучного берега. Тут нещадно палило сонце, але навколо не вешталися волоцюги й простір на всі боки добре проглядався. Те, що їх можуть побачити з боку Джудекки[59], як зрозумів Григорій, пірата анітрохи не хвилювало.

— Ти ж, напевне, ще не знаєш, що твою патронесу арештували, — почав пірат, зручно вмощуючись на теплій брилі.

— Констанцу?

— Так, Грицю, фармазонку і чорнокнижницю Констанцу Тома. Її чоловіка, до речі, також, але потім його випустили. Арештував їх гранд-месір. Так називають офіційного виконавця рішень трибуналу. Знаєш, що найцікавіше: це все сталося за кілька годин після того, як ти втік з її лігва. Чуйку маєш чи щось таке?

— А за що її?

— У Венеції фармазони поза законом. Проте, головною причиною такої поспішливості був, наскільки нам відомо, саме ти.

— «Нам»? А хто такі «ви»?

— Слухай, чоловіче, зі мною не треба гратися у телепня. Ми — це Таємна канцелярія Її Величності імператриці Єлизавети Петрівни. Чи ти вже забув, з ким маєш справу?

— І багато вас тут?

— Скільки треба.

— Її потрібно звільнити.

— Кого?

— Я кажу вам, що Констанцу треба звільнити за будь-яку ціну. Інакше я в жодний спосіб не зможу зустрітися з Орликом.

— Он як… — похитав рудою бородою пірат. — Наші думають, що Орлик вже не суне сюди свого носа. Арешт банкірші розворушив усю масонерію.

— Вона мені влаштує зустріч із ним де завгодно. У Римі, у Парижі. Чи вам вже не треба, щоби я з ним зустрівся? Щоби дізнався про його наміри?

— Треба. Ще й як.

— Щось сталося?

— Так.

— Що саме?

— А це вже тобі не я буду розповідати.

— Якщо вам дійсно потрібна ця зустріч, то ви маєте звільнити Констанцу.

— Це неможливо. З нею, здається, все дуже зле. Вона у пазурях Священного трибуналу. Ми ж не будемо, чоловіче, заради якоїсь там фармазонської відьми штурмувати цілий Палац Дожів. Сам поміркуй.

— Як собі знаєте. Але без її підтримки та зв'язків сам я нічого у цій справі не вартий. В мене ще немає ані рекомендаційних листів, ані масонських паролів. Мене й на гарматний постріл не допустять до Орлика. Він полковник, дигнитарій, конфідент короля Людовіка, а я хто? Нужник, голосраченко.

— Ти був голосраченком, а тепер ти людина на царській службі, — нагадав пірат. — Не панікуй, Грицю. Не з такими ще оказіями раду собі давали. Щось придумаємо.

— Швидше думайте.

— Швидко лише кошаки з мамки вилазять. А тут справи поважні, потребують рекогносцировки. За тиждень до Венеції прибуде турецький корабель, а на ньому наше з тобою начальство. От воно й буде міркувати, вирішувати, наряди роздавати. А ми з тобою — дрібнота, тут ти правий. Ми начільним про все доповідатимемо, а потім їхні наряди виконуватимемо. Зрозумів? У нас дисциплінія. Чував таке слово, земляче?

— Чував, чував… А якщо її до того часу закатують?

— Не бійся, не закатують. Тутешня інквізиція нікуди не спішить і справи свої швидко не робить. Вони й тебе проґавили, бо, бач, тутешні писарчуки цілих дві доби не могли розшифрувати гарячого листа. У Петербурзі за таке нехлюйство Нікіта Юрійович[60] усіх приказних заслав би до Сибіру. А тут, земляче, не ті порядки. Ліниві всі вони тут, розбещені, сієсти усілякі собі роблять, лише б подовше поспати. Одне слово — гондольники. Біди не знають.

— А що то був за лист?

— З Трієсту, кажуть. По твою душу, земляче, його послали… Але, бачу, щось тобі, Грицю, моцно небайдуже до тієї Констанци. Любка твоя, чи що?

— Ні. Я лише за справу турбуюся.

— Так я тобі й повірив. Авантажна краля?

— Вона чільна масонка. Особисто знайома з Орликом. Колись була його амантою, — несподівано навіть для себе збрехав Сковорода. Й відразу злякався: чи не видасть його власне обличчя.

Проте пірат ніяк не зреагував на таке повідомлення. Він мовив:

— Потім про це побалакаємо. Зараз, Грицю, ти підеш зі мною. Треба буде тебе надійно сховати.

Того ж спекотного травневого дня на аудієнцію до інквізитора Кондульмеро напросився абат Мартіні. В Республіці Святого Марка ця людина напівофіційно представляла інтереси Верховної і священної Конгрегації Римської і Вселенської інквізиції. Тієї інквізиції, яку у Венеції називали «чорною»[61]. Проте, окрім цього факту, про абата Мартіні ніхто нічого конкретного сказати не міг. Він був привітною і лагідною людиною, мало цікавився політичними справами Республіки, нечасто відвідував кардинала-патріарха і проводив свої дні у скромній двоповерховій резиденції біля каналу делле Наві, вікна якої тримали і вдень і вночі зачиненими. Вхід до резиденції пильно сторожив здоровенний німий монах з білим емальованим хрестом на грудях. Іноді абата бачили у Публічних садах поряд з Арсеналом. Невисокий, зсутулений і неквапний, він прогулювався, спираючись на лакований ціпок, увінчаний срібним зображенням черепа.

Кондульмеро щиро здивувався, коли секретар доповів йому про візит абата Мартіні.

«А цьому крукові чого від мене треба?» — невідомо кого подумки запитав інквізитор. Він підвівся й вийшов з-за столу, щоби гідно привітати уповноважену духовну особу. Після арешту Констанци Тома кількість відвідувачів у кабінетах посадовців Священного трибуналу відчутно зросла, але от кого-кого, а тихомирного монсеньйора Мартіні Кондульмеро побачити аж ніяк не сподівався. Очікуючи появи візитера, інквізитор поправив масивний золотий ланцюг, що прикрашав його груди, та розправив зморшки на пишній червоній мантії, якою Республіка вшанувала його високе призначення.

— Pax vobis! Щиро радий бачити вашу милість, — інквізитор привітався першим, демонструючи свою повагу як до віку абата, так і до престолу Римського понтифіка, котрий — як би там не було — представляв цей невиразний попик.

— Благословення Боже на вас і на ці стіни, filius meus[62], — тихо прошепотів Мартіні.

Він притулив свій ціпок до старовинного чорного бюра і присів на краєчок крісла, яке секретар завбачливо поставив у центрі кімнати. Кондульмеро зайняв троноподібний стілець, декорований у суворому ренесансному стилі, який стояв у цьому кабінеті від незапам'ятних часів.

— Слухаю Вас, святий отче, — з обличчя інквізитора не сходила привітна усмішка.

— Сину мій, сумні і недобрі справи привели мене до вашої милості, — почав абат, ні на йоту не підвищуючи голосу. — Вам безперечно відомо, що сили, які вийшли з глибин пекла, побільшили свою руйнівну діяльність у всьому відомому нам світі. На жаль, Республіка не стала тим спасенним ковчегом, у якому добрі вівці Христового стада можуть почувати себе у безпеці.