— Але в книзі царів Маккавеїв сказано: місце, де схований Кивот, залишиться невідомим до того, як Бог збере вірних на береги Йордану, — заперечив я.

— Сто індиктів[131] минуло від часу, коли Варух поклав заповіт Єремії в таємну схованку. Часи виповнюються, гряде Господь! — сказав син Левія й умер. І душа його полинула до Єдиного, якого він знав.

Мене й досі непокоїть думка: якщо своїми сумнівами я хоч на мить прискорив смерть Учителя, невідпокутний гріх простерся прірвою між мною і Царством Небесним…

Вранці наступного дня в будинок Левія прийшли чотири сповідники Шехіни, носії вищих ступенів посвяти. Вони прочитали над тілом старого довгі молитви, загорнули його в плащаницю й понесли в останню дорогу речей сущих. Родова гробниця нащадків Фінеєса Дамаського ніколи не дочекається Мелхиседека — в таємному храмі Шехіни упокоєно тіло самітника; і ближні його у Братстві плачуть над святою могилою…

Над вечір я прийшов до Димитрієвої бочки послухати новини з обидвох ойкумен. Говорили, що цар Ніссі дав абхірам-смертникам сорок днів для очищувальних молитов перед стратою, і що набирають юнаків у новий Священний загін, і що нишпорки й вивідувачі Найвищої Ради шукають мужа в чорному плащі з агарянським мечем, якого бачили на березі Ітилю невдовзі після злочину в Печері Чорної Риби, і що за голову того мужа визначена нагорода в дві тисячі дирхемів.

Я зрозумів, що сама доля спрямовує мене у далекий Куш. А вночі дивне видіння підтвердило мої наміри.

Побачив я пустелю — жовту, запісковану, мертву. Посеред тої пустелі стояв кам'яний стовп, подібний до Наддніпрянських баб. І вирізані на стовпі були віщі знаки: «Куш. Алеф. Кадеш. Нун. Кадеш». І Голос у стовпі співав мовою моїх родовичів:

Як тільки видіння розтануло перед моїми очима, почав я збиратися в дорогу. Ще ввечері я обміняв чотириста дирхемів, зароблених в Ітхелі, на золоті візантійські статери, які неважко сховати в дорожному одязі. Монети я зашив у широкий пояс із волячої шкіри, приторочив до нього меч і лікарські ножі. В торбу поклав книжки і коржі, спечені Касою. Ще взяв малий міх із водою та друге взуття. У повстяному капелюсі сховав я браслет Менгі і зв'язку дирхемів для дорожних потреб. А потім вийшов з будинку. Ніч була вітряна, беззоряна, в сусідніх дворах брехали невтомні пси. Я пройшов занедбаним гаєм, піднявся на Зміїний пагорб і з вершини його побачив людей, що стояли на вулиці Мідяного Стовпа перед брамою Левієвого дому. Вони були в плащах із глухими каптурами, і зрозумів я, що нишпорки Хак-Кахалу напали на мій слід.

Я подякував Шехіні за благодатне видіння. Через Зміїний пагорб вийшов я на вулицю П'яти Тополь і нею попрямував до Семендерської брами.

Упорядники тексту «Свідоцтва Олексія Склавина про Сходження до Трьох Імен» змушені вклинитись у течію розповіді Олексія. На епізоді втечі автора Свідоцтва з Ітхелю цілісний текст «Свідоцтва…» уривається. Наступні сторінки рукопису або фатально пошкоджені часом, або просто відсутні. Далі упорядники пропонують кілька уривків «Другого імені», що збереглися від руйнації. Можливо, ці уривки сюжетно стосуються обставин подорожі Олексія-Ратибора в Південний Єгипет, зокрема його перебування в Семендері.

●●●

…Кожній імперії потрібна південна столиця, де б її єство спочивало від себе самого. Та столиця повинна стояти на березі моря, або ж біля відножин нездоланно високих гір, щоб спочинок імперії не порушувався спокусою завоювань. Поки влада імперська підноситься над ойкуменою на стовпі північної столиці, у південній імперія виколисує добру примару власної Вічності. Всі імперії уособлені в шляхах і в них знайдуть безсмертя. І з волі Єдиного те безсмертя стане найхитрішим способом заперечення їхнього хижого буття. Чи пам'ятають каравани будівничих шляхів?..

●●●

…У розмові зі мною шейх Абур висловив думку, достойну мудрості обраних Шехіни. Він сказав: «Містики й математики — рідні брати у своїх намаганнях. І містики, і складачі чисел спрощують Суще до знаків і граються ними, не боячись Аллаха». Я сказав: «Тоді можна назвати містика математиком чуттєвого Всесвіту». Шейх Абур відповів: «Так, але, сину мій, не відкривай брами Таємничого тим словом, яке здатне нагло руйнувати мури».

І ще думаю я: між іудеїв так багато знавців алгебри тому, що іудейська містика обмащена Числами, як будинок хазарина — глиною.

●●●

…Шейх Абур купив на невільницькому ринку в Дербенті гарного хлопчика. Всі сусіди перестали з ним вітатись, а мулла в мечеті виголосив проповідь про розпусників, слуг диявола. Шейх сміявся з них, кажучи: «Якби Порядність могла говорити, вона стомилася б від обов'язку дякувати дурням — їх надто багато».

●●●

…Кавказ — дивний край. Тут так багато розбійників, що перестаєш згадувати жінок. Напевно, тому найвеселіші християнські ченці живуть у цих горах. Ніяке відлюдництво не обтяжливе серед неосяжної мстивості народів, не здатних любити ближнього свого.

На цьому «Свідоцтво…» остаточно вичерпується. І ніколи б ми не знали продовження дивної і повчальної історії мандрів Олексія-Ратибора, якби не дивні видіння упорядників тексту після закінчення першої редакції перекладу «Свідоцтва…» Всього видінь було вісім: п'ять упоряднику-екзегету і три — упоряднику-етимологу. (Дивно те, що співвідношення кількості видінь — п'ять до трьох — повністю співпадає з обумовленим розподілом гонорару за переклад та редагування). Видіння не були послідовними й до кінця зрозумілими, але після складної й багатостопної праці над їх інтерпретацією стало за можливе доповнити текст, знайдений Савватієм у Новому Афоні, заключною частиною, яку упорядники умовно назвали «Ім'я трете — „Бог-Слово“». Всі події цієї частини історії Олексія-Ратибора відбуваються у Верхньому Єгипті, поблизу сучасного міста Асуан, восени 885 р. від P. X. Особливості останнього «Імені» в тому, що, на відміну від перших двох, воно поділяється на розділи, оповідь ведеться від третьої особи і в тексті ні разу не згадуються дійові особи жіночої статі. Упорядники просять у читачів пробачення за незавершеність деяких сюжетних ліній. Причиною цього стала певна непослідовність об'явлень, за яку приймачі видінь відповідальності не несуть.

(включає у себе видіння перше, друге і, частково, п'яте)

Спочатку було відчуття початку. З нічого вийшов безбарвний простір і розшарувався у невизначиму кількість площин, і всі вони підлягали ієрархії. Площина, ієрархічний ступінь якої був вищим за учнівський, але нижчим за жрецький, виявилась ландшафтом. Першими з невизначеності первинного ландшафту вийшли кольори, і було їх три: жовтий, зелений і буро-брунатий. Слідом за кольорами вийшли їх назви: Пустеля, Оаза, Ніл. Там, де кольори були прозоріші, народились поняття «вище» і «нижче»: гори піднялись, долини поопускались, і в найдовшу з них забився колір Нілу. Потім між великими речами з'явилося прагнення пошуків — і настав рух. Ніл полинув із півдня на північ, і з перерахованого вийшло те, що більше за всі визначення, — життя. Його іноді ще називають міфом.

Крізь первинну простоту рушили в усіх напрямах народженого об'єму складні, дуже складні і мислячі істоти Сущого: комахи, риби, звірята, птахи, люди. Деякі з них іще до народження мали ім'я, деякі набули його під час віддалення від первинності. Ті, що віддалилися від початків своїх дуже далеко, визначались кількома іменами. Найбільшу кількість імен Віддалення приторочило до людини, що прямувала на захід від Нілу, в долину Харра. При народженні цю людину назвали Ратибором. Потім він урятував когось із смертних і йому віддячили ім'ям Гафаха. Інші називали його Ратбер-хемегом. Його Вчитель дав йому таємне ім'я, і він не відмовився від нього ніколи. При кінці життя його будуть називати християнським іменем — Олексій, яке він дістав на честь Костантинопольського жебрака, що страждав і бачив Богородицю-Рятівницю. Ось скільки імен ішло обіруч цієї людини в ущелину Харра.