Довго стояли гноми перед дверима в пітьмі й сперечалися, поки нарешті заговорив Торін:

— Тепер настала пора нашому шанованому панові Злоткінсу, який показав себе добрим товаришем у нашій довгій дорозі, а також гобітом, сповненим відваги й винахідливості, набагато більших за його зріст, і, коли можна так сказати, наділеним удачею понад звичайну міру, — тепер настала пора йому виконати роботу, задля якої і взято його в Компанію. Настала йому пора заробити свою винагороду!

Ви вже знаєте, як промовляв Торін в урочистих випадках, тож я не наводитиму решти його промови, хоча він розводився ще довгенько. Випадок таки справді був урочистий, але гобітові урвався терпець. Він уже досить добре знав Торіна і зразу втямив, куди той гне.

— Якщо ви хочете сказати, що гадаєте, нібито це моя робота — першому піти в таємний прохід, о Торіне Дубощите, Траїнів сину, — сердито відповів Більбо, — то скажіть так зразу і квит! Бо я можу й відмовитись. Я вже визволив вас із двох халеп, що ніяк не обумовлено в первісній угоді, й тому, гадаю, вже заслужив на якусь винагороду. Але третій раз вирішальний, як любив казати мій батечко, і я думаю, що все ж таки не відмовлюсь. Може, я став набагато більше покладатися на свій талан, ніж покладався колись, — він мав на увазі не таку й давню весну, коли покинув свою домівку, хоча здавалося, відтоді минули сторіччя, — але так чи так, а я, мабуть, піду й погляну зразу, щоб не важитися довго. Ну, а хто піде зі мною?

Гобіт не сподівався почути хор добровольців, тож і не розчарувався. Філі й Кілі ніяково переглянулись, ступаючи з ноги на ногу, а решта й знаку не показала, ніби пропонує поміч. Тільки Балін, незмінний чатовий гномів, з любові до гобіта заявив, що зайде принаймні всередину і, може, ще трішки пройде, щоб, коли буде треба, гукнути на поміч.

Ось що можна сказати про гномів. Вони й справді збиралися добре заплатити гобітові за його послуги. Взявши його з собою для паскудної роботи, не заперечували, щоб він ту роботу виконав, коли вже зголосився на неї. Але вони все зробили б, аби виручити Більбо з біди, якби він у неї втрапив, — адже так вони вчинили у випадку з тролями, на самому початку всіх своїх пригод, коли ще й не було в них за що особливо йому дякувати. Оце так: гноми — ніякі не герої, а ощадливе, розважливе плем'я, що дуже високо цінує гроші. Бувають поміж них шельмовиті, зрадливі й вельми лихі, та бувають і досить порядні гноми, як-от "Торін і Компанія”,— коли ви не сподіваєтеся від них забагато.

Позад нього на блідому небі, облямованому чорним, проступали зорі, коли Більбо увійшов у зачаровані двері й покрадьки рушив у глиб гори.

Йти було набагато легше, ніж він сподівався. Це був не гоблінський тунель і не груба печера лісових ельфів, а хід, зроблений руками гномів, ще коли вони були на вершині свого багатства і мистецтва: прямий, мов лінійка, з гладенькою долівкою і стінами, він помалу й рівно знижувався, ведучи до якогось віддаленого кінця — туди, вниз, у пітьму.

За якусь хвилинку Балін сказав Злоткінсові: “Щасти ж тобі!”— й став у такому місці, звідки міг іще бачити невиразні обриси дверей і чути, завдяки дивній тунельній луні, шепотіння товаришів, що стояли при вході. Тоді гобіт надягнув перстеника на палець і, застережений гучною луною, що слід іти з надгобітівською обережністю, щоб не було й шереху, — пішов, безшелесно скрадаючись дедалі глибше й глибше. Від страху тремтів, але вуста були міцно стулені, обличчя рішуче й суворе. Це вже був зовсім не той гобіт, що давно колись вихопився в мандри з Золотого кутка без носовичка в кишені. Ціла вічність минула відтоді, як він востаннє користувався носовичком. Більбо трохи висунув свого кинджала з піхов, затяг тугіше пояс і пішов далі.

“Оце вже ти, Більбо Злоткінсе, і вліз по самі вуха! — подумки сказав він сам собі.— А перший крок ти зробив ще на тій вечірці, й тепер мусиш якось вибратися з халепи, мусиш заплатити за той крок! Леле, який же я дурень — і був, і є! — промовила та його частина, де туківського було найменше. — Зовсім ні до чого мені драконові скарби, і хай би вся та купа лежала тут довіку, аби тільки я оце прокинувся і побачив, що я не в цьому триклятому тунелі, а вдома, у своєму передпокої!”

Звісно ж, він не прокинувся, а йшов і йшов, поки позаду не розтала й остання признака дверей. Він був сам, сам-самісінький. Незабаром йому здалося, нібито в тунелі потепліло.

“Чи то мені ввижається, чи й справді жевріє світло, ніби наближається до мене там, попереду?” — подумав він.

То й справді жевріло світло. Він ішов, а воно все наростало, поки Більбо перестав сумніватись. Червоне світло — і воно робилося все червонішим. А ще в тунелі стало просто парко. Пасма пари здіймалися вгору, пропливаючи повз гобіта, й він почав пітніти. Та й у вуха йому тепер бився якийсь звук — от ніби на вогні булькотів, закипаючи, великий горщик, і поблизу муркотів величезний котяра. Звук наростав, і ось уже можна було непомильно сказати, що там, попереду, серед червоної заграви, хропла уві сні якась гігантська тварина.

Тут Більбо зупинився. Рушивши далі з того місця, він вчинив найхоробріший у своєму житті вчинок. Всі ті жахи, що трапилися згодом, були марницею в порівнянні з цим подвигом. Він витримав справжню битву з самим собою там, на самоті, поки дійшов і зміг охопити зором усю небезпечну тварюку, що лежала, ніби чекаючи на нього. Так чи так, а після короткої зупинки гобіт пішов далі. Можете уявити собі, як він доходить до кінця тунелю, — до отвору, і величиною, і обрисами дуже схожого на горішні двері. Ось у той отвір виглядає гобітова голівка. Перед ним, у самісінькому серці гори, лежить великий, найглибший льох а чи темниця давніх гномів. У цій залі майже темно, тож про її справжні розміри можна лише здогадуватись, але неподалік від кам'янистої долівки здіймається, розливається довкола червона заграва. Заграва дракона Смауга!

Там він і лежав, велетенський червоно-золотавий дракон, і міцно спав. З його зціплених щелеп, із ніздрів виривалося стугоніння і струминки диму, але вогонь його тільки жеврів, бо теж дрімав. А під ним, під усіма його лапами й довжелезним скрученим хвостом, скрізь довкола нього, насипані на невидній підлозі, лежали незліченні купи коштовностей: золота обробленого й необробленого, самоцвітів і діамантів, срібла в червоних цятах від іржавого світла.

Смауг лежав, згорнувши крила, мов незмірно великий кажан, повернувшись трохи на бік, так що гобіт міг бачити його довге бліде черево, укрите мов кіркою, самоцвітами й шматочками золота, що поздавлювались у шкіру від довгого лежання на коштовному ложі. Далі, де були найближче стіни, невиразно видніли почеплені там кольчуги, шоломи й сокири, мечі й списи, а попід стінами стояли величезні жбани та інші посудини, наповнені багатством, про велич якого можна було тільки здогадуватись.

Сказати, що Злоткінсові перехопило дух, означає нічого не описати. Щоб змалювати його засліплення, не існує належних слів — відколи люди поміняли давню мову, яку перейняли від ельфів ще в ті часи, коли весь світ був повен чудес. Більбо чував розповіді й пісні про драконівські скарби, але тільки тепер відчув трепет і жадобу, які пробуджує велич такого скарбу. Серденько його сповнилося, пройнялося чарами і жаданнями гномів. Неспроможний поворухнутись, майже забувши про страхітливого сторожа, задивився він на те неоціненне, незліченне багатство.

Дивився він, здавалося, цілу вічність, аж поки, скоряючись могутньому притяганню, майже мимохіть, тихо покинув затінок дверей і підступив до краю тих золотих розсипищ. Угорі над ним лежав і спав дракон, жахливо погрозливий навіть уві сні. Більбо вхопив чималу чашу з двома вушками і зиркнув боязко вгору. Смауг поворухнув крилом, випустив один пазур, його хропіння загуркотіло іншим тоном.