Поки після кількох крутих поворотів ми щораз ближче підбиралися до вершини, правий схил спочатку змінився валунами, а згодом — прямовисною кручею. І незабаром джип уже повз по вузенькому виступі, вирубаному у велетенській гладкій стіні.

Погода псувалася прямо на наших очах. Блідо-сіре, з легкою просинню небо, наче втомившись від такої невизначеності, стало темно-сірим з неоднаковими, чорними, мов сажа, плямами. Вслід за небом у похмурі, сумні тіні вкутались і навколишні гори.

Поблизу конусоподібної вершини вітер крутився вихором і неприємно свистів — так наче згортав трубочкою свого язика і з усієї сили видихав повітря. Зворотним боком долоні я витер піт з чола. І під светром по тілу поповз мокрий холодок.

Міцно стиснувши губи, вівчар все більше і більше завертав праворуч. Потім, ніби до чогось прислухаючись, подався уперед і почав потроху сповільнювати швидкість, а коли дорога ледь-ледь поширшала, натиснув на гальмо. Двигун заглух, і ми поринули у крижану тишу. І тільки вітер свистів, гуляючи над землею.

Поклавши руки на кермо, вівчар довго мовчав. Потім виліз з джипа й кілька разів потупцяв своїми чоботами по землі. Я також вибрався з автомашини і, ставши поряд з нею, глянув на дорожнє полотно.

— Далі їхати неможливо, — сказав вівчар. — Снігу випало набагато більше, ніж я думав…

Як на мене, дорога зовсім не розкисла. Загалом мені навіть здалося, що вона встигла висохнути і затвердіти.

— Під снігом — сама рідота, — пояснив вівчар. — І це заводить усіх в оману. Взагалі це місце — трохи дивне!

— Дивне?..

Вівчар нічого не відповів, а вийняв з кишені піджака сигарети і чиркнув сірником.

— Може, трохи прогуляємося? — нарешті запропонував він.

Ми пройшли метрів двісті до наступного повороту. Все тіло обступав неприємний холод. Я застебнув на куртці блискавку до самого горла і підняв комір, але холод не зникав.

Вівчар зупинився на початку крутого повороту і, не виймаючи з рота сигарету, пильно вдивлявся у кручу з правого боку дороги. Із середини кручі пробивалася вода: збігала вниз по стіні і маленьким струмочком повільно перетікала через дорогу. Світло-коричнева, скаламучена глиною. Я провів пальцем по мокрій стіні — і її поверхня осипалася. Круча виявилася набагато крихкішою, ніж могло здатися на перший погляд.

— Цей поворот я просто ненавиджу! — сказав вівчар. — Земля тут хистка, як болото. Та це ще не все. Це місце — небезпечне. Навіть вівці, коли проходять тут, завжди трусяться.

Вівчар закашлявся і кинув недокурок на землю.

— Ви не ображайтесь, але я просто не хочу ризикувати.

Я мовчки кивнув головою.

— Пішки зможете дійти?

— За цим діло не стане. Головне — щоб земля була тверда.

Вівчар ще раз сильно тупнув чоботом — і через мить по землі прокотився глухий удар, від якого затремтіла душа.

— Та нічого, пішки йти можна.

Ми повернулися до джипу.

— Залишилося кілометрів чотири, не більше, — йдучи поряд, повідомив вівчар. — Навіть з дівчиною півтори години — і ви на місці. Дорога одна — не заблудитеся. Підйоми пологі — йти неважко. Вибачте, що не довіз до кінця!

— Та нічого. І за це спасибі!

— Довго пробудете там, наверху?

— Ще не знаю. Можемо завтра повернутися або й через тиждень… Залежно від того, як підуть справи…

Вівчар знову взяв у рот сигарету і, не встигнувши її закурити, закашлявся.

— Тільки будьте насторожі! Здається, сніг цього року випаде скоро. Як замете — звідси вже не виберетеся.

— Будемо насторожі! — пообіцяв я.

— Коло дверей будинку побачите поштову скриньку. На дні — ключ. На той випадок, якщо нікого не застанете.

Небо все ще було похмурим, коли ми знімали з джипа свій багаж. Я скинув тонку куртку і натягнув на себе через голову товсту альпіністську парку з каптуром, але від холоду вона все одно не рятувала.

Вівчар добряче попомучився, поки розвертався джипом на вузенькій дорозі, не один раз ударяючи бампером об кам’яну стіну. За кожним таким ударом з неї осипався щебінь. Коли нарешті автомобіль розвернувся на сто вісімдесят градусів, він просигналив і махнув нам рукою. Ми помахали йому у відповідь. Джип описав дугу і зник за поворотом, а ми залишилися на дорозі самі. Враження було таке, ніби хтось завіз нас на край світу і там покинув.

Ми опустили на землю рюкзаки і, не знаходячи слів для осмисленої розмови, взялися оглядати навколишній краєвид. Унизу під нами, на дні глибокої долини, тонкою ниткою звивалася срібляста річка з густим зеленим лісом по обох берегах. У кінці долини застиглими хвилями лежали невисокі, забарвлені в багрянець гори і, наче в тумані, виднів шматок рівнини. У небо піднімалися клуби диму з полів, де зібрали рис і палили стерню. Краєвид був прекрасний, але від його споглядання настрій не поліпшувався. Все здавалося чужим і приналежним до світу, де навіть інша віра.

Вологі сірі хмари заволокли небо, не залишивши на ньому жодної прогалини. Внизу під ним, майже над нашими головами, пролітали на схід з неймовірною швидкістю згустки чорних хмар. З материкового Китаю вони перебралися через Японське море на Хоккайдо, щоб мчати далі — до Охотського моря. Спостерігаючи за тим, як табуни важких хмар одні за одними прибували і зникали, ми до нестерпності відчували всю непевність нашого становища. Адже могло статися так, що за одним примхливим подувом вітру вони зметуть нас з кручі у прірву разом з хистким поворотом, що приліпився до кам’яної стіни.

— Поспішаймо! — сказав я і накинув на плечі рюкзак. Хотілося якнайшвидше добратися до житла під дахом, поки не хлюпнула злива або не пішов сніг з дощем. Бракувало нам на такому холоді ще й промокнути!..

Ми поминули «небезпечний поворот», намагаючись іти швидкими кроками. Як і попереджав вівчар, від цього повороту віяло нещастям. Невиразне передчуття біди розповзалося по тілу, а потім ударяло об щось у голові, щоб сповістити про небезпеку. Таке відчуття з’являється тоді, коли під час переходу річки вбрід нога раптом потрапляє у холодну заглибину.

На півкілометровому відрізку дороги наші кроки звучали кілька разів по-різному. Не один раз її перетинали змієподібні струмочки води, що витікали з кам’яної стіни.

Навіть поминувши поворот, ми все ще не сповільнювали ходи, бо хотіли якомога далі відійти від цього місця. Коли хвилин через тридцять круча праворуч стала пологою і подекуди на ній з’явилися дерева, ми нарешті полегшено зітхнули і розправили плечі.

Добравшись сюди, ми вже не мали особливих труднощів з рештою шляху. Дорога стала рівною, навколишні гори згладили свої гострі хребти — і ми незабаром опинилися на тихому плато. Нарешті з’явилися і птахи.

Ще через півгодини ми залишили за собою дивовижну конусоподібну гору і вийшли на рівне, мов стіл, плоскогір’я, звідусіль оточене крутими горами. Складалося таке враження, ніби запалася вниз вершина велетенського вулкана. Перед нами, куди тільки сягало око, простягалося море побагровілих беріз. Між їхніми білими стовбурами проглядали яскраво забарвлене дрібнолісся і зелена трава, подекуди чорніли повалені вітром дерева.

— Начебто гарненька місцина, чи не так? — сказала подружка.

Що й казати, після того повороту, який ми щойно минули, це місце справді здавалося гарним.

Море беріз прошивала одна-єдина пряма дорога. Настільки широка, що міг проїхати джип, і така пряма, що від самого погляду на неї починала боліти голова. Без жодних поворотів і крутих підйомів. Спереду все збігалося в одну точку, над якою в небі пливла чорна хмара.

Навколо панувала страшна тиша. Навіть шум вітру тонув у безмежжі лісу. Іноді надлітали товсті чорні птахи і, розкриваючи дзьоби з червоними язичками, пронизували повітря своїм вереском, а коли відразу кудись зникали — тиша, густа і хитка, як желе, знову заповнювала простір. Опале листя, що заховало під собою дорогу, наскрізь просякло позавчорашнім дощем. Крім птахів, ніщо не порушувало навколишнього безгоміння. Ні березам, ні прямій дорозі не було видно кінця. Навіть низькі хмари, які ще недавно нас так гнітили своєю похмурістю, у просвітах між деревами здавалися якимись нереальними.