— Якщо не помиляюсь, минулого місяця. Десь числа двадцятого. Відтоді ми з ним ні разу не спілкувалися. Бо звичайно він мені телефонував, коли йому щось було потрібно. Тоді він диктував мені список товарів для закупки абощо…

— І що, навіть гудка не було чути?

— Нічогісінько. Мабуть, телефонна лінія обірвалася. Таке може статися під час великого снігопаду.

— Але ж зараз снігу ще нема!

Вівчар повернувся обличчя до стелі джипу і покрутив головою так, що аж кістки затріщали.

— Так чи інакше, поїдемо. А там усе з’ясується!

Я мовчки кивнув головою. Від запаху бензину в голові потьмарилося.

Автомобіль проїхав через бетоновий міст і тією ж дорогою, якою я добирався вчора, почав підніматися у гори. Минаючи міську вівчарню, ми всі троє оглянулися на ворота з вивіскою. Звідти віяло повною тишею. Я уявив собі, як вівці своїми блакитними очима вглядаються у цю безмовну порожнечу.

— Дезінфекцію робитимете пополудні?

— Ага. Однак спішити особливо нікуди. До снігопаду ще можна впоратися.

— А коли сніг випаде?

— Не здивуюсь, якщо наступного тижня почне падати… — сказав вівчар. Потім, тримаючи одну руку на кермі, нахилив голову і довго кашляв. — А завалить землю уже на початку листопада. Ви хоч уявляєте собі, яка зима буває в цих краях?

— Ні, — відповів я.

— Як сніг піде, то вже не зупиниться — валить і валить на землю, наче в небі якусь греблю прорвало. Тоді вже нічого не вдієш. Нічого не залишається, як сидіти в хаті й нікуди носа не потикати. Взагалі цей край не придатний для людського життя.

— А проте ви живете тут не один рік…

— З любові до овець. Вони — тварини з доброю вдачею і людину пам’ятають в обличчя. До речі, один рік догляду за вівцями минає блискавично, а потім все повторюється. Восени вони паруються, потім зимують, навесні ягнят народжують, влітку пасуться. А тим часом молодняк підростає і вже восени парується. Все починається спочатку. Щороку овеча отара оновлюється, і тільки я старішаю. Тож з кожним роком стає щораз важче виїжджати з міста…

— А що роблять вівці зимою? — запитала подружка.

Не випускаючи з рук керма, вівчар обернувся до нас і подивився на неї так пильно, наче вперше помітив її існування. І хоча, на щастя, на прямій асфальтованій дорозі не було видно жодної зустрічної автомашини, мене обдало холодним потом.

— Зиму вівці проводять у вівчарні! — відповів він, обернувшись нарешті до керма.

— Мабуть, їм нудно, чи не так?

— А вам ваше життя здається нудним?

— Не знаю…

— Так само і вівцям, — сказав вівчар. — Вони про це не думають, а якби і думали — все одно відповіді не знайшли б. Вівці жують сіно, справляють малу нужду, думають про ягнят у своїй утробі, а барани б’ються між собою — ось так і зимують.

Дорога поволі крутішала і водночас почала описувати зигзагоподібний поворот. Сільський краєвид з рисовими полями і садами поступово зник, а по обидва боки дороги непроглядними стінами потягся незайманий ліс. Іноді в його прогалинах з’являлися шматки рівнини.

— Як снігу випаде багато — тут уже автомашиною не проїдеш, — сказав вівчар. — Зрештою, нікому не треба сюди їздити.

— А що, хіба лижних баз й альпіністських маршрутів тут немає? — спитав я.

— Та нічого тут нема. Нічого нема, а тому й туристи сюди не потикаються. І місто швидко хиріє. До половини шістдесятих воно процвітало як взірцевий центр сільськогосподарського виробництва на землі з холодним кліматом. Однак коли рису в країні почали вирощувати достатньо, ніхто вже не хотів обробляти землю в такому холодильнику. Цілком зрозуміло чому.

— А що сталося з лісопильнями?

— Робочих рук не вистачало, і вони перебралися у зручніші місця. Кілька невеличких лісопилень у місті ще залишилось, але вони небагато важать. Зрубану в горах деревину провозять мимо — до Найорі або Асахікава. Ось тому останнім часом тільки дороги поліпшуються, а місто занепадає. Засніжені дороги не страшні хіба що великогабаритним вантажівкам з шипами на шинах.

Я машинально взяв сигарету в рот, але, відчувши бензиновий запах, заховав її назад у пачку. І натомість вирішив посмоктати лимонне драже, залишене в кишені. Його приємний аромат змішався у роті із ядучим запахом бензину.

— А барани б’ються між собою? — запитала подружка.

— Б’ються і досить часто! — відповів вівчар. — Така поведінка властива всім стадним тваринам, зокрема, й баранам — в їхньому середовищі існує своя ієрархія: якщо, скажімо, в одному загоні їх п’ятдесят, то серед них є номер перший, другий, третій і так далі аж до п’ятдесятого. Тому всі вони добре знають своє місце в отарі.

— От дивина! — вигукнула подружка.

— Завдяки цьому і мені легше ними управляти. Досить взяти на налигача найголовнішого барана — і всі вівці покірно підуть за ним куди завгодно.

— Цікаво, чому ж вони б’ються, якщо підпорядкованість одне одному між ними вже визначена?

— Коли якийсь баран пораниться й ослабне, порушується дотеперішня ієрархія. І тоді молодші за рангом викликають старших на бій, щоб посісти в овечому середовищі вище становище. Якщо доходить до бійки, то вона триває днів три.

— Бідолашні барани!

— У житті все йде по колу. Баран, який тепер дістав прочухана, сам у молодості збивав когось іншого. І тільки на бойні вже немає значення, хто з них перший, а хто — п’ятдесятий. З обох виходить смачненький шашлик!

— Фе-е-е!.. — не витримала подружка.

— Однак, що не кажіть, найбільшого жалю заслуговують племінні барани. Ви що-небудь чули про овечий гарем?

— Ні, — відповіли ми.

— У розведенні овець найважливіше — це простежити за їхнім паруванням. Спочатку овечок і баранів розділяють. Потім у загін до овечок пускають одного барана, найсильнішого, першого в баранячій ієрархії. Щоб запліднити їх, так би мовити, за першим розрядом. Після закінчення такої виснажливої місячної роботи племінного барана повертають назад до свого загону. Однак, поки його не було, там встановився новий порядок. Унаслідок своїх недавніх старань племінний баран утратив половину ваги і, якби навіть ув’язався у бійку, все одно не переміг би. І саме тоді барани гуртом накидаються на бідолаху. Що й казати, сумна історія…

— А як барани б’ються?

— Та луплять один одного лобами! Вони в них міцні, як залізо, а всередині — порожні…

Подружка мовчки про щось думала. Напевне, уявляла собі, як барани б’ються лобами один з одним.

Після тридцяти хвилин їзди асфальтоване покриття раптом скінчилося, а дорога звузилася вдвічі. Темний праліс обабіч неї накочувався на автомашину, як велетенська хвиля. Повітря похолоднішало відразу на кілька градусів.

Тепер дорога була вся у вибоїнах — й автомашину трясло вниз-угору, наче стрілку сейсмографа. Під ногами почала зловісно деренчати пластмасова каністра. Здавалося, наче мозок у черепі от-от розлетиться навсібіч. Від самого цього звуку заболіла голова.

Така їзда тривала хвилин двадцять-тридцять. Я навіть не міг розібрати точно, що показував годинник. Упродовж цього часу ніхто і слова не вимовив. Я тримався міцно за ремені, прикріплені до спинки заднього сидіння, подружка вчепилася за мою праву руку, а вівчар усю свою увагу зосередив на дорозі.

— Ліворуч! — кинув він коротко через якийсь час. Не розуміючи, про що йдеться, я глянув на лівий бік дороги. Рівна стіна пралісу наче обірвалася — і перед нами відкрилася порожнеча. Велетенська долина. З вигляду велична, але позбавлена найменшого тепла. Прямовисна кам’яна круча не тільки позбулася будь-яких слідів життя, але своє зловісне дихання ще й ширила на навколишній краєвид.

Спереду дороги, що стелилася уздовж долини, видніла дивовижна конусоподібна гора з гладкими стінами. Її вершина мала спотворений вигляд — здавалось, начебто її скрутила якась могутня сила.

Стискаючи руками тремтливе кермо, вівчар кивнув підборіддям на гору.

— Завернемо за неї!

Рвучкий вітер, налітаючи з долини, ворушив на схилі праворуч густу зелену траву так, як гладять тварину проти шерсті, і з неприємним тріском жбурляв дрібний пісок об вікна.