Так живеться в тому місті, і час пливе. Більшу частину дня спимо, і то не тільки в ліжку. Ні, стосовно цього пункту, ми не надто вибагливі. Тут у будь-яку пору дня в будь-якому місці людина готова встругнути собі солодку кунячку. Сперши голову на столик у ресторані, у бричці, а навіть навстоячки по дорозі, в сінях якого-небудь дому, куди можна заскочити на хвилинку, щоб на мить віддатися невідпорній потребі сну.

Прокидаючися, ще запаморочені і хилитливі, ми далі тягнемо перервану розмову, продовжуємо обтяжливу дорогу, котимо вперед заплутану справу без початку й кінця. Внаслідок цього десь по дорозі мимохідь губляться цілі інтервали часу, ми втрачаємо контроль над тяглістю дня і врешті-решт перестаємо на неї покладатися, без жалю відмовляємося від скелету неперервної хронології, до невтомного нагляду за якою ми звикли з навику і з дбайливої щоденної дисципліни. Тут ми давно покинули ту неустанну готовність складати іспит совісти з пробутого часу, ту скрупульозність у рахівництві кожного шеляга зужитих годин — гордість і амбітність нашої економії. З тих кардинальних чеснот, щодо яких ми колись не знали ні вагання, ні схиблення — ми давно капітулювали.

Два приклади хай послужать ілюстрацією такого стану справ. О якійсь порі дня чи ночі — ледь видний нюанс неба відрізняє ці пори — я прокидаюся край балюстради містка, що веде до Санаторію. Сутеніє. Я, зморений сонністю, мусів довго безвладно тинятися містом, перш ніж доволікся, смертельно втомлений, до цього містка. Не можу сказати, чи весь час супроводив мене в цій дорозі Д-р Ґотард, який зараз стоїть передо мною, закінчуючи якийсь довгий вивід підбиванням остаточних висновків. Захоплений власним красномовством, він навіть бере мене під руку і тягне за собою. Я йду з ним, і, не встигли ми продудоніти дошками містка, вже знову сплю. Крізь замкнені повіки я неясно бачу проникливу жестикуляцію Доктора, усміх у глибині його чорної бороди, і даремно намагаюся зрозуміти той капітальний логічний прийом, той остаточний цвяшок, яким він тріюмфує на вершині своєї аргументації, нерухоміючи з розведеними руками. Не знаю, як довго ми ще йдемо так один біля одного, занурені в розмову, повну непорозумінь, коли в якійсь хвилині прочунююся зовсім, Доктора Ґотарда вже нема, повна темрява, але лише тому, що я тримаю очі заплющеними. Відкриваю їх — я в ліжку, у моїй кімнаті, куди дістався не знаю яким побитом.

Іще дратливіший приклад:

Входжу обідньою порою до міського ресторану, в безладний гамір і дзенькіт їдців, і кого ж зустрічаю тут на середині залі, за столом, що вгинається від наїдків? Батька. Очі всіх спрямовані на нього, а він, виблискуючи брилянтовою шпилькою, неймовірно пожвавлений, розжарений до екстази, пристрасно перехиляється на всі боки в невтримній розмові з цілою залею воднораз. Із штучною бравадою, на яку я не можу дивитися без напруженого неспокою, він замовляє нові й нові наїдки, які стосами скопичуються на столі. Він з любов'ю громадить їх довкола себе, хоч не впорався ще з першою стравою. Млямкаючи язиком, жуючи й говорячи одночасно, він мімікою й жестами зображає найвищу вдоволеність цією бесідою і водить похвальним поглядом за паном Адасьом, кельнером, з закоханим усміхом кидає йому нові й нові замовлення. І коли кельнер, віючи серветкою, біжить їх виконувати, батько благальним жестом апелює до всіх, бере всіх за свідків невідпорного чару цього Ганімеда.

— Неоціненний хлопчина! — вигукує він, з блаженною посмішкою заплющуючи очі. — Янгольський хлопчина! Визнаймо, панове — ну, він чарівливий!

Я виходжу геть, повен гіркоти, не помічений батьком. Коли б керівництво готелю зумисне, для реклями, поставило його розважати гостей — і то він не міг би поводитись більш демонстративно й провокаційно. З головою, що тьмариться від сонливости, я заточуюся вулицями, прямуючи додому. Мимохідь спираю голову на поштову скриньку і роблю собі коротку сієсту. Врешті домацуюсь у темряві до брами Санаторію і входжу. В покої темно. Кручу вмикачем, але світло не функціонує. Од вікна віє холодом. Ліжко в темряві скрипить. Батько підводить з-над постелі голову й говорить: — Ах, Йосифе, Йосифе! Я лежу тут уже два дні без жодної опіки, дзвоники перервані, ніхто до мене не заглядає, а власний син покидає мене, тяжко хворого чоловіка, і волочиться за дівчатами по місті. Глянь, як мені серце гупає.

Як це погодити? Чи батько сидить у ресторані, загарбаний нездоровою амбіцією жеретійности, чи лежить у своїй кімнаті, тяжко хворий? Може, то двоє батьків? Нічого подібного. У всьому винен швидкий розпад часу, неконтрольованого постійною увагою.

Всі ми знаємо, що ця недисциплінована стихія тонко-бідно тримається в певних шорах виключно завдяки безнастанній обробці, сторожкому ставленню, старанній регуляції і коригуванню її вибриків. Позбавлена такої опіки, вона тут же схиляється до переступів, до дикої аберрації, до заподіювання неочікуваних збитків, до безформного блазнювання. Щораз виразніше проступає інконґруенція наших індивідуальних часів. Час мого батька і мій власний час же не прилягали один до одного.

Варто, до речі, сказати, що закид у розбещеності, поставлений мені батьком — безпідставна інсинуація. Я не наблизився тут іще до жодної дівчини. Заточуючись, як п'яний, від одного сну до другого, я в тверезіші хвилини ледве звертав увагу на тутешню прекрасну стать.

Зрештою, хронічний сумерк на вулицях навіть не дозволяє докладно розрізняти обличчя. Єдине, що я спромігся зауважити — як молода людина, яка на цьому полі, що не кажіть, ще має певні зацікавлення — це особлива хода тих панночок.

Це — хода в невблаганно прямій лінії, що не рахується з жодними перешкодами, а слухається тільки якогось внутрішнього ритму, якогось закону, які розвиваються, мов з клубка, ниткою прямолінійного підтюпцю, сповненого акуратности й розміреної грації.

Кожна носить у собі якесь окреме, індивідуальне правило, наче накручену пружинку.

Коли вони отак ідуть — прямо, й ані руш убік, задивившися в оте правило, повні зосередження й поважности — то здається, що вони перейняті лиш одною турботою: як би то нічого не втратити з того правила, не схибити з тяжкого уставу, не збочити від нього ані на міліметр. І тоді стає зрозуміло: те, що вони з такою увагою і стурбованістю несуть над собою — ніщо інше, як якась ідея-фікс власної досконалости, яка завдяки силі їхнього переконання стає майже дійсністю. То якась антиципація, взята на свій страх і ризик без жодної поруки, недоторкана догма, що стоїть понад будь-яким сумнівом.

Які тільки ущербності і ґанджі, які кирпаті чи плескаті носики, які веснянки і прищі не проносяться потай з бравадою під прапором цієї фікції! Нема такої бридоти і тривіяльности, яку злет цієї віри не поривав би з собою в оте фіктивне небо досконалости.

За санкцією цієї віри тіло виразно гарнішає, а ноги, справді стрункі й елястичні ноги в бездоганному взутті, говорять своєю ходою, поквапно експлікують плавним, полискливим монологом ступання багатство цієї ідеї, про яку мовчить замкнене гордістю обличчя. Руки тримають вони в кишенях своїх коротеньких, тісненьких жакетиків. У кав'ярні і в театрі вони високо закладають відслонені до колін ноги і красномовно ними мовчать. Отак мимо-ходом тільки про одну з особливостей міста. Я вже згадував про тутешню чорну вегетацію. На увагу заслуговує, зокрема, один ґатунок чорної папороті, величезні пучки якої оздоблюють флякони кожного тутешнього помешкання і кожного публічного приміщення… То сливе траурний символ, панахидний герб цього міста.

Стосунки в Санаторії з кожним днем стають нестерпніші. Ніяк не заперечиш — ми просто потрапили в пастку. З часу мого приїзду, коли передо мною, новоприбулим, явлено було якісь види гостинної запобігливости, керівництво Санаторію не завдає собі найменшого труду, щоб залишити нам хоч би оману якоїсь опіки. Ми просто полишені самі на себе. Ніхто не турбується про наші потреби. Я давно виявив, що проводи електричних дзвоників уриваються тут-таки над дверима і нікуди не провадять. Служби не видно. Коридори і вдень, і вночі занурені у темряву і тишу. Маю сильне переконання, що ми — єдині гості в цьому Санаторії та що таємничі й дискретні міни, з якими покоївка хряскає дверима кімнат входячи або виходячи — то просто містифікація.