На це його морда, спотворена судомою, збурена вібрацією гарчання, розпогіднюється, розгладжується і з глибини виринає майже людське обличчя. Підходжу вже без вагання і розщіпаю на його шиї пряжку. Крокуємо поруч. Палітурник — у порядному чорному одязі, але босий. Намагаюся розмовляти з ним, але його уста белькочуть щось незрозуміле. Тільки в очах, чорних виразних очах, читаю несамовитий наплив прихильності і симпатії, від якого впадаю в трепет. Часом він спотикається на камінчику, на грудці землі, і тоді від струсу його лице одразу ж ламається, розпадається, жах виринає до половини, готовий до стрибка, а за ним і лють, що чекає лише нагоди, аби знову перетворити обличчя в клубовисько змій. Закликаю його тоді до порядку шорстким дружнім нагадуванням. Поплескую його по плечу. І часом на його обличчі виникає здивована, підозрілива до всіх і до себе, силувана посмішка. Ах, як мене обтяжує ця страшна приязнь! Як мене жахає ця несамовита симпатія! Як позбутись цього чоловіка, що крокує поруч, зачепившись поглядом з усією зажерливістю своєї собачої душі на моєму обличчі?! Не можу нічим зрадити своїй нетерплячості. Дістаю гаманця й кажу діловим тоном: «Ви, певно, потребуєте грошей, я б із приємністю вам позичив».

У відповідь його лице набуває такого дикого виразу, що я хутчіше ховаю гроші. Він ще довго не може заспокоїтися й опанувати свого обличчя, спотвореного конвульсією виття. Ні, не знесу того довше. Все, що завгодно, тільки не це. Справа вже й так ускладнилася, поплуталась безнадійно. Бачу над містом заграву пожежі. Батько десь у вогні революції в палаючій крамниці. Лікар Ґотард недосяжний і, на додаток, незрозуміла поява матері, інкогніто, з якоюсь таємною місією! Це ланки якоїсь великої, незрозумілої інтриги, що стискається довкола мене. Втікати, втікати звідси. Куди завгодно. Скинути із себе цю нелюдську приязнь, цього смердячого псом палітурника, що не спускає з мене очей. Стоїмо перед брамою санаторію.

— Прошу до моєї кімнати, — кажу з увічливим рухом руки. Цивілізовані жести захоплюють його, присипляють дикість. Пропускаю його перед себе до кімнати, садовлю на стілець. — Піду до ресторану, принесу коньяку, — кажу йому. На це нажахано підхоплюється, хоче мене супроводжувати. З лагідною твердістю тамую його тривогу.

— Посидьте, пождіть спокійно, — промовляю глибоким проникливим голосом, на споді якого бринить непогамований страх. Він сідає, усміх його непевний.

Виходжу й поволі іду коридором, потім сходами вниз, ще одним коридором до виходу, минаю браму, перетинаю подвір'я, захряскую за собою залізну хвіртку і без віддиху, із шаленим серцебиттям і ударами в скронях біжу темною алеєю, що веде до вокзалу.

У голові громадяться образи, один страшніший від другого: нетерплячість монстра, його переляк, розпач — як тільки пізнає, що його ошукано. Повторний напад, рецидив люті вибухають з непогамовною силою. Тим часом мій батько повертається до санаторію, нічого не підозрюючи, стукає в двері і несподівано опиняється віч-на-віч зі страхітливим звіром.

Щастя, що батько, по суті, вже не живе, що його це вже не досягне, — міркую собі з полегшенням і бачу перед собою чорний ряд залізничних вагонів біля перону.

Сідаю до першого-ліпшого, і потяг, ніби чекав на мене, рушає з місця поволі і без гудка.

У вікні ще раз пересувається й обертається спроквола величезний амфітеатр горизонту, виповнений темними шелесткими лісами, серед яких біліють мури санаторію. Прощавай, батьку, прощавай місто, якого вже не побачу.

Відтоді я їду, усе ще їду, мовби оселився на залізниці, де мене терплять, коли тиняюсь з вагона до вагона. У величезних, наче кімнати, вагонах повно сміття й соломи, у сірі безбарвні дні їх наскрізь просвердлюють протяги.

Мій одяг подерся й обтріпався. Ношу подарований кимсь старий залізничний мундир. Обличчя маю обв'язане брудною ганчіркою, бо спухла щока. Сиджу в соломі й дрімаю, а коли зголоднію, виходжу в коридор і співаю. І кидають мені дрібняки до мого кашкета, до чорного кондукторського кашкета з обдертим дашком.

Переклав Микола ЯКОВИНА (1984)

Перекладено за виданням:

Bruno Schulz. Sklepy cynamonowe. Sanatorium Pod Klepsydrą. Kraków. Wydawnictwo Literackie. 1978.

Публікації:

Комсомольський прапор, Івано-Франківськ, № 141–144, 26 листопада 1988 р., С. 11;

«Ї», Львів, http://www.ji.lviv.ua/n5texts/schulz.htm;

«Сучасність», № 10, жовтень 1992 р., С. 28–41.

Приходив до нас у суботу по полудні у темній тужурці до білої пікової камізельки, в мельонику, який мусів бути спеціяльно споряджений на розмір його черепа, приходив, щоб посидіти чверть або пів години над склянкою води з малиновим соком, подумати з бородою на костяній голівці ціпка, якого він тримав між колінами, замислитись над блакитним димом цигарки.

Як правило, тоді були з візитою й інші кревні, і під час вільного струменіння розмови Додо ніби усувався в тінь, спадав до пасивної ролі статиста в тому пожвавленому зібранні. Не беручи голосу, він водив з-під чудових брів повними виразу очима від одного співбесідника до другого, при чому його обличчя поступово видовжувалося, якось ніби виходило із суглобів, зовсім дурне, нічим не здержуване в тому стихійному заслуханні.

Він говорив тільки коли прямо до нього зверталися, і тоді відповідав на питання, щоправда, односкладово, мов би неохоче, дивлячись у інший бік, якщо ці питання не переступали певної сфери справ простих і легких у розв'язку. Інколи йому вдавалося втримати розмову ще на пару питань далі, поза цю сферу, а то завдяки об'ємові красномовних мін і жестів, якими він розпоряджався і які внаслідок своєї багатозначности робили йому універсальні послуги, заповнюючи прогалини артикульованої мови і підтримуючи своєю жвавою мімічною експресією сугестії розумного резонансу. Проте, все-таки то була ілюзія, яка швидко розвіювалася, і розмова жалюгідно уривалася в той час як погляд співбесідника повільно і замислено відвертався від Додо, який, залишений самому собі, знову спадав до притаманної собі ролі статиста й пасивного спостерігача на тлі загальної бесіди.

Бо як же можна було продовжувати розмову, коли, наприклад, на питання, чи супроводжував він маму в дорозі на село, він мінорним тоном відповідав: «Не знаю», і то була сумна й гідна сорому правдомовність, адже пам'ять Додо, по суті, не сягала поза дану мить і наявну дійсність.

Колись давно, ще в дитинстві, Додо пережив був якусь тяжку хворобу мозку, під час якої багато місяців лежав без тями, ближче до смерти ніж до життя, і коли він врешті-решт, не зважаючи ні на що, видужав — виявилося, що він певним чином був виведений з обігу, вже не належав до спільноти людей розумних. Його освіта відбувалася приватно, мов би pro forma, з багатьма застереженнями. Вимоги, тверді й непоступливі щодо інших, щодо Додо немов би м'якшали, стримували свою суворість і були повні поблажливости.

Навколо нього утворилася якась сфера дивної упривілейованости, яка відгороджувала його охоронною смугою, зоною, невтральною від напору життя та його вимог. Всі, хто був назовні тієї сфери, були заатаковані його хвилями, галасливо бродили в них, давали себе підхоплювати, перейняті, піднесені — внутрі тієї сфери був спокій і павза, цезура в тому загальному стовпотворінні.

Так він виростав, а винятковість його долі росла разом з ним, мов би сама по собі очевидна і без спротиву з жодного боку.

Додо ніколи не отримував нового одягу, завжди тільки зношений старшого брата. В той час як життя ровесників було розчленоване на фази, періоди, артикульоване подіями-рубежами, піднесеними й символічними моментами: іменини, екзамени, заручини, просування по щаблях служби — його життя пливло в нерозрізненій монотонності, не скаламучуваній нічим ні приємним, ні прикрим, та й майбутнє теж вимальовувалося як цілком рівний і одноманітний гостинець без подій і несподіванок.